Повномасштабне вторгнення 2022 року змінило їхні життя. Анастасія, Валерія і Людмила були змушені переїхати. Донеччина, Херсонщина, Луганщина: усі зі своєю історією, зі своїм болем. Познайомилися вони вже в Черкасах. Кожна переконана, їх об'єднала любов до тварин, а особливо – коней. Тепер, на базі громадської організації «Перспектива», переселенки організовують для дітей заняття з іпотерапії, влаштовують прогулянки з кіньми, вчать усіх охочих їздити верхи.
Нагадаємо, громадська організація «Спілка батьків молоді з інвалідністю «Перспектива» оформила земельну ділянку площею 2,5 га для реабілітаційного парку. Знаходиться вона Південно-Західному районі Черкас. На території парку звели конюшню, почала діяти іпотерапія. На лікування за допомогою тварин направляв діток, зокрема, центр комплексної реабілітації «Жага Життя».
Працівниці громадської організації розповіли «Прочерку», що наразі готується програма для військових та їхніх дітей для покращення морального, фізичного стану.
Вони також поділилися, де зустріли повномасштабне вторгнення, як далося рішення покинути домівку, що зараз мотивує рухатися вперед.
З любов'ю до тварин народжуються, каже Анастасія Ковзель. У громадській організації вона працює вже два роки, рік має власних коней. До Черкас переїхала у червні 2022 року з Краматорська, що на Донеччині. У рідному місті працювала інструктором з верхової їзди, в іпотерапії.
– У 2014 році місто окупували, звільнили через два місяці. А зараз воно знаходиться неподалік лінії фронту, постійно під обстрілами, – сказала Анастасія.
Пам'ятає день, коли усвідомила, що лишатися вдома – небезпечно.
– Маю квартиру в центрі міста, проживала там весь час. У сусідній будинок був приліт, його знищили повністю, а я в сусідньому будинку... Напевно, був знак долі, що треба їхати.
На деякий час приїздить до Краматорська, бо там мешкають рідні, поділилася дівчина. Батько – працівник критичної інфраструктури. Брат захищає Україну на передовій. Удома неспокійно, тому лишається на короткий проміжок часу.
– У Черкаси потрапила випадково, мене сюди привіз евакуаційний автобус. Я не обирала саме це місто, але воно дуже гарне. Спочатку жила в далеких родичів і було дуже складно: без друзів, знайомих, чуже місто, не було за що існувати. Довелося починати все спочатку, змиритися з думкою, що я тут, а родина лишилася там. Шукала роботу, хотіла пов'язану з кіньми, шукала себе. З часом ставало простіше.
Анастасія з усмішкою розповідає, що її спочатку здивувало в Черкасах. Це й магазини, які працюють, і невимкнені світлофори.
– У Краматорську часто не було світла, були вимкнені світлофори. Виходжу, а тут світлофори працюють! Тоді це здавалося дивом. У нас зачинені магазини, є небагато продуктових на все місто. Тут вони на кожному кроці.
– Зараз утримуєм великих тварин, вони багато їдять, потребують догляду, і немає шляху назад – потрібно працювати, – підсумувала дівчина, гладячи поні Стеллу. – Їй ось 22 рочки.
Допомагає Анастасії доглядати за конями Валерія Денисенко. Вона переїхала до Черкас з Любимівки, що на Херсонщині. Каже, раніше сім'я дивилася новини, й не вірила, що почнеться війна. Про початок повномасштабного вторгнення теж дізналися з новин. Попри те, що в сім'ї є військовий, їм усім, розділившись, вдалося вибратися з окупації.
– 24 лютого я прокинулася десь о дев'ятій ранку, щоб йти до школи. Вибухів не було. Ми не дуже реагували на повідомлення про початок вторгнення, але почалася підготовка підвалу для укриття. Бачили по новинах, що до нас по селах стрімко рухався ворог. Спочатку ще відчувалася якась надія, а коли вони вже дійшли до сусіднього села...
Росіяни відразу змінили владу, почали завозити в селище своїх людей. Були протести серед місцевих, пригадує дівчина, та, згодом, небайдужих жорстоко карали. Місцевість, неподалік від будинку Валерії, замінували. Вони чули, що люди підривалися на мінах, і довго не полишали будинок.
– Коли їхня влада осіла в нас, коли наші знайомі почали переходити на їхню сторону, ми вирішили їхати. Ще одна причина – колишній військовий у мене в сім'ї. Лишатися там було небезпечно.
Спочатку виїхала половина сім'ї, за нею ще половина. Першими на підконтрольну Україні територію дісталися Валерія, її молодший брат та бабуся. Зупинилися в рідних, у місті Кам'янка, що на Черкащині.
– Виїжджали через Запоріжжя, стояли на блокпосту близько 10 годин, поки росіяни нас пропустили. Усі молоді, на вигляд по 20 років. Це нам ще пощастило. Потім ми дізналися, що людей, які хотіли виїхати після нас, розвертали, казали: «Не сьогодні, може й ніколи».
– Загалом проїхали декілька блокпостів. З нами хтось був привітний, хтось проводжав з матюками. Обшук був жорсткий. Вони перевертали всі речі. Я везла з собою ноутбук, питали, що в ноутбуці, перевіряли телефони. Розпитували, ким працюють батьки, де перебувають, чи я в стосунках. Говорили до мене російською, наперекір відповідала їм українською.
Дівчина з вдячністю згадує про запорізьких волонтерів. Після важкої дороги їх накормили, відігріли, бо ввечері було прохолодно, дали тимчасовий прихисток.
Зараз Валерія поєднує роботу в громадській організації «Перспектива» з навчанням. Навчається на реабілітолога в черкаському університеті та мешкає в гуртожитку. Про кінний центр дізналася від викладачів. Вона з дитинства любить коней, тому робота приносить задоволення.
Батьки дівчини перебувають за кордоном, у планах доньки – поїхати до них, щоб там пройти практику.
– У Литві знаходиться Міжнародна українська школа переселенців. Там є інклюзивні класи, і їм потрібен учитель-реабілітолог для діток.
12 квітня виїхала із окупованого селища Айдар (Новопсков) Луганської області Людмила Артеменко.
Людмилі потрібно було вивезти: 12 собак, 17 котів, нутрій, а також удава, павуків, яких лишили знайомі, ящірку – агаму, шпоркову жабку.
Спочатку переїхала до Дніпра, потім Закарпаття, і, насамкінець, до Черкас. Місяць її сім'я шукала шляхи евакуації. Люди, які займалися перевезеннями на підконтрольні України території, не брали навіть тих, у кого було по одній тварині. Не вистачало місця.
Шість собак зараз живуть на території громадської організації, дві – у неї на квартирі.
– Селище знаходиться на кордоні з росією, 24 лютого нас окупували відразу. Ми не роздумуючи вирішили: треба евакуюватися. Я була в стосунках з прикордонником, розуміли, що станемо одними з перших, кого розшукуватимуть.
Удома Людмила займалася волонтерством, знаходила нові домівки покинутим тваринам. Важче прилаштовувалися дорослі тварини, тварини з вадами, їх сім'я залишала в себе.
– Моя мама на той час вже перебувала в безпеці. По інтернету вона зав'язалася з дівчатами з Дніпра, які працювали в притулку для тварин «Ковчег». Нас погодилися прийняти. Працівниці притулку зібрали необхідну суму для евакуації, займалися пошуком автомобіля. Траплялися випадки, коли перевізники намагалися розвести нас на гроші. Тоді евакуації зірвалася вперше. Вдруге зірвалася, коли за нами вже виїхав автомобіль, він навіть був з клітками. Дівчинка, яка погодилася проїхати бусом усю цю зону, стала посеред Донецької області. Вона побачила усе, що там відбувалося, не змогла просто рухатися далі.
Потім на допомогу прийшов сусід, який мав дев'ятимісний бус. Евакуація обійшлася в 25 тисяч гривень. Перед від'їздом ніч не спали. Тварин садили у картонні коробки, пригадує Людмила. Під час розмови у неї на колінах спав пес Бім, який ще цуценям подолав дорогу до Черкас.
– Ми з дітворою взяли по рюкзаку. Сіли, поїхали. На першій половині дороги всі коробки були роздерті, коти ходили по всьому бусу. Собаки, ззаду, які сиділи без кліток, перелізли наперед. Водій був трішки шокований, казав: «Добре, нехай собака перелізе на мене, аби удав не виліз». Вивезти вдалося всіх, окрім двох кішок, ми не помітили, як вони втекли ще під час зборів.
На блокпостах їх зупиняли кілька разів в окупованих населених пунктах. Ретельних обшуків не було. У Дніпрі знайшлися власники для деяких тварин. Потім переїзд на Закарпаття, туди перевели коханого Людмили. Чоловік загинув у боях за Бахмут. Волонтерка вирішила не залишатися, переїхала до Черкас, тут у неї мешкають знайомі.
– Удава та павуків віддали любителям таких екзотичних тваринок ще у Дніпрі, коли й деяких песиків. А після поїздки на Західну Україну потрібно було розмістити тваринок, які лишилися зі мною. Вже тут знайшла оголошення, де повідомлялося про те, що є вільна територія, власник дозволяв використовувати її для своїх потреб. Я приїхала оглянути ту територію, випадково забрела сюди. Побачила коней, побачила поні, а я їх люблю. Їжджу верхи з 2021 року, тоді відвідувала різні курси в Закарпатті, в моєму селищі не було такої можливості. Розповіла свою історію голові організації «Перспектива» Валерію Гаврилову. Він підтримав нас, відтоді я працюю з кіньми, а тваринкам є, де жити. Поки тут будувалися вольєри, собак на деякий час прийняв черкаський міський притулок.
Каже, не боїться вибухів, коли щось пролітає посеред ночі. Боїться, що буде важко знову всіх зібрати і кудись везти.
Зараз переселенки займаються улюбленою справою. Їм подобається все: заплітати коням косички, кормити тварин, проводити уроки верхової їзди. Хтось ділиться, що вона ніколи не подумала б, що буде таким займатися. Анастасія за освітою дизайнерка, Людмила – колишня державна службовиця. Попереду багато цікавого, обіцяють дівчата. Зокрема, незабаром тут відбудуться змагання за участі дітей, які регулярно займаються з кіньми.
Юлія Капуш
реклама