Війна застала його за кордоном за тисячі кілометрів від України. Відпустка тільки починалася і він міг би залишитися в теплих краях ще на пару тижнів - переосмислити в безпеці ситуацію, оговтатися від шокуючої новини й окреслити план своїх подальших дій. Міг би… Якби мав інший характер.
Але Піщанська агрофірма «Маяк», керівництво якої восени передав йому батько - відомий на всю державу аграрій - Герой України Микола Васильченко, вже давно стала для Олексія змістом його життя. Він із дитинства знав, що піде шляхом свого батька, який часто брав його з собою в поле. Привчав до техніки. Вчив свого сина нехитрим премудростям хліборобської праці. Тож із самого малку він не цурався ніякої роботи. Працював разом із старшими сестрами в полі. Вирощував картоплю. А ставши студентом університету, разом із однокурсниками будував у рідному селі тваринницькі приміщення, аби не просити у батьків на якісь власні покупки гроші. Покладатися тільки на себе - це сімейна риса роду Васильченків. І в Олексієві вона проявилася на повну. От і тепер, почувши звістку про те, яка біда, прийшла на його рідну землю, він миттєво прийняв рішення негайно повертатися додому!
Ще кілька днів тому Олексій думав про розвиток тваринницької галузі, планував зводити в агрофірмі ще один сучасний свинокомплекс. А тепер усі його думки крутилися навколо того, як зберегти в непередбачуваних умовах те, що протягом кількох десятиліть удалося створити його родині? Як захистити працівників, робота в «Маяку» для яких була єдиним джерелом заробітку? Й головне, що робити для того, щоб подолати ворога, котрий так цинічно, як колись німецькі фашисти, посмів піти війною на його Батьківщину?
Прапор із бригади, в якій служив їхній земляк, Олексій Васильченко, разом із Ігорем Окіпняком та Сергієм Карпичем, привіз до Піщаного. Відтепер він знаходиться у місцевому музеї
Всі кордони, які йому довелося перетинати в ті лютневі дні, були переповнені біженцями, які рухалися в одну сторону - з України в безпечну Європу. Всюди крик, гамір, сльози… Але в усій цій суєті прикордонники все одно дивилися на легко одягненого Олексія навпроти розгубленого натовпу людей і з неприхованим здивуванням, і без кінця запитували, чи знає він, що на його рідній землі розпочалася війна?
- Знаю! - кивав він їм головою й нетерпляче чекав, коли йому віддадуть паспорт.
Повернувшись додому, Олексій відразу зустрівся з директоркою Піщанського будинку культури Любов`ю Шеремет й разом вони розробили план розгортання волонтерської допомоги фронту. Не одноразової, не періодичної, а щоденної, яка б ефективно функціонувала до останнього дня війни. Тобто, до самої перемоги над ворогом! Домовилися, що «Маяк» виділятиме м`ясо, а Любов Миколаївна організує серед піщанців його тушкування. На їхній клич відгукнулися жінки з усієї громади. А згодом виробляти консерви для воїнів почали і працівники шкільних їдалень. З усіх навколишніх сіл потягнулися до піщанського клубу люди. Хто взявся випікати пиріжки, хто смажити котлети, хто заготовляти овочі та фрукти… Так і почали возити щотижня з Піщаного харчі в усі прифронтові зони України. Досить часто Олексій сам сідав за кермо позашляховика, щоб поспілкуватися із захисниками і з перших вуст дізнатися про їхні потреби. Водночас родина Васильчнків взялася налагоджувати волонтерські комунікації з піщанцями, які давно жили за кордоном. Бронежилети, плитоноски, берці, інше солдатське спорядження, а ще дефіцитні ліки, далекоміри, прибори нічного бачення… На все це ніхто не шкодував грошей.
Придбані для фронту агрофірмою «Маяк» позашляховики дружна мехкоманда на чолі з Миколою Козачком готує до старту в турборежимі: вночі – отримали, вдень – перефарбували і в дорогу
До військкомату Олексій Миколайович теж пришов сам. Для того, щоб відстояти право того чи іншого механізатора працювати в тилу, бо ж війна війною, а хліб комусь теж треба вирощувати. І солдати повинні воювати не на порожній шлунок, і продовольчу програму треба виконувати, аби не спровокувати в країні паніку щодо голоду, про який почали говорити всі, кому не лінь. А дізнавшись у військкоматі, що бійцям вкрай необхідна техніка, Олексій, порадившись із батьком, кинувся шукати для фронту позашляховики. Спочатку закупили три. Не дешеві якісь, аби тільки пропіаритися на них, а дорогі й надійні. Щоб не згадували їх солдати на фронті, з Олексієвих слів, не злим тихим словом. Налагодили технічну перевірку автомобілів, їхнє фарбування, бо колір техніки повинен відповідати військовим вимогам, і разом зі своїм зятем Ігорем Окіпняком та вірним товаришем Сергієм Карпичем, завантажив їх Олексій до самої стелі гуманітаркою і власноруч повіз на фронт. Потім закупили ще кілька машин. З початку війни для українських воїнів піщанська агрофірма придбала для українських захисників одинадцять потужних позашляховиків…
- Це ілюзія, що війна триває десь далеко від центру країни, - пояснює Олексій журналістам таку щедру родинну благодійність. - Боротьба за українську землю триває від нас усього за сім годин їзди автомобілем. І наразі кожний українець, у міру своїх сил і можливостей, повинен робити все, аби приблизити нашу перемогу. Бо інакше ніяк не можна. Як же тоді жити?
Дивлячись на втомлене Олексієве обличчя, не розумієш, коли він встигає все робити? Адже крім волонтерства йому доводиться займатися ще й господарськими справами, в які війна внесла немало своїх корективів. Взяти хоча б ситуацію з молочнотоварною фермою, коли втративши зв`язок із головним переробником піщанського молока, який у перші дні війни, змушений був припинити свою діяльність, доводилося заново й ринки збуту шукати, й корів на інший раціон переводити, щоб, як не дивно це чути, знизилася їхня продуктивність. Не виливати ж було молоко на землю… Слава Богу, тепер уже все налагодилося й худоба доїться як і раніше. А жнива… Скільки додалося до них зайвого клопоту! І паливо стрімко подорожчало. І з запчастинами проблема. І комбайновий, і тракторний парк у агрофірмі не який же небудь, а вся техніка - зарубіжна, новітніх світових зразків. А що вже говорити про труднощі із збутом зерна?
Олексій Васильченко особисто перевіряє, щоб все, що відправляє бійцям, було якісним
Кажуть, що саме у важкі часи проявляється сутність людини. Стає зрозуміло, хто на що здатний. Парадоксальність Олексія Васильченка, проявилася у період війни як лакмусовий папір, і не мало здивувала всіх, хто думав, що дуже добре його знає. Приміром, дехто вважав його заощадливим, а він показав свою неймовірну щедрість! Он і орендарям господарства, ще ранньої весни виплатив наперед за цілий рік кошти за паї. Думали, що він занадто різкий, і раптом дізналися про неабияку повагу механізаторів до свого директора, який мало не щодня їздив до військкомату й кожного з них намагався вберегти від цієї безглуздої війни. А ще цінують вони Олексія за відвертість і за те, що він горить своєю роботою, бо інакше не днював і не ночував би в господарстві. Раніше мало хто помічав у ньому сентиментальність, а він повернувшись із передової, сказав, що найбільше бійці зраділи не добротним позашляховикам, і не смачним піщанським ковбасам, а дитячим малюнкам, які передали їм дітлахи з громади. А Олексієве ставлення до переселенців? Скількох із них він уже влаштував на роботу? Когось на елеватор, когось на тракторну бригаду, а комусь і бізнес із нуля допоміг розпочати. Або взяти його небагатослівну любов до рідного села? Навіть, тепер Олексій Васильченко не припиняє дбати про Піщане, в якому народився і виріс. Запрошує ландшафтних дизайнерів розбивати у ньому сквери. Подумати тільки… В країні війна, а він уже думає про те, який вигляд матимуть місцеві площі й вулиці в мирний час. А це означає, що молодий директор Піщанської агрофірми свято вірить у перемогу! І ота його непохитна віра вселяє надію на мир і в серцях його земляків…
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України
реклама
