Родина героя мешкає за Черкасами. У новій хаті, яку збудував сам Станіслав Руденко. Але спершу він посадив на ділянці вишневий садок. Очевидно, чоловік був справжнім українцем і хотів мати все так, як ще писав Шевченко: хату і садок. Зараз по собі Станіслав лишив двох доньок і дружину. І вони, й сусіди, й побратими стверджують: Руденко був з золотими руками і ніколи не відпочивав.
– Познайомилися ми в Черкасах. Він перед цим якраз приїхав з Іспанії, де працював будівельником. Хоч жили у квартирі в місті, та він завжди хотів хату і врешті купили ділянку тут під Черкасами. Все, що ви бачите, він робив сам. Удень працював на роботі, як всі, а ввечері приїздив сюди і будував будинок. Звісно щось, ми намагалися допомагати, але він усе робив, починаючи з фундаменту. Завели тут і кролів. Він був господар… – каже дружина Станіслава Алла.
Однак коли почалася війна у 2014 році, чоловік не втримався, пішов добровольцем, а добровольці, як відомо, це були найбільш вмотивовані на той час люди. Казав, як пригадують рідні, що «пішов туди зупинити ворога, щоб війна не прийшла сюди».
Спершу Станіслав Валерійович втрапив на Донеччину, дружина хвилювалася, каже, переживала так, що сама два рази возила тоді хлопцям необхідне, переживала, щоб все мали…
– Він був стрільцем зенітки. Наші бійці там з ним утримували трасу з Волновахи на Маріуполь. Ой, пригадую, і блукали тоді, і багато інших мали історій. Але врешті вижили, – пригадує Алла.
Черкаський підприємець Олег Караван, який саме в той період познайомився зі Станіславом, каже, що Руденко для нього був образом справжнього козака.
– У нас образ формували деякі пропагандисти, що козаки то танцювали, то пили. Але це не так. Козак – це захисник, хто цінує волю, любить країну і хто завжди виходить з положення, не жаліється, а працює. Станіслав був такий, він і в 2014 році пішов нас всіх захищати, і в 2022 році. Пригадую, вони у 2014 році з зенітки стріляли. А її ж треба за собою переміщати якось. У лісосмузі під Волновахою вони з допомогою одного домкрату поставили на ЗІЛ зенітку. Не жалівся з хлопцями, не казав, що важко. ЗІЛ треба було ремонтувати, бо поламався, то передавали як не трамблери, то кабелі. І хлопці той ЗІЛ справили. А як почалася повномасштабна війна, він міг не йти нікуди, бо вже своє відбув. Але Станіслав був не такий, він казав, що «вже трохи пожив», і хотів, щоб пожили в мирі його діти. Хотів зберегти їхнє майбутнє. Більше того! Сердився, що не може бути одночасно в декількох місцях, – пригадує Олег.
На початку війни, коли люди виїжджали з Києва, Олег саме віз Станіслава убік столиці.
– Він подзвонив і сказав, що немає пального, треба дістати. Ми дали пальне хлопцям, потім попросив відвезти його в Білу Церкву. Хвилювався дуже, що ворог попре на Авдіївку. Слухали з ним новини якраз, як їхали. На півдорозі побачили відео висадки десанту РФ в Гостомелі. Він не мав рожевих окулярів і розумів, що це війна, тому був зосереджений. Казав, якби у кожній родині, як у швейцарців, стояв автомати, то так далеко ворог би не зайшов. Врешті завіз його до бригади імені Чорних запорожців, як її називають. Ми ще сфотографувалися, а тоді він вимкнув телефон, мовляв, знав ці всі прослуховування і пошук локацій ворогом ще з 2014 року, тому не хотів ризикувати. Але що мене вражало: це був чоловік, який геть не мав страху. Це був дійсно козак, – каже Олег Караван.
Після початку війни у 2014 році Станіслав Руденко через певний час повернувся додому, трішки знову будував, господарював під Черкасами. Завів кроликів, дбав за господарство. Але у 2018 році вже знов проходив військову службу за контрактом, хоч мав і контузії, мав інвалідність і клопіт з суглобами через промерзання. Якраз перед повномасштабною війною повернувся додому, а тоді 24 лютого 2022 року швидко мобілізувався до однієї з частин.
– 24 лютого востаннє з ним говорили і бачилися. Опісля він вимкнув телефон і не виходив на зв’язок. Ми все вірили і чекали. Але розуміли, тато захищає країну. До слова, він був російськомовним! Уявіть? Це розвінчує оцей міф путіна, що росіяни йдуть визволяти російськомовних. Але попри російськомовність, він був патріот, насамперед патріот своєї родини. Сказав нам: я тоді вернувся, і зараз повернуся! – каже дружина Алла.
Двоє доньок (Сандра і Альона), що лишилися у героя, пригадують, як переживали і теж просили не йти. Хоча б просили піти в тероборону, щоб бути тут в Черкасах абощо.
– «Ні, я краще зупиню окупанта там. Щоб не прийшли сюди», – казав тато. «Не плач, – казав мені, – ми з тобою ще багато чого зробимо», – пригадує молодша Сандра. – Тато весь час працював, не вмів відпочивати. Казав мені: «Кнопа, я буду відпочивати в могилі». І весь час робив. Був час, що він тут біля будинку жив у причепі і працював, щоб пошвидше закінчити будинок. А ми всі до нього приїжджали. Тут вже був посаджений садок, тут були пес і кіт, бо любив тварин. До слова, вчив мене теж порядку і праці. Казав, пригадую, стелити ліжко, інакше, мовляв, забере в армію мене…
– Він гарно готував, – каже Альона, старша донька. – Хоча сам коли робив, був такий зосереджений, що практично не їв. Де він працював, бувало, туди несла чай, нагадувала, щоб їв. Особливо чомусь любив вермішель з сиром. Хоч сам гарно готував і картоплю фрі, і борщ, і макарони з сиром. Любив рок-музику. Я чула, де в нього радіо грає у дворі – там тато працює…
Родина шукала батька по групах в соцмережах, зідзвонювалися з побратимами, врешті їм порадили написати заяву в поліцію. 21 квітня зателефонували зі слідчого управління і сказали приїхати на впізнання. Тепер в родини лишився шеврон з позивним «Хищник».
– Я і не знала спершу про позивний. Але, мабуть, таким і був. Побратимам було видніше в цьому плані. Я теж казала, щоб уже не йшов воювати. Мав хворі суглоби, боліла від контузії голова. Проте він не всидів. Тепер наш «хижак» на Алеї слави в Черкасах. А ми доглядаємо кроликів, яких Станіслав дуже любив. Аж, бувало, як треба було вже дорослого кролика забити, то переймався цим. Добрий був і хазяйновитий, – каже дружина Алла.
До слова, депутатка Черкаської міськради Олена Агапова згадує Станіслава Руденка лише теплими словами. Вони стали сусідами, коли родина Руденків купила ділянку за Черкасами.
– Ми з ним познайомилися, розповідав про АТО. Був серйозним і мужнім, з хорошою дружиною і красивими доньками. Цей чоловік завжди вірив у нашу перемогу. Ми з чоловіком завжди запитували, що потрібно, хотіли допомогти. Та він ніколи не скаржився. Що запам’яталося найбільше мені – це його хазяйновитість. Я так розумію, що він по дому робив сам, збудував все сам, бачила, завозив будматеріали і будував,-будував... І таким от господарем, вдумливим і серйозним запам’ятався. Пам’ятаю, на Великдень до нашої родини в гості зайшов... Приємно було мати такого сусіда і вкрай болюче, що ми втратили нашого захисника, – каже Олена Агапова.
Олег Собченко, наш захисник з окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців пригадує бої на Київщині, як українські бійці тримали до Ірпеня весь так званий Лютізький плацдарм, який тримали в Другу світову близько 500 тисяч радянських воїнів. Цьогоріч цей край від російських окупантів тримало значно неспівмірно менше бійців, але вони були вкрай вмотивовані.
– Окупанти пробували сам Ірпінь штурмувати, а тоді тикалися по річці й намагалися десь налагодити переправу. Жорстокі були бої. Я особисто не був знайомий зі Станіславом Руденком, проте дуже гарно характеризує його те, що ще в 2014 році він пішов добровольцем. Це говорить про високу мотивацію. Розумієте, добровольці були найбільш вмотивованими. Це люди, що не відступали. І тому прекрасно розумію, чому він, повернувшись з війни, знову пішов захищати нашу землю.
Побратим Станіслава Андрій Курченко каже, що знав нашого захисника ще до війни.
– Коли цьогоріч почалася повномасштабна війна, то вже зранку стояв у черзі у військкоматі. Через годину підбіг Стас, сказав, що не взяли в ТРО. Не вийшло і в автобат. Я сказав певний час почекати, а він сказав, що несила чекати, бо треба захищати Батьківщину. Вже 25 лютого я його востаннє бачив, і він поїхав у свою бригаду на Київщину. Я скажу, що він мав із суглобами проблеми, взагалі здоров’я було вже підірвано на війні, але він був, як це українською кажуть, трудівний! Він робив і робив. Мав золоті руки! Робив все сам, будував хату, ставив паркан. Та я вам скажу, якщо напишете і занадто позитивно про нього, то все одно ви не зможете перебільшити. Бо це таки була Людина! Не пив, не курив, а працював! Знайшов себе в будівельних роботах. І в його загибель я не вірив до останнього! А коли Стасова донька ввімкнула телефон батька і в мене почали пищати сповіщення, то я взагалі аж спохопився, зрадів... Та все ж герой відійшов від нас… Хоча наш захисник був налаштований серйозно, тож думаю він все розумів, на які ризики йде. Але Станіслав не міг інакше. Це таки була Людина! – знов повторив Андрій Курченко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Черкаси втратили історика, після якого лишилася в університеті гарна колекція
Назарій ВІВЧАРИК
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису