«Зараз у тебе вже закінчився б контракт… Ти так багато хотів зробити. Я не впевнена, що ти залишив би полк і побратимів, але точно знаю, що ми були б уже разом. Як і планували, зробили б парне тату (ти обіцяв вигадати щось цікаве), поїхали б подорожувати – ти так цього хотів. Але якась погань зазіхнула на найсвятіше і забрала тебе в нас… Легких хмаринок тобі, мій янголе. Я впевнена, що ти потрапив у рай, бо в пеклі ти вже був», – написала в соціальній мережі мати азовця Олександра Коцуконя, який 22 березня 2022 року загинув, захищаючи Маріуполь. Про це пише НСЖУ
3 вересня веселому й товариському хлопцеві Сашкові, який народився у невеличкому селі Телепине на Кам’янщині Черкаської області, могло б виповнитися 23 роки. Але, на жаль, він назавжди залишився 22-річним…
– Уже в школі він поставив перед собою мету – здобути фах журналіста, – розповіла пресслужбі НСЖУ мати Олександра Оксана Коцуконь. – Річ у тім, що в Сашка вбили товариша, але, хоча було відомо, хто це зробив, винних так і «не знайшли». В журналістській професії Сашко бачив можливість відстоювати істину і справедливість, вільно викладати свої думки.
Після закінчення школи в 2016 році Олександрові вдалося вступити до Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького саме на журналістську спеціальність.
– Викладачам і студентам Сашко запам’ятався як дуже добра, товариська і життєрадісна людина, – розповіла НСЖУ куратор групи, в якій навчався Олександр, доцент кафедри журналістики, реклами і PR-технологій Ольга Федоренко. – Я не бачила, щоб Саша був без усмішки або в поганому настрої. Завжди навколо нього були друзі, веселі розмови, сміх… У гуртожитку досі пам’ятають, як він на першому курсі відзначав свій день народження, – з ним тоді познайомилися всі…
Ольга Дмитрівна каже, що одного разу запитала Олександра: «Сашо, в тебе взагалі-то вороги бувають?» Він із усмішкою відповів: «Ні, в мене всі друзі!»
– Коли розпочалася повномасштабна війна, з’ясувалося, що вороги в Сашка все-таки знайшлися… – з сумом зазначила Ольга Федоренко.
…Після другого курсу Олександр перевівся на заочну форму навчання. Як каже його мама, він дуже хотів бути самостійним, самому себе утримувати, допомагати сім’ї, а для цього потрібно було мати роботу. Тож хлопець вирішив проміняти безтурботне студентське життя на роботу на станції технічного обслуговування: робота з автомобілями завжди була його хобі.
Куратор університетської групи Олександра каже, що мала переконатися, наскільки усвідомленим є його рішення, адже перехід на заочне навчання означав призов у армію. «Ну то й що, я цього не боюся, – сказав хлопець. – Буду служити. А відслужу – тоді довчуся».
– Ми з ним листувалися до самої його загибелі, – розповідає Ольга Дмитрівна. – Він не раз підтверджував, що хоче закінчити навчання… Але продовжував служити. Це був уже не той непосидючий і веселий хлопець, яким ми його знали в університеті. Життєві випробування його загартували…
Строкову службу Олександр розпочав у частині Національної гвардії в Черкасах. Коли керівництво частини дізналося, що він учився на журналіста, а також досить добре фотографує, молодому солдатові запропонували підписати контракт і працювати у пресслужбі частини.
За деякий час у Черкаси приїхали з Маріуполя представники полку «Азов». Поспілкувавшись із ними, Олександр відчув захоплення братерськими стосунками, патріотизмом, високим рівнем військової підготовки, які панують у полку, і вирішив пройти відбір на службу в «Азові».
– Потрапити до полку «Азов» стало його мрією, – розповідає мама Олександра. – Пройшовши вступний курс молодого бійця полку, Саша в жовтні 2020 року став азовцем. Службу розпочав у пресслужбі окремого загону спеціального призначення Нацгвардії «Азов» у Маріуполі. А останні пів року служив водієм у автомобільній роті полку «Азов».
Олександр Коцуконь із воєнним кореспондентом «1+1» Андрієм Цаплієнком
…Олександр Коцуконь (позивний «Арс») загинув 22 березня, виконуючи бойове завдання з групою розвідки. Як каже його мати, бійці потрапили під мінометний обстріл, а при спробі врятуватися по них відкрив вогонь ворожий снайпер. Шансів урятуватися не було.
Указом Президента України від 2 квітня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку старшого солдата Коцуконя Олександра Олександровича нагороджено Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
26 липня 2022 року між воюючими сторонами відбувся обмін тілами загиблих, який дозволив повернути Олександра додому. 5 серпня його було поховано в Черкасах на Алеї Слави Третього міського кладовища.
Коли Сашу привезли з Маріуполя в Черкаси, попрощатися з ним прийшла майже вся університетська група – незважаючи на воєнний час і на те, що ці студенти вже закінчили навчання і роз’їхалися…
«Раптом що – я б не хотів із Вальхали бачити, як ви плачете», – ці слова Олександра його мама витатуювала на своїй руці біля портрета сина. А на другій руці – азовське гасло: «Моє серце – сталь! Моя кров – АЗОВ!»
«Мій Арсе, я впевнена, ти дивишся на нас з Вальхали і посміхаєшся, як завжди, – написала Оксана Коцуконь, звертаючись до сина зі сторінки соціальної мережі. – Я тримаюсь, я буду намагатися не плакати, щоб не засмучувати тебе. Одну із наших мрій я реалізувала сьогодні… Фізично боляче мені не було. Боляче, що я робила це без тебе і не так, як я собі уявляла. Люблю тебе від неба до землі і назад!»
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
