Рекордна кількість жінок увійшла до 29-ї Української антарктичної експедиції на станції «Академік Вернадський».
Серед 14 учасників – чотири жінки. Востаннє така кількість полярниць брала участь у зимівлі в другу експедицію, 1997–1998 роках. Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала про досвід зимівлі лікарку Іванну Котурбаш і геофізикиню Анну Соіну, яка зимує на станції вже вдруге.
Коли в Києві 16:00, на «Академіку Вернадському» – десята ранку. По черзі зідзвонюємося в Zoom із лікаркою Іванною Котурбаш, яка у звичному, неполярному житті працює сімейною лікаркою в Канівському центрі первинної медико-санітарної допомоги, а після роботи в поліклініці ще працює на виїздах «Червоного Хреста», а також із геофізикинею Анною Соіною – молодшою науковою співробітницею Радіоастрономічного інституту НАН України в Харкові, яка вперше працювала на станції у 2020–2021 роках, під час 25-ї експедиції.
Сьогодні [19 квітня] не всі полярники «вдома». Користуючись гарною антарктичною погодою (а це приблизно -2°C – 3°C і невелика швидкість вітру, як показує монітор на станції), семеро дослідників вирушили на дослідження акваторією. Іванна показує мені панораму з вікна: «Сонце підсвічує сніг, і він грає різними кольорами. Найчастіше червоним, помаранчевим», – розповідає лікарка.
Але так буває не завжди: «Погода тут, як людина з мінливим настроєм. Може бути вітер 16–20 м/с і водночас сонячно, може йти сніг і бути тепло. Було таке, що моє вікно засипало снігом наполовину», – каже Іванна. Зараз тут фактично середина осені.
Навіть у сонячну погоду науковці мають тепло одягатися, якщо потрібно робити дослідження на човні: нижній шар – легка термобілизна, далі – термоодяг, після цього – теплий флісовий костюм, і вже зверху – робочий одяг. Ще один важливий елемент – рятувальний жилет.
Крім того, на виїзд обов’язково треба брати із собою рацію та засоби першої медичної допомоги. У сонячну погоду потрібно вдягати сонцезахисні окуляри, щоби вберегти очі від прямого й віддзеркаленого від снігу й води сонячного світла, наносити крем із високим рівнем захисту (особливо в період антарктичної весни, під час існування озонової діри, тоді озоновий шар не повністю затримує жорстке ультрафіолетове випромінювання й воно може завдати шкоди шкірі й очам).
На виїзди беруть із собою спеціальний гель із металевою вставкою всередині упаковки, що допомагає зігрітися. Він багаторазовий, тож, якщо після використання кинути його в гарячу воду, можна знову брати із собою на виїзд.
На човнах не можна віддалятися більше, ніж на 25 кілометрів – на такій відстані працює рація, тому вона вважається умовно безпечною, якщо виконувати всі правила техніки безпеки, додає геофізикиня Анна Соіна.
Інша частина команди, яка залишилася на станції, також працює. І водночас чекає колег на обід, допомагаючи кухарю, якого Іванна називає «найбільш завантаженою людиною» на станції. Присутність на спільних обідах і вечерях тут вважається правилом гарного тону, а якщо затримуєшся на виїзді – треба обов’язково попередити через рацію (про затримки треба попереджати в будь-якому випадку й просити чергового переписати час повернення).
Ті, хто залишився вдома, уже починають розставляти столи та стільці до обіду – кожен учасник експедиції на початку зимівлі обирає собі місце й завжди там сідає. Обід починають о 13:00, вечеря – з 19:00. Після вечері по черзі прибирають, а сміття – сортують (пізніше його вивозять судному Чилі чи ПАР).
«З моменту, як ми тут [учасники експедиції прибули на станцію 21 березня, а учасники попередньої поїхали 2 квітня] жодна страва не повторилася. Харчування дуже збалансоване, – розповідає Іванна Котурбаш. – От, наприклад, учора ввечері були голубці. Я не можу сказати, що їх люблю, але пішла за добавкою. Назар – наймолодший в експедиції, йому 23 роки, але готує так, як професіонал із 20-річним досвідом. Наступна за віком іду я, мені 28 років – я ровесниця нашої станції».
«Перед тим, як сюди приїхати, я спілкувалася з багатьма зимівниками. Вони поділяються на дві категорії: ті, хто каже, що хоче сюди повернутися, і ті, хто більше нізащо не приїде сюди знову. Я думала, що одразу захочу додому, але коли зайшла всередину цієї максимально простої будівлі, то відчула спокій, ніби я на своєму місці. Це як із людиною, яка зовні звичайна, але всередині «щось є», – розповідає Іванна Котурбаш.
Якщо коротко, то будівля станції невелика, але там компактно розміщено все для нормального життя без надмірностей. «Академік Вернадський» – це двоповерховий будинок, розташований літерою «Г», з офісами, кубриками [житловими кімнатами – ред.] і службовими приміщеннями всередині. Як у звичайного приватного будинку, там є ґанок, де потрібно відкидати сніг. За мешканцями закріплені окремі ділянки, які вони зобов’язуються розчистити.
На даху бойлерної сидять два мартини. Це спокійні пташки, які зазвичай не бояться людей. Їх, як і пінгвінів чи інших представників антарктичної фауни, не можна годувати. Наприклад, до пінгвінів не можна наближатися ближче, ніж на шість метрів (це можуть робити лише біологи для проведення досліджень. Більшість пінгвінів потихеньку йдуть зі станції, бо наближається зима. Але одного пінгвіна неподалік станції в камері ми все-таки помітили – він цілеспрямовано прямував у своїх справах, ймовірно, добувати собі їжу.
Найчастіше пінгвінів можна помітити зранку, до вечора вони вже розходяться, розповідає Іванна Котурбаш і продовжує віртуальну екскурсію, показуючи околиці, наскільки дає змогу інтернет. [Зараз із використанням інтернету суттєвих обмежень немає. Є окремий канал, яким передають дані зі станції, і канал для особистого користування, за допомогою якого можна навіть дивитися онлайн невеликі відео. Важливо лише не звантажувати великі файли – фільми чи ігри, щоби не залишити своїх колег без інтернету, уточнює Анна Соіна. У 25-ї експедиції у 2020 році ще були обмеження в користуванні інтернетом, тому дуже виручила електронна та паперові бібліотеки, додає зимівниця].
Біля станції також розташована невелика каплиця. Звісно, там немає священника, але є ікони та трохи місця, де можна побути наодинці із собою. Є ще метеоґанок, із якого видно невелику синю будівлю, яку звуть «аерологією» – з неї запускають метеорологічні зонди. Темна будівля трохи далі – це «аварійка», там є запас продовольства та медикаментів на випадок надзвичайних ситуацій. У гості до сусідів зазвичай не ходять – до сусідньої американської станції, «Палмер», доволі далеко, приблизно 50–60 кілометрів океаном, які в полярних умовах не так просто подолати.
Крім того, у полі зору – великий льодовик, його поверхню зимівники називають «куполом». Через накопичення зверху снігу там постійно утворюються тріщини, тому, виходячи на поверхню льодовика, треба бути уважним, щоби не провалитися у льодову тріщину.
За словами Анни Соіної, ще підходячи до станції, вона помітила зміни, які сталися за три роки: «Щойно «Ноосфера» пройшла протоку Френч й зайшла у протоку Пенола (це наші «домашні» протоки) я вибігла на палубу, але не все впізнала, – каже Анна Соіна, – Пейзаж дуже змінився – десь льодовики розтанули, десь – упали. Купол нашого острова Галіндеза дав величезну тріщину якраз на місці льодової печери, куди ходили хлопці з 25-ї УАЕ. Загалом снігу та льоду було набагато менше, ніж восени 2020 та 2021 року. Ці зміни вражають, вони є свідченням того, яка вразлива наша планета, а це в полярних областях проявляється найсильніше, і до чого саме веде антропогенна діяльність без правильного контролю».
Разом з Іванною Котурбаш заходимо в будівлю. Своєріднийпередпокій зветься assembly, тут лежать речі полярників і ті, що мають бути у швидкому доступі. У кімнаті поряд – магнітна дошка, де полярники обов’язково пишуть, о котрій вийшли зі станції, і вказують час повернення. Таблицю ілюструють зображення пінгвінів, які тут скрізь – на символічних гербах, наліпках і у вигляді плюшевих іграшках на поличках бібліотеки.
Посеред коридорубіля кубриків лежить рулон із ковроліном, який зимівники будуть змінювати. Вони майже завершили розставляти всі меблі після прибуття, а тепер готуються до зими – починаючи від засолення чи квашення продуктів, закінчуючи моральним настроєм.
Якщо зима буде морозною (що останні роки буває нечасто), то акваторія в районі Галіндеза та сусідніх островів вкриється кригою, часом такою, якою можна буде пересуватися на лижах. А відкрита вода буде забита битим льодом, шугою [дрібні грудки льоду] й айсбергами. Це дуже ускладнює процес пересування човнами та заважає висадці на островах й відбору проб води, які постійно роблять біологи та метеорологи. Також можуть бути проблеми у вимірюваннях вологості чи освітлення, налипання снігу та обмороження дротів та антен, але призупиняти вимірювання не можна – деякі ряди даних нараховують 70 років, деякі – 50 чи 30, деякі почалися нещодавно. Робити їх дуже важливо, бо, маючи дані спостережень за довгий період, можна потім зробити висновки щодо змін у параметрах довкілля як самої Антарктики, так й усього світу, каже геофізикиня Анна Соіна.
«День стає коротшим. Зараз настає час, коли ти розумієш, що ти сам на сам і ти маєш впоратися, надати допомогу в разі потреби. Тому зараз я активно вчуся, повторюю все, що мені може знадобитися. Наприклад, учора в нас було навчання з техніки безпеки, нас учили робити вузли. Але я вже не могла про це думати, бо згадувала про операційні вузли, які використовують для шиття глибоких ран», – розповідає Іванна Котурбаш.
Лижна, кімната для сушіння одягу, лабораторії для біологів, спортзал, бібліотека з раритетними засобами для вимірювань, бар «Фарадей»…На дверях – наліпки, що залишилися ще від британців.
До слова, бар – це не лише місце для збору щосуботи, святкування Днів народжень, державних свят чи Мідвінтера – головного свята полярників, але й місце, де зимівники щодня ввечері займаються йогою навколо більярдного стола. Ще один вид відпочинку – гра на гітарі або глюкофоні. «У 25-й експедиції піснею нашої команди було «Вечірнє сонце» на слова Ліни Костенко», – згадує Анна Соіна.
Удень у барі можна усамітнитися й подзвонити рідним, розповідає Іванна Котурбаш (стіни в кубриках досить тонкі). Зараз мешканці «Академіка Вернадського» живуть удвох, як Анна й Іванна, а загалом можна жити й учотирьох – зазвичай тоді, коли станція більш заповнена (ще не відбулася перезмінка з попередньою експедицією або приїхали сезонні працівники. Їх називають «сезонними», бо, на відміну від зимівників, які живуть на станції близько 13 місяців, ці науковці приїжджають на два чи три місяці. Для порівняння, на сусідній станції «Палмер» зимівля триває пів року, або навпаки, буває таке, що зимівники залишаються на два роки поспіль).
На станції також є горище, де зберігають запаси їжі та засобів гігієни. Також там розташований кабінет озонометриста,якому важливо бути трохи вище інших об'єктів, щоби сонячному випромінюванню нічого не заважало на шляху до спектрофотометра Добсона (головному приладу для вимірювання рівня озону на станції). Крім того, у разі необхідності з горища дістають операційний стіл.
Кабінет лікарки на станції водночас стає аптекою, лабораторією й мінілікарнею (також окремо є стоматологічний кабінет). Ящики з медикаментами забиті ущент, розсортовані, починаючи від вати й шприців і завершуючи хірургічними інструментами. Медикаменти та медичні засоби щороку надає мережа аптек «Подорожник» у межах співпраці. Окремо стоять вітаміни – полярники вже почали вживати вітамін D, а далі, коли на станції поступово закінчуватимуться свіжі овочі й фрукти, почнуть також пити вітамінні комплекси (особливо важливо, щоби був вітамін C).
Також тут багато приладів – жиромір, кардіомонітор, рентген-установка, УЗД-апарат електроенцефалограф та інші складні назви. Цікаво, що є також дефібрилятори, як у київському метро, які, щоправда, «говорять» іспанською (але принцип їхньої роботи зрозумілий).
«Участь у відборі я взяла для того, щоб здійснити свою мрію. Я не один рік мріяла бути частиною цієї суворої частини Земної кулі. Окрім того, брати участь у відборі – це свого роду виклик для себе, адже потрібно знайти в собі силу повірити в себе й у те, що в тебе стане наснаги зустрітися зі своєю мрією віч-на-віч», – розповідає Іванна Котурбаш.
Відбір для цьогорічної експедиції почали 17 липня 2023 року: потрібно було сформувати пакет документів, пройти співбесіду й психологічне тестування, а потім – медогляд і двотижневі збори. Тобто це доволі тривалий відбір, де, крім професійних якостей, оцінюють, чи зможуть люди жити разом протягом більш ніж року й ставити інтереси команди на перше місце.
Після цього комісія вирішує, хто придатний до роботи на станції, формують два склади – основний і резервний. Результати повідомляють приблизно за два місяці до від’їзду. Претенденти до останнього не знають, який склад поїде, і мають бути в тонусі, бо може статися непередбачуване – хтось захворіє або не зможе поїхати в експедицію з інших причин.
Коли Іванна дізналася про результати відбору, то почала думати про практику. Чоловік лікарки – військовий анестезіолог, тому вона поїхала в Донецьку область, щоби попрактикуватися в більш екстремальних умовах.
Стоматологічна практика теж була лише в університеті, тож лікарка почала пломбувати зуби та працювати з бормашиною у клініці друзів. «Вони для мене відкривали клініку в суботу та неділю. Спочатку тренувалася на муляжах, далі – на живих зубах», – каже Іванна. Також училася хірургії – деякі навички довелося повторити на власному батькові, який впав із драбини й отримав пневмоторакс [скупчення повітря у плевральній порожнині, що призводить до підвищення тиску в ній – ред.]
Крім того, Іванна Котурбаш почала практикуватися в травматології лікарні поруч із центром, де працює сімейною лікаркою, а також вчилася брати аналізи в маніпуляційному кабінеті свого центру. Частину аналізів полярників беруть у визначені терміни, але проводять вже після повернення в Україну – щоби дослідити, як змінюється стан здоров’я зимівників протягом часу перебування на станції.
У геофізикині Анни Соіної завдання на цю зимівлю відрізняється від завдання попередньої експедиції. Раніше вона виконувала обов’язки озонометриста, а зараз працює як геофізикиня в команді з колегою з Харкова, співробітником Інституту іоносфери Олександром Богомазом, для якого це також друга зимівля.
За словами Анни, перед поїздкою важливо простежити за своїм здоров’ям. «У мене знайшли незначні негаразди на медкомісії, але перед поїздкою я встигла їх вилікувати. Також тренувала професійні навички, а всі разом ми пройшли курси першої долікарської допомоги – це ті знання, які можуть врятувати життя не лише на станції», – додає Соіна.
Дорога на станцію була порівняно швидкою й легкою, як порівнювати з 25-ю експедицією – під час пандемії на станцію довелося добиратися протягом місяця, розповідає геофізикиня Анна Соіна. Зараз зимівники спочатку їхали до Варшави, потім – два дні летіли до Пунта-Аренаса й протягом п’яти днів переходили через протоку Дрейка. «Під час перетину протоки Дрейка була досить гарна погода. Коли поверталися з 25-ї експедиції, у перший день у протоці був шторм, тож ту добу я пам’ятаю погано», – порівнює Анна.
«Був довгий трансконтинентальний переліт, ти 17 годин летиш у темряві й не розумієш, де день, де ніч. Але на місці просто розумієш, що такий графік, інших варіантів немає, тому в цьому режимі комфортно», – каже лікарка Іванна Котурбаш.
Для зимівлі потрібен загальний запас їжі та пального, що завозять на рік із невеликим запасом. Це м'ясо, крупи, борошно, цукор, овочі, які потім переробляють так, щоби вони були придатні до використання взимку. Це все закупають у Чилі, але обладнання та деякі матеріали беруть з України.
Багаж на кожного зимівника складає десь 46 кілограмів плюс ручна поклажа. Сюди входить й одяг, який видає НАНЦ, і особисті речі, розповідає Анна Соіна. «Кожен зимівник везе через пів планети свій багаж і мінімум одну сумку з багажем, необхідним для станції – медикаменти чи оснащення, тому багато із собою не візьмеш», – коментує Іванна Котурбаш.
Цього разу перезмінка тривала понад десять днів. Загалом передача станції може тривати й три дні, каже геофізикиня Анна Соіна, для якої це вже друга експедиція. Це пов’язано з багатьма чинниками, наприклад, погодою чи умовами фрахту судна.
Якщо кухар, механік і дизеліст фактично «живуть на роботі», то в інших зимівників зайнятість може бути різною. Наприклад, метеорологи працюють і вночі – бо їм потрібно відправляти дані що три години. Біологи й геофізики також працюють за своїми програмами – це відбір зразків, обслуговування приладів, обробка даних, каже геофізикиня.
Наприклад, озонометристу потрібно чітко дотримуватись часу вимірювань – щодня різного. Іноді потрібно починати робити виміри за годину до світанку, а завершувати через годину після заходу Сонця. «Буває, що майже полярний день – це означає, що Сонце майже не заходить, а озонометрист не спить узагалі. Уже хлопці жартували – давай ми тобі їжу в кабінет принесемо», – розповідає про досвід попередньої експедиції Анна Соіна.
Цьогоріч з Анною також говоримо на робочому місці. «Я зараз почала завантажувати дані. Ось ми говоримо – вони завантажаться, і я їх оброблю. А далі вже буду дивитися, що робити – обслуговувати прилади, допомагати колезі чи займатися теоретичною роботою – вивчати, читати», – розповідає Соіна.
Ідеться про обробку даних, що фіксують різні прилади. Для прикладу, обробка даних ННЧ-випромінювання (надзвичайно низькочастотного випромінювання) дає змогу отримати інформацію, за якою можна відновлювати глобальну грозову активність і температуру різних регіонів планети. Загалом за допомогою зібраних даних можна простежити, як змінюється електромагнітне поле Землі. Подібні роботи проводять й у Радіоастрономічному інституті в Харкові, де працює Анна. Українські дослідники також роблять вимірювання на Шпіцбергені, у Польщі, Канаді.
Ще два тижні після переїзду на станцію лікарка Іванна Котурбаш працювала разом із лікарем із попередньої експедиції, Дмитром Мартиненком. «З лікарем познайомилися ще під час зборів у режимі онлайн, і вже тоді почали працювати. Коли ми приїхали на станцію, мій попередник був спокійним, і цей спокій був заразливий. Ми передивилися, як робити які обстеження, вивчили принцип роботи апаратів. Принцип їхньої роботи може бути подібним, але мати відмінності – це як із різними телефонами», – розповідає Котурбаш.
«У мене графік вибудовується залежно від того, чи хтось хворіє, але в моїх інтересах, щоби ніхто не хворів, – усміхається лікарка. – Я ніби постійно в режимі очікування. Зимівники жартують: «Добре, коли в лікаря немає лікарської роботи», і це справді так».
Щомісяця Іванна проводить огляд стану організму всіх зимівників: потрібно виміряти тиск, вагу, зробити деякі аналізи, електрокардіограму й інше. Також зимівники звертаються, коли отримали подряпини чи порізи шкіри. Крім того, лікар має вести медичну документацію та підтримувати свій рівень знань, наприклад, Іванна для цього проходить курси. Загалом обов’язки лікаря – турбуватися про те, щоби кожен член команди максимально виконував свою роботу й не «випадав» не лише через медичні, але й через психологічні проблеми.
Якщо раптом у когось із зимівників виявляють вірусне захворювання, то людину ізолюють: вона їсть окремо в кубрику чи офісі, якщо живе там. Загалом в експедицію не можуть поїхати люди, наприклад, із цукровим діабетом чи онкологічним захворюванням, бо важко спрогнозувати, як середовище крайньої точки Землі може вплинути на їхній стан. Та й для всіх зимівників життя на станції – це певний ризик, бо невідомо, як зимівля відобразиться на здоров’ї надалі.
Запитуємо, чи можлива евакуація у випадку станів, які загрожують життю: «Вона можлива, але досить складна: обставини можуть скластися так, що евакуація може бути лише вертольотом (якщо льодова обстановка не дасть змоги вийти на човні до судна). Вертоліт доставляє пацієнта на судно, судном доправляють на острів Кінг-Джордж, де розташовані багато станцій різних країн і є злітна смуга, а далі літаком евакуюють пацієнта на Велику Землю. Складність полягає в тому, щоб вертоліт був на судні, адже на нашій «Ноосфері» такого транспорту немає».
«В історії українських зимівель були випадки евакуації пацієнтів, – продовжує Іванна. – Це насправді складно й потребує зваженої та продуманої логістики й часто допомоги інших країн. Тому краще не затягувати, я прошу зимівників одразу мені повідомляти, якщо вони відчули якісь зміни у своєму стані. У випадку ситуацій, які можуть виходити з рамок звичних, лікар на станції може проконсультуватися онлайн із великою командою фахівців», – каже Іванна Котурбаш.
Усі зимівники, крім кухаря, мають денні та нічні чергування. Денний черговий має що дві години робити обхід території, а нічний черговий – щогодини. Це потрібно для того, щоби перевірити, чи справно подається вода, чи вона опріснюється, чи працюють дизелі – якщо вони не працюватимуть, то зимівники на станції не матимуть ні світла, ні тепла у своєму автономному містечку. Крім перевірки систем життєзабезпечення, черговий має прибрати місця загального користування – туалети й коридори. Денні чергування тривають добу, нічні – тиждень.
Крім того, іноді зимівники допомагають одне одному із забором зразків чи допомагають кухарю. «У нас завтра День народження в сисадміна, тому допомагатиму робити торт та інші страви, – каже Іванна. – У нас є таке правило, що ми вітаємо іменинників о 00:00, а потім вони нас запрошують у бар «Фарадей» на свій День народження, як у звичайному житті. Жінки одягають вечірні сукні, чоловіки – костюми, ніби в найкращому театрі чи ресторані. Я ще ніколи не бачила так багато чоловіків у костюмах», – усміхається Іванна.
Святкові вечері роблять не лише на Дні народження, але й щосуботи – з 19:00 і аж до опівночі. Під час них можуть грати в більярд, дартс, настільні ігри чи просто спілкуватися: «Насправді ми постійно однез одним спілкуємося. Під час обіду можемо розповідати про свої дослідження, але можемо поділитися й іншим. Обов’язково підтримаємо одне одного, якщо в когось у родині щось трапилося. Ми самі як велика родина. Приємно, що завжди на станції десь можна почути сміх. Це найкращі ліки, що в нас є», – розповідає Іванна Котурбаш.
«На станції багато традицій, щось залишилось ще від британців, щось – уже українське. Вони передаються від команди до команди плюс кожна зимівля ще напрацьовує свої. Зараз команда гарна й дружня. Усі дуже цікаві і яскраві особистості», – коментує геофізикиня Анна Соіна.
Щочетверга зимівники влаштовують одне одному лекції: наприклад, нещодавно була лекція від системного адміністратора, який розповідав про своє хобі – скелелазіння. «Він дуже багато гір світу обійшов, тож показував, як можна використовувати різне обладнання. Так, я ходила в Карпати, але тут гори зовсім інші – потрібно працювати зі снігоступами й льодорубами», – каже лікарка.
Активності можуть залежати й від сезону. Наприклад, узимку можна кататися на лижах островом Галіндез, а якщо протоки між сусідніми островами замерзають – то й по сусідніх Вінтеру та Скуа, розповідає геофізикиня Анна Соіна. За її словами, в останній рік крига майже не стала, тому ці прогулянки були не такими цікавими.
Загалом в Антарктиці є території, на які навіть біологам заходити не можна (приблизно за 20 кілометрів від станції). Крім того, Національний антарктичний науковий центр ввів обмеження для відвідування деяких територій та акваторій для їхнього збереження – туди не можна ходити туристам, а без потреби й полярникам. Зараз поки нетуристичний сезон, а, наприклад, під час 25-ї експедиції туристи не приїздили через карантинні обмеження, згадує Анна Соіна.
Також біля станції є магнітна обсерваторія й чутливі електромагнітні зонди, що фіксують низькочастотний електромагнітний фон Землі й дуже сильно реагують на будь-які перешкоди, навіть вітер чи полярників, яким захотілося біля них пройтися, зауважує геофізикиня.
Ще одне заняття – спостереження за живим світом довкола станції. «За останніми спостереженнями біологів 28-ї експедиції, на нашому острові до семи тисяч субантарктичних пінгвінів – вони просто всюди, навіть там, де у 25-ту й не заходили. На островах поряд живуть пінгвіни Аделі, які намагаються будувати гнізда й у нас, але щось не виходить, – описує Анна Соіна. – З птахів ще часті гості синьоокі баклани – чудові й цікаві птахи. Вони теж намагалися знайти собі містечко для гнізд, але, як і в Аделі, щось у них іде не так. Під самою станцією й поряд живуть сивки білі, або як їх називають між собою полярники, – футлярики. Невеличкі білі пташки, які харчуються всім, що знайдуть, супроводжують нас усюди та дуже мило воркують узимку під нашими кубриками. Домініканські мартини теж хазяїни нашого й сусідніх островів».
«Весну нам приносять південнополярні поморники – розумні та гарні птахи, один із яких навіть став майже знаменитістю, бо є героєм дитячої книжки та прилітає до станції вже щонайменше чотири роки, – продовжує Анна. – Морські котики в нас не живуть, а лише іноді приходять. На сусідньому острові щороку виводять цуценят тюлені Ведделла – грандіозні та прекрасні створіння. У воді поряд з островом на необережних пінгвінів постійно чатує морський леопард – найбільший хижак Антарктики. Ще є тюлені-крилеїди, яких зграями можна побачити на крижинах чи берегах. Не можна не сказати й про китів, найчастіше це горбані – надзвичайні створіння. Можна зустріти й косаток. Як би дивно це не було, але на островах повно рослинності – столітні мохи, лишайники, щучник антарктичний і перлинниця антарктична – роблять острови влітку яскравими. Є навіть гриби».
«Мені приносить насолоду спостереження за природою, це сувора, але прекрасна земля. Тут нічого немає зайвого. Тут усе на своєму місці. Захоплює білизна всього. Я обожнюю гори та воду, а тут я можу щодня за ними спостерігати. Щодня тут все різне, немає нічого однакового, як може здатися спочатку», – додає Іванна Котурбаш.
У зимівників залишається час і для себе. «Тут у мене графік, про який я завжди мріяла. З 8:00 до 9:00 я зазвичай іду в спортзалу, інші люди розуміють і намагаються не чіпати в цей час. Також моє дозвілля – це читання книг і вишивання, – описує Іванна. – У своєму житті я дотримуюся принципу, що діє на літаках – спочатку маску вдягаєш собі, а потім іншим. Так можна зробити набагато більше добра. Саме тому я максимально підтримую себе у формі, як фізичній, так і психологічній».
Цікавимося, чого не вистачає в побуті й у житті. «Часом не вистачає костюма флісового, теплого, пухнастого халата або капців замість «кроксів». Але це об’ємні речі, вони займаються багато місця у валізі. За речами я не сумую, бо знаю, що за рік вони будуть. До того ж, якщо чогось не вистачає, що «сезон» може привезти, вони приїздять орієнтовно з листопада до грудня», – розповідає лікарка. Також каже, що дуже не вистачає її домашньої тварини – білки (зимівникам не можна брати із собою неендемічну флору й фауну).
«Найбільше сумую за рідними – елементарно хочеться притулитися, обійняти. Але суть не в тому, щоб обійняти, а в тому, щоб це була саме та людина. Якщо ніхто не може знайти час для спілкування – то стосунки просто починають руйнуватися. А буває таке, що немає потреби говорити щодня, наприклад, із батьками, бо нічого не змінюється. Просто мовчати в слухавку не хочеться. Тому варто одразу домовитися про межі щодо спілкування», – радить Іванна Котурбаш.
«Зимівля – це важливий і яскравий етап життя, це здобуття ще однієї родини, рідних і близьких людей, але він також повинен завершуватися й завжди потрібно йти далі. До того ж усі ми вдома залишаємо своїх близьких і друзів, тож повертатись після року самоізоляції серед снігів завжди хочеться, – каже геофізикиня Анна Соіна. – Після першої експедиції радісно було їхати додому, у весну, зелень та квіти, хоча трохи часу було потрібно, щоб перелаштуватись до роботи й суспільства. Зараз почуваюсь, як удома, але дуже хвилююсь за Харків і всіх, хто там – рідних і друзів, переживаю за близьких, які захищають країну. І дуже мрію повернутися через рік до мирного життя, у своє улюблене незламне місто».
Фото: The Village Україна
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису