Сам чоловік – підприємець. Він виготовляє меблі, але після повномасштабного вторгнення запропонував гуманітарному центру свої послуги як перевізник, адже має вантажний мікроавтобус, яким на сьогодні розвіз тонни гуманітарної допомоги по всій Черкащини і не лише.
У деяких районах і містах області Руслана вже знають. Проте за усмішкою і доброзичливістю стоїть багато роботи. Щоб заробити на пальне, виділити час та відвезти гуманітарну допомогу потребуючим, Руслану доводиться працювати вдвічі більше. Адже війна вплинула не лише на якусь конкретну категорію громадян, вона вплинула на всіх.
– Ми лише почали після карантину відходити, почалися нові замовлення, чекали весни, аж тут повномасштабна війна. Звісно, людям не до меблів. Та не хотілося втрачати вже напрацьоване, розпускати колектив, виїжджати з орендованого цеху. Як же підтримувати власний бізнес? Я почав таксувати, і так пережили найтяжчий період, а вже згодом пішло трохи замовлень, – розповідає керівник фірми Руслан.
Перед поїздкою в Умань сьогодні ми заїжджаємо на хвильку у цех Руслана, що знаходиться в промисловій зоні Черкас. Там він лишає хлопцям креслення замовлення, нещодавно отримане від клієнта. Адже жити за щось треба, тож треба і працювати. Сам він швидко повертається і вже тоді прямуємо в Умань. При виїзді з території новий охоронець ні з того ні з цього натискає на кнопку, щоб перекрити шлагбаумом виїзд, бо він, бачте, не впізнав чоловіка і вирішив, що це невідомий виїздить з якимсь майном. Шлагбаум зачіпає бік машини, але невідомо, що більше хвилює Руслана: пошкодження машини чи втрата часу, через необхідність вести пустопорожню суперечку з нервовим охоронцем.
Врешті Руслан сідає до машини із фразою: «Це все в минулому, їдемо!».
Це трохи заспокоює, адже знервований через стрес водій – це небезпечно у дорозі. Та Руслан не нервує. Лишивши ту конфліктну ситуацію в минулому, він вже зосереджується на майбутній поїздці. Труднощів у житті, каже, достатньо. Просто треба пройти їх і йти далі. Він вірить, що настане час, коли спокійно займатиметься виключно виробництвом меблів і не переживатиме щодня за завтрашній день.
– От буває, що мені кажуть махнути рукою, мовляв, займайся своїм, а там якось та й буде. Та я так не можу. З перших днів війни відчув потребу допомагати хоч в чомусь. У мене діти, родина, країна, і кожен з нас зараз повинен або воювати, або тут в тилу якось допомагати одне одному, захисникам. Я пішов в гуманітарний центр, до волонтерів, ми стали допомагати продуктами і гігієнічними засобами переселенцям. Повірте, є такі історії, від яких просто серце стискається. Я возив продукти і від гуманітарного центру, від програми «Співдія», від Черкаського правозахисного центру. Вже не скажу, скільки тонн перевезли. І якщо по приїзді хтось ці пакунки може допомогти розвантажити, то на базі ж ми фасуємо і завантажуємо їх самі. Так, важко, але хто казав, що буде легко? Найважче було, коли бракувало палива. Спершу я використав дизель, який мав у запасі для фірми, потім став шукати через знайомих, люди як дізнавалися, що це для волонтерства, то допомагали – пригадує Руслан.
Цікаво, що попри роботу, пов’язану з поїздками (і таксування, і розвезення виготовлених меблів до клієнтів), у дорозі по області в Руслана вистачало пригод. Чоловік згадує, як загубився в одному з районів між селами, коли доставляли посилки переселенцям. Адже, як відомо, зараз в країні практично всі вказівні знаки населених пунктів або замальовані, або переписані відомою фразою, яка посилає і росіян-окупантів, і їх корабель куди подалі.
– Навігатор збився, а вказівників на дорозі немає. Більше того, ледь ловив телефон, бо було погане покриття. Як бути? Довелося лізти на мікроавтобус і дзвонити з даху, розпитувати людей. Бувало й інше, коли я точно знаю, що з цього містечка дорога йде куди слід, ми виїжджаємо, і вже до траси видно, що рукою подати, аж тут все перегороджено бетонними блоками і мішками з піском. По полю ж не поїду. Доводиться палити бензин і вертатися у саме місто та їхати іншим шляхом. Можливо, місцевим це й відомо, але я про такі зміни маршруту не знаю, а питати кожного разу всіх зустрічних не будеш. Тож доводиться часом блукати, – каже Руслан.
Цікаво, що чоловік переймається долею країни і співгромадянами, хоч сам тут не ріс. Доля склалася так, що він зростав в Естонії. Там ходив у школу, але потім повернувся сюди, на Батьківщину предків. До речі, назва його фірми – Локса – за назвою міста з Естонії, звідки приїхав.
Каже, що до власного бізнесу йшов досить довго. Пригадує, як приїхав у чому був, після армії, у Черкаси, закурив, і став міркувати, як жити далі? Та і виховання, і вдача не дали опустити руки. Спершу пішов охоронцем у бар, потім там став і за барну стійку, а згодом освоїв бухгалтерію. Вже пізніше працював бухгалтером на декількох підприємствах, бухгалтером була і дівчина, яку зустрів, а пізніше вже дружина. Та в якийсь момент, спостерігаючи, як працює бізнес, Руслан зрозумів, що треба пробувати створювати власну справу. Тому зайнявся меблевим бізнесом.
– Було в житті всякого і не цурався ніякої роботи. Я і водієм сам собі був, і майстром, і вантажником, і бухгалтером. Доводилося і кредити брати, ризикувати. Вже згодом найняв людей, почали потрохи розвиватися. Не пригадую, коли був востаннє у відпустці. Просто немає часу. Як це все покинути? Та й якщо раніше важливими були лиш економічні питання, то нині ще й війна. Який графік сьогодні? Я маю таксувати, щоб підтримати свій бізнес, назбирати хоча б хлопцям на зарплати та на оренду приміщення. Потім залишаю легкову машину, на якій таксую, під під’їздом, пересідаю у вантажівку і або везу матеріали по бізнесу, або їду на склад за гуманітарною допомогою, – каже Руслан.
У чоловіка не замовкає телефон. Уже на зворотньому шляху з Умані його просять заїхати перед Черкасами у Білозір’я за картоплею для гуманітарного центру. І знову Руслан шукає, де ж та адреса, де ж та потрібна вулиця. І знову доводиться працювати ще й вантажником, вкладаючи мішки картоплі.
Водночас, гострий погляд водія бачить на дорозі всіх, кого треба. На шляху до Канева підвозить знайому бабусю, яка стоїть на зупинці. Виявляється, вона з села, де у нього дача.
Їдучи іншим краєм області, він підбирає військового, який добирається до черкаського залізничного вокзалу. Та це ще не все. Зважаючи на поїздку в село, де дача, Руслан міркує, чому б не розповісти про ряд ініціатив місцевій громаді. А вже за якийсь час привозить гуманітарну допомогу у вигляді продуктових наборів і в те село.
Враховуючи вдачу Руслана та його активну роботу, розумієш, чому йому таки вдавалося знаходити дизель. Він допомагає, і йому допомагали. До речі, на центрі видачі гуманітарної допомоги видає пакунки і його донька Стелла з подругою Елею. А їх мама із шматочків тканини шиє ковдри переселенцям.
Більше того, у цей час Руслан зберігає оптимізм і віру в те, що після складного періоду у нас таки підуть зміни на краще. Везучи гуманітарку, він ще міркує, як, наприклад, розрадити дітей-переселенців, або розважити тих постраждалих, яким він завозить одяг та інші необхідні речі.
– А знаєте, у нас в Естонії, коли я навчався, було багато столиків з киями і такими собі шашками замість куль. Це називалося новус чи морський більярд. Часто таке бачив в Естонії. Для цього не треба великих затрат. Але гра цікава і могла розважити, відволікти. Знаю, що ще англійські моряки в цю гру грали. Це щось ближче до справжнього більярду, але дещо інше. Ця гра популярна серед прибалтів. От ви б закупили пару столів невеликих, щоб грали чи діти в дитячому центрі, чи хлопці, що зараз на лікуванні, – пропонує він представниці управління спорту, яка їде з нами до переселенців.
Адже цього разу вирішили і допомогу надати, і поки батьки братимуть продукти, діти будуть зайняті на спортивному заході. Щодо Руслана, то ця гра – спогад з Естонії, який він не забуває. Так само, як пам’ятає і багатьох друзів та знайомих, але спілкуватися хоче не з усіма. Каже, і там є люди (не естонці, а інших національностей), які у цей страшний час, у час війни, намагаються знаходити якесь виправдання військовій агресії росії.
З такими йому не по дорозі. У нього своя дорога, якою він постійно їздить і возить пакунки переселенцям. Та вірить, що скоро ми переможемо, всі люди знайдуть свої домівки, а він тоді їздитиме лише на дачу, де мріє вирощувати сортовий виноград.
Володимир Панченко, керівник черкаського Співдія Хабу: «Ми з початку повномасштабного вторгнення дуже потребували водіїв, які б допомагали доставляти гуманітарну допомогу переселенцям, іншим громадянам. Враз до нас прийшов чоловік, який запропонував послуги перевізника, і було дуже важливо, що це саме водій з великим авто, а не легковим. Коли ми почали розвозити допомогу, то на першому етапі люди приходили, дещо допомагали і йшли. Ми вдячні їм і за це. Але Руслан, той хто нам найбільше допомагає і найдавніше. До речі, під час паливної кризи Руслан на легковому електромобілі, який також має, возив деяку продукцію. І цим нас врятував. На людину можна покластися. Інколи посилали за адресами самого, коли інші волонтери завантажені. І ти завжди знаєш, що він швидко довезе гуманітарку куди треба. Це вже перевірено не раз. І ми будемо раді якщо будуть люди, які ще зможуть нам допомагати».
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України
Назарій Вівчарик, фото автора та з архіву героя публікації
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису