Війна – це складно і болісно: який зараз в українців психоемоційний стан?

Улітку дружина Президента України Олена Зеленська заявляла, що, за підрахунками Міністерства охорони здоров'я, через російську агресію психологічної підтримки потребують не менше 60% українців. Як передає Укрінформ, про це дружина Президента написала в Телеграмі.

Зеленська поінформувала, що на засіданні робочої групи, яка працює над Національною програмою психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, були обговорені наслідки російської агресії. За словами першої леді, через російську агресію мільйони людей стали внутрішньо переміщеними особами, були вимушені виїхати за кордон, тож 44% громадян України розлучені із сім'єю, а 50% українців оцінюють свій психологічний стан як дуже напружений.

«Людині психолог потрібен саме тоді, коли є потреба, тобто вчасно»

Солдат може звертатися і через місяць після травми щодо терапії. Але на власному досвіді можу сказати, що через місяць мені той психолог не буде потрібен. Мені вже потрібен буде або психіатр з медикаментозним лікуванням, або вже я сам викарабкаюся.

Психолог Володимир Мамалига, що проходив військову службу в ЗСУ, а нещодавно звільнився, каже, що всі ми сьогодні є учасниками війни.

– Ситуація склалася так, що всі ми, хто тут, і навіть ті наші співгромадяни, що виїхали, є учасниками війни. Одні самі стріляють, в інших стріляють, інші страждають від того, що у когось стріляють, а хтось втратив майно чи віру в людство. Кожен може мати свою травму, і це, безумовно, сильна стресова ситуація. Психолога зараз потребують всі, – каже Володимир Мамалига.

За словами фахівця, багато хто має посттравматичний стресовий розлад, який проявляється поступово, навіть через рік. Окремо є шокова ситуація бійців, які приходять з передової.

– Мені самому не раз доводилося на землю, скажімо так, опускати бійців, які приходили з передової. Доводилося найпростішими техніками працювати, щоб пояснити людині, що вона вже не там, в бою, а тут, на мирній території. Це необхідно, бо здебільшого психологи штатні знаходяться десь в штабах, за місцем постійної дислокації в частинах… Хто на передовій є, окрім солдат? Це медики, кухарі, логісти, зв’язківці, капелани. А психологів не бачив… – зазначає військовий.

Пан Володимир сам нещодавно перебував на лікуванні. До слова, це його не перша війна. Він мав бойовий досвід ще до 2014 року. Нині, спілкуючись з іншим психологом, Володимир Мамалига почув думку, нібито вже тут, на мирних територіях, треба спілкуватися з солдатами. Та Мамалига з цим не згоден:

– Солдат може звертатися і через місяць після травми щодо терапії. Але на власному досвіді можу сказати, що через місяць мені той психолог не буде потрібен. Мені вже потрібен буде або психіатр з медикаментозним лікуванням, або вже я сам викарабкаюся. Тож людині психолог потрібен саме тоді, коли є потреба. Кожна війна – вона не схожа на іншу, і треба перебудовуватися. Багато хто бачить смерть, хтось бачить руйнацію свого житла. Тож потрібні нові методи і підходи для допомоги людям.

Капелан Михайло Шевчук розповідає, що на війні йому найважче говорити з захисниками, які переживають психологічні зриви через втрату побратимів.

"У 57-й бригаді проходили окопи, ВОПи (взводні опорні пункти). Спілкувалися на різні теми. Попили кави, поговорили. Так ходив від взводу до взводу, від роти до роти, – посміхається Михайло Шевчук. – А роботи вистачало. Привозив певні атрибути релігійні, комусь потрібно було це. Хтось просто хотів спілкування. Був випадок, коли на очах в чоловіка загинув побратим, він тяжко це переживав, бунтував проти всього навколишнього… Це важко було, але слід було якось покращити його емоційний стан".

До 24 лютого, розповідає священник, дехто з людей частково звик до війни. Хоча вона не завершувалась ні на день і отець Михайло не втрачав зв'язок із фронтом. Але після початку повномасштабної війни люди отримали нове потрясіння. Збайдужіти не дають сирени, вони – постійне нагадування, що війна поряд.

«Коли почалася війна, у мене був шок, розгубленість»

Секретом незламності України стало об’єднання народу. Дуже поширене волонтерство. Команда гуманітарного центру з Черкас у рамках проєкту «СпівДія» їде Черкащиною. Сьогодні запланували передати пакунки в Смілу, Корсунь, Ватутіне тощо. Міністерський проєкт «СпівДія» створений для допомоги переселенцям і вразливим групам населення. Можна зателефонувати на гарячі лінії до вашої сільради чи міськради і попросити їх заповнити для вас заявку або спробувати самому, якщо маєте інтернет. «СпівДія» зразу знаходиться у пошуковику, наприклад, в гуглі. А там у бланку пишете про свої потреби. Потім це передається в Черкаси, де волонтери пакують усе і розвозять.

Логістичний напрямок у проекті взяв на себе художник Володимир Сінусік. Він вже сотні посилок передав з руки в руки.

"Допомагаємо переселенцям. Розвозимо продукти, одяг. Малювати зараз не можу. Не той у мене стан", – каже художник.

24 лютого, коли розпочалася війна, Володимир саме готувався до поїздки за кордон. Мав вирушати в Європу, це була одна з його мрій. Володимир підготував усе, що треба, зокрема, і матеріали для малювання, мав квитки на літак. Минулого року він був в Афінах, де створив серію картин. В основному Володимир малює живопис. Колекції художника знаходяться в країнах СЩА, Австралії, Канади, Франції, Німеччини, Швейцарії, Великобританії та інших.

– Коли почалася війна, у мене був шок, розгубленість. Та другого дня прийшов в центр гуманітарної допомоги і став працювати для країни. Записував відео, щоб долучалися інші художники. Інколи дуже раптово треба купити все – від скотча і ножиць до дороговартісних ліків тощо. Допомагаємо переселенцям. Розвозимо продукти, одяг. Малювати зараз не можу. Не той у мене стан, – каже художник.

Можна лише уявити, що пережили люди, які тікали від російських військ з тих міст, де велися бойові дії. Поспілкувався з письменницею та журналісткою Юлею Бережко-Камінською. Вона розповіла про жахи війни, які пережила в Бучі. У будинку переховувалася з донькою, сином і чоловіком. Юля була в Бучі з початку війни. Вона провела два тижні з родиною у підвалі.

– Було дуже страшно, коли неподалік впав снаряд «Смерчу», але, на щастя, не розірвався, коли палав сусідній будинок. Ми були відрізані від зв’язку. Електроенергії не було. Були дні, коли гупало годинами і будинок трусився. Були обстріли «градами», коли міномет працював поруч з нами, настільки було гучно, що здавалося, ніби на будинок падає літак, і це не передати словами. Ніхто з нас не вірив, що ця війна може бути настільки жорстокою і руйнівною, – згадує вона.

Про зелені коридори Юлія довідалася від сусідів. Спершу тікала донька, але втрапила під обстріл і пересиджувала з іншими людьми в якомусь пошкодженому вибухами будинку. Згодом вибралася і сама Юлія з сином. Чоловік лишився удома. Зараз Юлія з дітьми в Кракові, прихистили незнайомі люди. Чоловік вижив, вийшов на зв'язок, і тепер вони очікують повернення в Україну.

– Мені дуже допомагає відновитися Краків. Місто, в якому відчувається історія, стиль, смак, краса. Це не порожнє місто в культурному значенні. В ньому є своя глибина. Також оселя, в якій я перебуваю, дає мені сили впоратися з тим, що відбувається, – її затишок, спокій, книги, картини, роялі… Це мені нагадує атмосферу мого дому. Взагалі в такі моменти людина тримається за прості речі, – каже Юлія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вівчарик: Суть війни

Інша історія у Олесі Строцень. Вона з Тернопільської області України. Її чоловік працював і до війни у Лондоні, а сестра працювала в Польщі. Коли почалася війна, вже того дня, 24 лютого, Олеся зі своєю дитиною та дитиною своєї сестри виїхала до кордону. Але пригадує, що там були дуже великі затори на дорозі, тож добратися до кордону змогли лише на вечір наступного дня, 25 лютого. Якби не мама з татом, які везли Олесю з дітьми до кордону машиною, то, можливо, вона б і повернулася назад. Сил практично не було, але за кордоном дуже панікувала її сестра. Врешті Олеся з дітками перетнула кордон. До Польщі з Великобританії вилетів її чоловік. Ще перед війною Олеся оформлювала документи, щоб виїхати до чоловіка, але дитині довелося робити документи більше часу. Вони змушені були місяць перебувати у Польщі і лише потім виїхали у Лондон, де тепер і живуть.

А от Олеся Лавренко – не біженка, а внутрішня переселенка. Молода жінка, яка має досвід роботи в дитячому гуртку на Луганщині, а сьогодні долучається до волонтерського проєкту «СпівДія заради дітей» у Черкасах. Рухливі ігри, творчі та пізнавальні завдання, психоемоційна підтримка, дружнє спілкування з однолітками – у такий спосіб дітям внутрішньо переміщених та місцевих сімей допомагають адаптуватися до нинішніх реалій життя.

Дай, Боже, щоб Черкаси та інші міста, які не зазнали такого бомбардування, і не знали цього горя ніколи, - каже Олеся.

У проєкті разом з іншими волонтерами задіяна й Олеся. Зараз це для неї і робота, і розрада. Саме з дітьми вона працювала в Попасній – була педагогом-організатором, керівником гуртка в будинку творчості, займалася рукоділлям.

Під час розмови не стримує сліз. Говорити про пережите важко. Зауважує, що шкодує не лише за власною втраченою оселею в Попасній, а й за усім містечком. Каже, воно було дуже затишним. Однак зараз це місто-привид, як назвали окуповану і поруйновану Попасну в одному із сюжетів журналісти «Радіо Свобода».

– У нас був двоповерховий будинок, були гарні панорамні вікна. Я мала куди приходити з роботи додому, мала свою домівку. Там немов душа лишилася. А зараз по чужих кутках, – зітхає Олеся. – Спочатку виїхали з донькою і мамою. Спершу поїхали на Донеччину: у Бахмут, а потім у Мирноград (там пожили в брата). Але і в Мирнограді почалася евакуація, тоді поїхали в Черкаси. Мій батько сказав, що тут є знайомий, який запросив. Щоправда, він спершу пропонував дачу, але виявилося, що вона непридатна для проживання. Ми пожили спершу в гуртожитку, де своїми силами зробили ремонт у кімнаті, а потім переїхали в орендоване житло у село під Черкасами – Червону Слободу. Звісно, згадуємо наш будинок. Сюди ж взяли лише дві сумки.

Тепер родина в Черкасах учотирьох: Олеся з донькою та її батьки. Чоловік жінки, на жаль, помер задовго до повномасштабного вторгнення. Зараз родина адаптується до нового життя. Донька вчиться онлайн, Олеся працює.

– Дай, Боже, щоб Черкаси та інші міста, які не зазнали такого бомбардування, і не знали цього горя ніколи. Сьогодні про Попасну я можу дізнатися лише з новин або груп у соцмережах. Дивлюся й групи окупантів. Там, звичайно, текст читати неможливо, бо пропаганда, але хоч фото і відео побачу. І бачу, що міста просто немає… Ці окупанти – це нелюди, – каже Олеся.

«У нас є два стани: втоми і виснаження, а тоді звикання і адаптація»

Інна Кукуленко-Лук’янець, психолог, каже, що в час повномасштабного вторгнення українці спершу переживали втому і виснаження, а тоді були звикання і адаптація.

– Бачу, в соцмережах пишуть, що не можна звикати до війни. Якби в людей не було здатності адаптуватися, то людство б не вижило. Якщо ми тут і живі, то наші бабусі-дідусі змогли вижити в їх історичних періодах. Тож йде адаптація до умов війни. Водночас треба визнати, що є і втома. Бо це триває не два-три тижні. Є виснаження. Навіть попри те, що є порівняно спокійні області в Україні, та все одно є виснаження від стресу, від війни. Ні з чим цей стрес не порівняти. У нашому персональному досвіді такого ніколи не було, – каже Інна Лук’янець.

Фахівець перелічує негативні наслідки стресу: виснажена психіка, знижений імунітет, у людей можуть загострюватися хронічні хвороби.

– Якщо на початку війни це був такий собі шок, викид адреналіну, то нині адреналін спадає. І зараз люди слабнуть. І чую, що говорять про чергову хвилю коронавірусу. Знаю, як вигорають волонтери. Вони інколи повністю віддають себе справі. Що робити? Не просто знати, що можна дозувати інформацію, а дійсно дозувати інформацію, не сидіти постійно в телефонах. Інколи мозок не може сприймати таку кількість інформації! Все ж пробуйте абстрагуватися, переключатися. Для когось інший вид діяльності – це спорт, проведення часу з дитиною, прогулянка з домашнім улюбленцем, дрібний ремонт вдома. Хтось стрес зараз заїдає, постійно перекушуючи щось. Тут просто треба розуміти, що є ось така проблема, і вже не гризти себе, а дійсно перекушувати і заспокоюватися якийсь час цим. Але згодом намагатись таки обмежувати себе в їжі, – розповідає фахівець.

Психологиня каже, що зараз до неї стали звертатися більше людей за консультаціями. Також люди більше розлучаються, не маючи сили в умовах стресу будувати стосунки. Водночас мало не кожна друга людина зізнається, що донатить на ЗСУ.

– Це неймовірно. І це не лише в нас в країні. Це не є предметом консультацій, але люди розповідають це поза основною темою. Для більшості це вже як комунальні платежі. Це дуже надихає. До слова, вчора була клієнтка, яка повернулася з Європи. Вона розповідає, що там люди мають безкоштовне житло, допомогу від влади чи організацій, тож зароблені поза тим кошти надсилає на ЗСУ, вважаючи, що навіть з-за кордону треба допомогти армії.

Керівник комунального некомерційного підприємства «Черкаський обласний психоневрологічний диспансер Черкаської обласної ради» Костянтин Гаркавий каже, що насправді вони очікували більшу кількість людей після початку повномасштабного вторгнення, ніж вийшло насправді.

– Перший тиждень людей було значно менше, бо багато хто виїхав або в село, або за кордон, а дехто просто не міг з районів приїхати через те, що могли не їздити автобуси. Хтось відверто ховався, хтось пакував речі для евакуації. Згодом люди трішки заспокоїлися, почали звертатися до нас. Але більшість звернень була пов’язана з отриманням рецептів, бо громадяни боялися, що можуть бути перебої в отриманні медикаментів, хотіли запастися. А тоді почався період звернень людей-переселенців, які евакуювалися з районів бойових дій, хотіли або відновити втрачені у зоні окупації документи, або отримати ліки. Ми по можливості допомагали, що було в рамках закону, – розповідає Костянтин Анатолійович.

Згодом, каже, амбулаторний прийом став відновлюватися. Почали звертатися так, як було й раніше, хоч очікували більше напливу людей з тривогами чи депресіями. Та такого не сталося.

– Пояснюємо це тим, що, якщо у приїжджих була тривога чи депресія, вони на цьому не зациклювалися, в них були інші цілі, їм треба було їхати до кордону чи на західну Україну. Тож якщо комусь потрібна була допомога, вони не завжди зверталися, бо думали лиш про переїзд. До слова, нині є переселенці, які осіли на Черкащині, вони знайшли житло, харчування, тепер починають займатися собою, звертатися до нас, – розповідає лікар.

Він зауважує, що нині під патронатом дружини президента розробляється Національна програма психічного здоров’я та психосоціальної підтримки українців.

– Це на часі. Мета проєкту Зеленської – створити систему, в якій кожен українець усвідомлює вагу ментального здоров’я, знає, куди звернутися по допомогу, а серйозним розладам запобігають, а не лікують їх, – каже лікар.

Крім того, Міністерство освіти й науки готує 600 000 освітян до надання психологічної допомоги дітям, розповідає експертка МОН Оксана Савицька у коментарі forbes.ua.

Також не секрет, що до лікарів-фахівців звертаються і військовослужбовці, які з травмами повернулися з поля бою. Лікар каже, якщо дивитися історію світу, то завжди після війн певна частина військових потребувала допомоги. Це було і після війни у В’єтнамі, і після війни в Афганістані.

– У нас вистачає лікарів, готові всім допомогти. У нас з декількох десятків лікарів виїхало лише двоє за кордон. Одна лікар поїхала з дітьми, а інша виїхала по освітній програмі, інші всі працюють, більше того, маємо лікаря-переселенця, який у нас працевлаштований, – каже Костянтин Анатолійович.

У цілому, фахівець каже, що слід не зволікати, а звертатися. Ніяких обліків немає. Водночас є фахові лікарі, які допоможуть.

– Порушення сну, больові синдромі, подразливість, довготривалий поганий настрій… Все це може бути наш профіль, але люди намагаються йти до психолога, невропатолога, ревматолога, терапевта. Ми не проти, якщо людині так комфортніше. Лікарі загальної медицини теж достатньо добре знають, яку допомогу надати. Водночас можна звертатися і до нас. Ми можемо фахово спрямувати людину, куди йти, або самим взятися за лікування. Фахівець завжди допоможе! – каже Костянтин Гаркавий.

Григорій Чуб, учасник боїв на кулаках, дитячий тренер і людина, яка грала козака, а нині військовий каже, що всім військовим потрібен психолог.

– Думаю, що і до виходу на бойове завдання, і після повернення військовому потрібен психолог. Не секрет, що дехто з людей, яких призвали на службу захищати Батьківщину, не хотіли йти служити. Це мобілізовані. І вони можуть мати свої страхи. А війна – це завжди складно і болісно. У зоні бойових дій йде велике навантаження на психіку людини, там зашкалює адреналін, не секрет, що може бути втрата друга чи побратима. І тому вважаю, що не кожна людина може сама це пережити, тож потрібна допомога. Психологи мають працювати, – каже Григорій Чуб.

Він зазначає: війна – непередбачувана річ. І річ не у командуванні.

– Війна динамічна, вона щораз інакша. Тут готуєшся до одного, а може бути інше. Потрібно абстрагуватися, а нам усім це буде важко ще не одне десятиліття після війни, – каже Григорій Чуб.

Загалом військовий зауважує, що після травми, яку отримав, обдумує свої помилки, чекає одужання. Але мотивація вигнати ворога зі своєї землі нікуди не зникла. Також закликає по можливості долучатися всіх до волонтерського руху, бо лиш разом можна здолати окупанта.

Назарій Вівчарик