Коли переселенці почали приїжджати у Звенигородку, то після реєстрації в ЦНАПІ вони направлялися з талончиками в один з освітніх закладів, де діє гуманітарний волонтерський центр. Там переселенці отримували допомогу: від продуктів до речей першої необхідності. Звідки це все бралося в гуманітарному центрі? І як так сталося, що будівля однієї місцевої школи раптом стала центром гуманітарної допомоги не для лише ВПО. Адже з початку повномасштабного вторгнення там запасалися паливом для коктейлів Молотова, там готували і пайки для збройних формувань… Координує роботу в центрі В’ячеслав Голіков, звенигородчанин, тренер зі спортивного бального танцю, який з 24 лютого повністю переключився на волонтерську діяльність.
Нещодавно за сприяння однієї з черкаський організацій, до Звенигородської та Городищенської громад було відправлено більше 4 тон гуманітарних вантажів.
– З В’ячеславом Голіковим співпрацюємо давно. Звенигородка – одне з небагатьох міст, де гарно побудована робота гуманітарного центру і це радує. Тож коли знаходимо можливість завдяки різним фондам відправити допомогу на їх волонтерський центр, знаємо, що вона дійсно піде за призначенням, у нас повністю довірливі стосунки, – каже керівник Черкаського правозахисного центру Тарас Щербатюк. – Звісно, на місцях багато чого залежить від людей. Мені подобається, що у Звенигородці волонтерський центр діє відкрито, прозоро, зараз там започатковують ряд ініціатив, проводять ярмарки, вони ініціюють освітні проекти і я розумію, що тут, зокрема, заслуга В’ячеслава Голікова, адже хтось має рухати цей процес, керувати. Ми ж зі свого боку намагаємося підсилювати їх ініціативи на місцях, підтягуючи ресурси та надаючи допомогу.
«Ініціативна молодь була у нас згуртована ще до 24 лютого»
Сам В’ячеслав Голіков каже, що сьогодні гуманітарний волонтерський центр у Звенигородці активно функціонує завдяки підтримці з боку громадських організацій, місцевої влади та об’єднання підприємців.
– Це дуже добре, що можна так спільно працювати. Та ж міськрада, за потреби, може надати приміщення, передзвонити старостам громади, скомунікувати. Спілка підприємців може допомогти фінансово за потреби, так само допомагають громадські організації, – каже В’ячеслав Голіков. – Також думаю, наша злагоджена робота центру стала такою, тому що основа була покладена ще до 24 лютого, коли проводилась робота по об’єднанню місцевої влади, бізнесу, громадськості.
Зараз волонтер пригадує, як прокинувся зранку 24 лютого, як бігав купував бензин на коктейлі Молотова. Того ж дня присвятив час і моніторингу ситуації в країна. Відомо стало про перші вибухи в Умані.
– 25 лютого зранку я прийшов в міськраду, бачив, як хлопці в військовій формі із бойовим досвідом, йшли на оборону країни, та як плакали жінки, що їх випроводжали. Я військового досвіду не мав. Але в той же день все рівно хотів якось допомогти Збройним силам. З однодумцями ми проводили уроки волонтерства в школах від Української волонтерської служби ще в 2021 році. Відповідно, ми з молоддю мали групу в соцмережах, де спілкувалися, ми облаштували коворкінг-центр «Громадський простір» (креативний простір для громадської роботи). І я розумів, що ми зможемо нашою молодіжною спільнотою якось допомогти. Побачив секретаря міськради, який був страшенно заклопотаний, тому я запропонував йому допомогу і він попросив розвішати по місту оголошення про наявні укриття. Ми з молоддю активно долучилися. Пізніше взяв на себе укладання списків майбутніх донорів крові, бо думали, якщо ворог не зупиниться у Києві, то через день буде в нас. Уже 25 ввечері місцева влада виділила спортивний зал в одній зі шкіл, щоб складати там продукти. До нас почали іти люди не з порожніми руками та пропонували допомогу.
«Спершу наш волонтерський центр став схожим на мурашник»
В’ячеслав Голіков згадує, як у ті перші дні до спортзалу приходила велика кількість людей. Хтось приносив консервацію, хтось овочі-фрукти, хтось – речі. В’ячеслав пригадує, що група ромів принесла звідкись маскувальну сітку.
Спочатку люди зверталися за порадами, оскільки думали, що В’ячеслав головний, було помітно, що люди потребували поради, конкретно вказівок до роботи. Але після його пояснення, що він не головний, а система діє як мурашник, і конкретно ніхто не керує, люди працювали більш самоорганізовано і скоординовано.
– Пригадую перші дні. Хтось щось ніс, хтось щось вантажив. Було дуже багато людей, охочих допомогти. А ще ж телефонували донори крові. Я почав активну інформаційну кампанію в соцмережах та різних групах. Вважав, це було потрібно тим, хто ще був вдома і не знав, що робити, куди направити свою енергію. Перший час ми просто накопичували і складали продукти. Публічно казали, що це для переселенців, та самі насамперед думали про військових, про захисників, просто у цілях безпеки боялися це озвучувати, – пригадує В’ячеслав.
Перший час завдяки такій кількості продуктів вдалося налагодити постачання харчів для новоутворених військових формувань, та тих, які їхали поряд із Звенигородкою.
– У деяких хлопців, які збиралися поспіхом, не було запасів. Ми вивозили на блокпости і цигарки, і продукти. Звісно, і переселенцям допомагали. Було безліч таких історій, що просто серце розривалося. Приходили люди, які перед цим виїхали з окупованих територій і мали лиш те, що встигли вдягнути на себе. Тож, звісно, таким переселенцям треба було дати і одягу, і якихось побутових речей, і їжі. Вже згодом ми взяли на себе відповідальність забезпечувати продуктами, дитячим харчуванням, побутовою хімією і одягом переселенців, що переїхали жити на територію звенигородської громади, – каже В’ячеслав Голіков.
«У червні відчув, що почалося емоційне вигорання. Але ми це подолали»
Десь у червні в членів волонтерської команди почалося емоційне вигорання. П’ятий місяць війни почав даватися важко. І якщо вже сьогодні можна побачити тренінги чи семінари про те, як вберегтися від вигорання, то тоді ще про подібне не говорили. В’ячеслав сам збагнув, що молодь (а волонтерський центр складався переважно з молоді), треба якось розвантажувати.
– У облаштованому раніше «громадському просторі» у нас є великий телевізор, влаштували кінопокази. Організовували тімбілдінг (побудова команди, швидкі побачення), на таких акціях нові люди знайомилися між собою, розвантажувалися, вносили благодійні внески для реєстрації в заході. До нас таким чином приєднувалися нові члени команди. Десь з травня проводити благодійні акції стало традицією в гуманітарному центрі, таким чином збирали кошти на ЗСУ. Це теж був новий формат роботи, – ділиться досвідом волонтер.
Враховуючи, що родина Голікових займалася до повномасштабного вторгнення спортивно-бальними танцями (дружина В’ячеслава також викладач танців), то з початком вересня волонтер вирішив частково відновити свою роботу.
– Звісно, у якийсь момент ти розумієш, що неможливо лиш волонтерити, бо треба продовжувати виконувати свої зобов’язання перед танцювальним колективом та загалом за щось жити. Врешті, прийняли рішення таки відновлювати роботу школи танців. Адже я сильно відчуваю відповідальність перед батьками дітей, які в нас навчалися, все-таки школа має 15 років історії. І вважаю, що спортивно-бальний танець – це значний дієвий виховний інструмент. Спершу про танці не міг і думати, виключно жили думкою про те, щоб вигнати ворога з нашої землі і щоб всіляко допомогти тим, хто воює, або тим, хто приїхав до нас, тікаючи від війни. На День молоді в серпні (раніше це було в червні, але на державному рівні відзначення перенесли на 12 серпня) я продемонстрував на святі хореографічну постановку про жертовність людей, які пішли в лави ЗСУ. Номер був трагічний, герої в кінці стали обеліском… Я ніколи до цього часу не ставив трагічних номерів… Водночас, коли ми виставили танець в інтернет, то було багато зворотного зв’язку, людей дуже зачепило. Люди дивилися і реагували. Я зрозумів, що людям хочеться жити далі, але такі історії допомагають зберегти пам'ять про загиблих. Тому врешті вирішив відновити заняття, – розповідає В’ячеслав Голіков.
В’ячеслав каже, що у разі його відсутності, нічого в волонтерському центрі не зміниться. Мовляв, якщо він відволікатиметься на викладацьку діяльність, то все рівно волонтерський центр працюватиме, бо там гарна команда, де не зав’язано все на одній людині. Каже, що «робота побудована на основі демократичних принципів».
– Зараз я міркую, чому нам вдалося побудувати таку роботу і досягти такого результату? Справа в тім, що ми відразу використовували демократичний стиль роботи. Окрім того, ми об’єднали ту категорію людей, яка хотіла діяти, але не знала, що робити. Та завдяки нашому об’єднанню змогли себе реалізувати. Так, наприклад, чоловіки дорослого віку з військовим досвідом першочергово пішли захищати Україну. Перший місяць були великі черги біля військкомату і в тероборону брали вже згодом лише по блату. А я, наприклад, який зовсім не мілітарна людина, хотів діяти з подібними мені людьми вже. Також було багато неповнолітніх, які хотіли дуже допомагати, були жінки, чоловіки яких воюють ,а вони в цей час тут хотіли допомогти на місці. І ці люди в нас могли себе проявити. Вони відчували, що напряму допомагають ЗСУ. Люди горіли бажанням працювати на перемогу і в нас долучалися до багатьох проектів, готували відправки на фронт. Сьогодні я вірю в те, що у нас врешті буде перемога і тоді ми використаємо набутий досвід для швидкої відбудови країни, бо всі наші території безперечно будуть повернуті, – каже В’ячеслав Голіков.
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України
