Ігор Зайчук: «Я б у Черкасах за 2-3 дні, думаю, бригаду зібрав би»

Сьогодні черкащанин Ігор Зайчук, захисник України, воює на сході країни. Хоч на початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року він з однодумцями виїхав у бік Києва. Тоді «азовці» вирішили, що столиця країни – це найважливіше стратегічне місце, яке треба захищати. Зайчук згадує: були певні хвилювання, що не виживе, бо там було найстрашніше. Та окупантів вигнали з Київщини. А сам Зайчук та інші черкаські «азовці» поїхали на схід.

Загалом, чи не весь виборчий список черкаського Національного корпусу «Азов», який пролетів на виборах до Черкаської міськради, нині воює. А ті, кому черкащани дали кредит довіри, практично всі працюють на місцях. Руслан Батир – єдиний черкаський депутат, який нині воює в лавах ЗСУ. Він є заступником командира Черкаської бригади тероборони. Водночас, є такі народні обранці, кого звинувачують в колабораціонізмі. Хоч це інша історія. Таке голосування черкащан дещо демотивує Ігоря Зайчука йти на вибори в майбутньому. Та про вибори він і не думає взагалі, і не порушував би цю тему, якби не питання журналіста. Бо має важливіші завдання.

Сьогодні Ігор Зайчук у відпустці, якої чекав 9 місяців. Всього 12 днів. Ну але як дванадцять, якщо два дні йде на дорогу? Тобто вже десять. Перші дні він з вимкненим телефоном відпочивав від війни. Каже, був не в Черкасах, сміється, що був на Карибах. Через деякий час приїхав і до рідних Черкас, та тут відпочити вже не може. Люди запрошують на заходи, на зустрічі. Звісно, розуміє важливість зустрічей, проте щиро зізнається, що хочеться й спокою. Ми спілкуємося після його участі в зборах Черкаського регіонального відділення асоціації міст України.

– Сьогодні ви заступник командира другого штурмового батальйону третьої окремої штурмової бригади. Це новостворена бригада?

– Так, до повномасштабного вторгнення в Україні не були розгорнуті бригади, і ось почалося створення тероборон, почали створюватися нові бригади, об’єднуватися армійські корпуси. Загалом ми, «азовці», пару тижнів були теробороною, воювали під Києвом, ніде не були оформлені. Потім були в підрозділі сил спеціальних операцій «Азов-Київ». Згодом реформувалися штурмову бригаду. У нас дійсно весь виборчий список до міськради. Не лише чоловіки, а й жінки. Всі воюють. Дівчата як на тилових посадах, у кадрах, так є й бойові медики, що беруть участь у штурмових діях, витягують поранених.

– Досвід ваш у АТО має значення? Зараз легше адаптуватися до воєнних реалій?

– У 2014-2015 роках я був спершу солдатом, потім командиром взводу. А тепер, з початку повномасштабного вторгнення ротним, і зараз на посаді заступника командира штурмового батальйону.

– Чого бракує зараз армії? На прикладі вашого батальйону?

– Ми саме штурмовий батальйон, який пробиває передній край противника. Завжди в таких випадках бракує техніки. Чим більше техніки – тим краще! Потрібна бронетехніка, бойові машини піхоти різної модифікації.

– Бригада ж чи батальйон складаються не лише з черкащан?

– Звісно, ні. У бригаді близько 8 тисяч осіб. Там вся Україна. Батальйон також не весь з черкащан. Є хтось з Запоріжжя, хтось з Києва. Волонтери теж різні приїздять, не лише черкащани. Та тут в мене своя думка. Є волонтери, що привозять декілька пар шин і витрачають на це більше бензину, ніж шини коштують. А є такі, що запаковуються під саму зав’язку. Вважаю, ми бригада, яка показує результат, то і люди, думаю, бачачи результат, хочуть нам допомагати.

Протягом останнього часу у закладах освіти Черкас відбулися благодійні ярмарки. Усі зібрані під час них кошти спрямували на підтримку ЗСУ. Придбані дрони, а також виготовлені педагогами власноруч маскувальні сітки, кікімори передали військовим. Не забули докласти також смаколики і дитячі малюнки. Присутній на святі Ігор Зайчук подякував освітянам і відзначив, що така підтримка дуже важлива для бійців.

– Зараз війна технологій…

– Так, і це насамперед дрони. Висять цілодобово в небі. Так по всій лінії війни. Вони використовуються і для контролю ворога, нанесення вогняного ураження, і для управління своїми військами в тому числі. Командир, за радянською схемою, має сидіти за 600 метрів від поля бою, з біноклем, і дивитися на театр бою. Але зараз це можна робити в командно-спостережному пункті, дивлячись на плазму.

– Це війна в прямому ефірі. Щодо епізодів війни, які ви показуєте інколи нам в інтернеті… Це можна?

– Так, якщо обережно і з розумом. І це цікаво потім переглянути самому. Однак виставляти на публіку це можна через певний час, коли не актуально, коли позиція вже не має значення. Я, наприклад, свій бій, коли ми відбивали шматок території, виставив через декілька місяці.

– Як щодо відпочинку?

–Звісно, виснажені. І, як у будь-якій війні, не лише відвойовуємо території, а й несемо втрати. Тому ця відпустка на 12 днів дуже була бажана. Перші дні я просто вимкнув телефон і був там, де мене б ніхто не турбував. Причому їхати далеко не треба. Є таке місто українське Краматорськ. Воно геть недалеко від того ж Бахмуту і там вже закладів відпочинку багато. Життя там триває.

– Ви стримана людина. Але як тримати стабільним свій психоемоційний стан в таких умовах?

– Я виважена людина і морально був готовим до війни. За спиною ж майже два роки війни, коли вона ще називалася АТО. Хоча деякі речі повномасштабного вторгнення вразили навіть мене. Бо тоді було геть інше все, ми виконували трішки інші задачі. І такого напруження по управлінню бою з дня в день не було. Та я людина з почуттям гумору. Треба якось відволікатися. От стежу за цими політичними перепалками в Черкасах. Бачу, що все на своїх місцях. Перепалки нікуди не зникли, тобто все тут добре, як і було (сміється – ред.) Мені також смішно, коли кажуть, що для мобілізації немає вже людей. Та я б у Черкасах за 2-3 дні, думаю, бригаду зібрав би.

Бригада складає десь 6 тисяч осіб. От, приміром, їдеш, а хтось тебе підрізав і все – можна його брати механіком на БМП. Вийшов он зі спортзалу здоровий чоловік, вже можна його на артилерію, на 152-й калібр, бо там важке треба підносити. А якщо маленький, спритний, то вже може бути штурмовик. Набралася б бригада легко. Чому так ТЦК діє, що в селах вже немає людей, а в місті повно?...

Щодо психоемоційного стану… Для багатьох війна – це шок. Я не був у шоковому стані, бо розумів вже, що таке війна. Хоча дуже болісно, коли гинуть твої діти, мається на увазі твої вихованці, яких вчив і з якими йшов на завдання. Це важко. Але я розумію, що на війна є втрати, тут нічого не зміниш.

– Є в суспільстві дискусія, мовляв, дехто радить порушників законів зразу посилати на передок спокутувати провину. Інші починають обурюватися, мовляв, армія – це не для покарання порушників. Що думаєте?

– У нас елітарний підрозділ. Вважаю, служать ідейні добровольці. Можливо, дійсно не хотілося б якогось чоловіка ненадійного. Але якби дали роту порушників, то, думаю, впевнено б ними воював і виконував задачі.

– Що тут нам вчити насамперед, до чого готуватися?

– Тактичну медицину і тактику ведення бою. І читати статут Збройних сил України. Насправді, він непогано написаний. А далі всі тактичні моменти пояснюються безпосередньо сержантом взводу, який має бойовий досвід. Кожна бойова задача різна і застосовується різна тактика. Готовим до чогось конкретного бути не можна, бо постійно змінюються обставини. Не можна вивчити якесь одне правило і ти вже супервоїн. Потрібно вчитися, бо нам треба бути морально готовими до того, що будемо воювати все життя. Принаймні, буде воювати наше покоління. Поки буде москва – доти буде війна.

– До вас можна втрапити?

– Так, це цілком законна процедура. У нас в третьої штурмової бригади є рекрутинговий центр в Києві. Приїздіть. Зараз нам, наприклад, потрібна штурмова піхота, але є й артилерія, і танки. До речі, я до повномасштабного вторгнення боявся «коробочок» (броньована бойова машина – ред.), бо думав, що згорю. А тепер я розумію, що лише броня рятує на війні. Бо інтенсивність артилерійських обстрілів дуже велика.

– Чого хочеться найбільше?

– Спокою і умиротворення (сміється – ред.) Якщо попити кави, то можна і в Краматорську це зробити. Але це ліричний відступ. Насправді пригадую слова Дмитра Корчинського: «Мир вам, браття і сестри. Але ми маємо пам’ятати, що мир - це не відсутність війни, а відсутність москви». Тому хочеться миру, але не на умовах капітуляції чи відведення військ. А справжньої перемоги. І хочеться вже закінчити цю війну і нормально жити. Я ось міркую, що з 20 до 30 років майже половину цього часу воюю. А я не кадровий військовий, вважаю себе розумною освіченою людиною. За освітою юрист. І якщо за якусь справу вже беруся, то намагаюся робити фахово. Так роблю і зараз, та війна – це не справа для душі, хочеться вже зайнятися своєю справою, заробляти гроші, жити. Але, звичайно, не покинеш зараз так просто цю війну. Треба робити все, щоб мій син не воював.

– До речі, про гроші, завжди це дуже болісне питання. Маю друзів, що воюють, фактично всі кошти йдуть на купівлю необхідного, щоб мати захист, щоб, знову ж таки, воювати…

– Скажу так, робити накопичення зараз немає можливості. Не те, щоб нам потрібен був одяг, або щось дрібне. Я дивлюся глобально. Нам потрібні приціли, прилади нічного бачення. А особисто у кожного ж свої апетити і свої потреби. От я, хоч на керівній посаді, рідше знаходжуся на позиціях, ніж штурмовик, але треба і мені дещо докупити. А це більше десяти тисяч доларів. Все є, але потрібні кошти.

ФОТО: New York Times

– З найвищих чинів кого брали в полон?

– Комбата.

– Вірите в волю випадку? В удачу?

– Так, кажуть є солдатський фарт. Буває, міна прилітає в окоп і не розривається. А буває, застрибують в окоп і саме туди прилітає. Тому, бува, солдати й вірять в таке. Сам я не можу сказати, що дуже віруюча людина, але я вважаю себе духовною людиною. І я повністю підтримую те рішення по ПЦУ, коли маємо мати українську церкву.

– З ким ми воюємо? Бо побутує думка, що у нас воює еліта нації, а з того боку - всяке суспільне сміття.

– Не згоден. Нещодавно взяли в полон хлопчину з Сибіру. Відмінний воїн, хороший солдат, тримав позицію до останнього, поки не лишився один живий. Він мобілізований. Ідеї немає, але він солдат. Не знаю, за що він воює, але як солдат хороший. Тобто, є й такі. Розумієте, це цивільні дивляться на цю війну з точки зору ідеології. Я ж намагаюся тимчасово вбити в собі філософа чи ідеолога. Я воюю і сприймаю війну як взвод, роту, батальйон, бригаду. Так і в нас, і в них. І є ці ланки потужні і слабкі. Їхні слабкі ланки мене радують. І сьогодні ставлю за мету брати більше полонених, щоб якнайбільше виміняти наших полонених, наших захисників.

– Є думка, щоб не цементувалася влада, таки планувати вибори. Але бачу, що вам це і не вигідно, бо не буде коли їхати сюди…

– А як же мені бути обраним, якщо я весь час там, якщо я військовослужбовець. Зараз всі зусилля лише на перемогу. Тож, думаю, вибори не на часі. Хоча визнаю, що політика мене переслідуватиме, бо був кандидатом у депутати, був членом виконкому. А зараз міркую, якщо будуть вибори, то що мені людям доводити, враховуючи, кого у нас обирають… Хоча, не виключаю, що можливо колись згоджуся йти вже не мажоритарником, а в якомусь списку, перед цим на початку обговоривши чітко червоні лінії, за які я не переходитиму. А йти агітувати за себе вулицями, то ні…

– Коли закінчиться війна? Бачите просвіт?

– Не бачу… От не бачу поки, як нам вирішити це. Нам треба зброя, техніка, люди. І ще багато загине. Але вірю в перемогу!

– Кордони відкривали б?

– Для чоловіків – ні, а оце закриття зараз кордонів для жінок мене дивує… Загалом, давайте відверто, що сьогодні поїздка за кордон має бути як привілей. А для військових, як реабілітація. Бо закордон – це єдине місце, де не летить над головою. І там немає цього тиску на вас.

– Останнє, а хто з вами поряд воює з рідних?

– Мій батько. Він механік у рембазі. Тож він поряд.

Фото прес-служби Черкаської міськради, з особистого архіву захисника та видання New York Times

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Стати військовою у вісімнадцять!

Сергій Халупінський: з черкаської журналістики - у військовослужбовці, бо «не міг вчинити інакше»

«Війна з Росією – це перманентне явище, яке існує вже століттями»

Інтерв’ю зі снайпером ЗСУ: На війні я той самий фотограф, лиш фотографую трішки інакше…