Сьогодні жінка за кермом – звичне явище. Хоча саме на цю тему люблять пожартувати чоловіки. А нерідко – й дискримінувати на дорозі. Але відомо, що саме жінці належала перша поїздка за кермом. Її здійснила Берта Бенц, дружина винахідника автомобілів Карла Бенца. Таємно сівши за кермо чергового винаходу чоловіка у 1888 році, Берта в’їхала в історію, прихопивши із собою автомобільну промисловість.А першою відомою українкою–автомобілісткою була Соломія Крушельницька.
У Черкасах водійок теж чимало. Одна з них - Наталія Панченко. Вона працює у Черкаському тролейбусному парку з 2006 року. Всього на підприємстві 100 водіїв, із них 25 – жінки. Наталія, як і інші водії, може перебувати за кермом залежно від розкладу руху від 6 до 10 годин. Звісно, з перервами на обід і технічну зупинку. Жінка керує конкретним тролейбусом, проте у випадку його несправності може пересісти і на інший, до якого має допуск. Але не може їздити, наприклад, на такому, який в народі називають «гармошка». Там свої габарити і кермувати нимтреба вчитися окремо. Розклад роботи в Наталії – 5 днів працює і 2 відпочиває.
Принагідно. Днями відзначається День працівників житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення, до сфери входить і комунальне підприємство «Черкасиелектротранс». Вітаємо комунальників зі святом!
Вже сьогодні, за словами Наталії Панченко, ситуація з водінням тролейбуса дещо інша, адже раніше в салоні працювали кондуктори, а торік стали впроваджувати в громадському транспорті валідатори. Раніше кондукторка могла підказати, де саме затриматися, щоб вийшли, наприклад, люди з дитячою коляскою або люди з інвалідністю. Та нині жінка одна на весь тролейбус. Тому, якщо треба щось уточнити, допомагають пасажири.
– Сама я з Черкас. Навчалася в училищі на швачку. Працювала на Хімволокні. До слова, у родині був автомобіль, та я не вміла їздити. Згодом, коли моє підприємство закрилося, я стала на біржу праці. І довідалася, що у тролейбусному парку набирають водіїв, жінок теж. Спершу в родині були дещо проти. Всі хвилювалися. Та я таки зважилася. Міркувала: наберуся досвіду, а тоді і вдома буду водити автомобіль, – пригадує Наталія.
Згодом Наталія отримала і права категорії В. Тепер і син, і чоловік лиш раді, що пані Наталія – така досвідчена водійка. Зауважує,що у тролейбусі, доводиться бути не лише водійкою, а й консультанткою чи психологинею. Кожна людинамає свій настрій. Хтось не знає назви зупинок або шукає якусь адресу, а хтось має інший клопіт – не вміє користуватися валідатором і пропонує готівку. Наталія кошти не бере, а просить за проїзд таки сплатити як слід, якщо може – підказує.
– Буває, стукають у віконце: «А можна, заплатимо?» Та я прошу в пасажирів підказати людині, як заплатити. Інші цікавляться, де, наприклад, міськрада чи соцзахист. От звертається людина: «Підкажіть, де Шевченка, 351?» І все. Міркуй собі. Особливо зараз зросла кількість запитань, бо в місті багатопереселенців, для яких наше місто новеі вони ще погано орієнтуються. Наталія Панченко каже, кожен водій у різних ситуаціях за час роботи буває. Вона теж пережила певний стрес, коли потрапила в ДТП.
– Було розслідування, перевіряли гуму на колесах тролейбуса, його справність. Після цього вже хотіла все покинути. Але лишилася,хоч стрес був неприємним, – пригадує водійка.
На підприємстві все чітко і злагоджено. Водії та водійки перед роботою проходять огляд лікаря: у них перевіряють тиск, також чи не в стані алкогольного сп’яніння тощо. Перевіряють і транспортний засібперед виїздом. У дорозі також водії та водійки перевіряють штанги.
– Справиться та людина, яка має бажання. І це не залежить від статі. Звісно, буває важко крутити кермо, від тривалого сидіння болить спина. Інколи треба переставити струмоприймачі, по-народному «роги», на іншу контактну мережу абощо. Не завжди це легко, бо сила протидії від 10 до 14 кілограмів. Також у цих «рогах» треба змінювати вугільні вставки. Якщо погода дощова, то це необхідно робити навіть протягом робочого дня, бо швидко стираються.
На роботу Наталія добирається тролейбусом. Спершу декілька водіїв приїздять близько 4 ранку на роботу і роз’їжджаються містом забирати інших водіїв. Таким чином всі збираються на підприємстві і вже починають робочий день.
Що цікаво, свій тролейбус, якщо можна так висловитися, Наталія отримала у квітні 2016 року саме на день народження. Тоді місту передавали нові тролейбуси.
До цього їздила на старішій моделі.
– Робота складна, треба постійно вчитись, удосконалюватись, трапляються різні ситуації - зауважує Наталія.
– У 2014 році по бульвару Шевченка між прокуратурою і Палацом культури саме перекривали дорогу. Мітингувальники кричали гасла, були налаштовані рішуче. Але тоді як автобуси могли це об’їхати, то я не могла об’їхати іншою дорогою квартал. Тому стала просити хлопців пропустити, бо хочу, мовляв, додому. Таки пропустили. Іншим разом, коли ми їхали в районі площі 700-річчя, був мітинг проти заборони торгівлі на ринку. Тоді не пропустили, довелося чекати… – пригадує Наталія.
Інструктор із контраварійного водіння Сергій Гусєв зауважує: ніякої різниці у водінні між чоловіками і жінками немає. Важливо, щоб людина була відповідальна і уважна. Бо дорога – це зона підвищеної уваги.
– Коли жінки лиш починають навчатися водінню, то в них більше страхів, але вони акуратніші, сумлінніше виконують вказівки. Припускаю, що через цю думку, яка побутує, нібито насамперед водій –це чоловік, то жінки можуть спершу бути схвильованішими. Водночас, бувало, що чоловік вважає, нібито він і так вже хороший водій і часто нехтує вказівками або ставиться до цього халатно. Коли люди вже мають якийсь досвідводіння, і тоді є відмінність не в статі, а у типу психіки. Так, холерики можуть бути більш агресивними, швидше розганятися, різкіше крутити кермо. А хто спокійніше по життю, той і водить впевненіше, рівніше, – каже Сергій Гусєв.
За його словами, зараз тенденція така, що більше учитися водінню йдуть жінки.
– Думаю, це ще почалося з карантинних часів. Бо тоді були проблеми з пересуванням, інколи не ходили маршрутки, а треба було везти дітей в школу. Також зараз все загострилося у зв’язку з повномасштабним вторгненням. Чоловіки пішли служити до війська. І дружини вдома змушені були взяти на себе й ті обов’язки, які до цього, можливо ділили на двох, – каже Сергій Гусєв.
Про необхідність позбавляння стереотипів та упереджень говорить і відома психологиня Інна Лук’янець.
– Я за з 2000 року. Коли починала водити, то дуже мало жінок водили авто. І тоді чоловіки за кермом негативно реагували на мене, могли виглядати з вікон, сміятися, кричати щось. Звісно, я була молодша, переживала. Їздила на автомобілі Опель Астра непримітного кольору. Але все одно дуже звертали увагу. Пригадую, втрапила в ДТП, хоч моєї вини не було. Проте водії чоловіки зупинялися і дуже критикували мене, наперед вважаючи винною, – пригадує Інна Лук’янець.
Вона розповідає свою історію отримання прав. Раніше у школі було поняття як «комбінат», коли у 10-11 класах був день для поїздки у інший заклад, де учні отримували прикладну професію.
– Можна було обирати, чи водій локомотива, чи просто водій, продавець, швея абощо. За два роки людина випускалася зі школи і паралельно від певного закладу отримувала папірець про проходження фахового навчання. Я вчилася в Христинівській школі, але на «комбінат» їздила у Верхнячку. І спершу пішла на водійку та мене критикували, тож врешті обрала собі тоді курси продавця. Згодом я збагнула, що погано показала себе у професії водія, бо в Христинівці фактично не було ніяких складних перехресть, світлофорів, не мала досвіду… Згодом в Черкасах пішла в автошколу і дуже гарно все вивчила. Відповідно, цього повністю вже вистачило. Зразу сіла за кермо і з ДАІ відвезла чоловіка на роботу, а сама поїхала додому, – розповідає Інна Лук’янець.
Зараз Інна Лук’янець придбала кабріолет. Сама жартує, що машина помітна, тому чоловіки просто на світлофорі «брали коментарі у відомого психолога».
– Але зараз вже інша ситуація, ніж тоді, коли я починала водити. Багато жінок гарно заробляють, їздять на дорогих машинах і це вже не викликає обурень. Зараз ми маємо багато можливостей для жінок. Нам треба виходити на партнерство і розуміти, що слід підстраховувати одне одного і бути на рівних, хоч стереотипи і важко долаються, – каже Інна Лук’янець.
Назарій Вівчарик
Коментарі
не всім же барижити, комусь і працювати треба.
Стрічка RSS коментарів цього запису