Отець Володимир Гладковський: «Наші захисники знають, за що вони стоять. Це наші родини, наша земля. Ми не маємо права пустити окупанта далі»

Громада найбільшого в Україні православного храму - Свято-Михайлівського кафедрального гарнізонного собору ось вже більше місяця, як перейшла до ПЦУ. У назву собору додалося слово «гарнізонний». І з’явився новий настоятель храму. Ця подія звучала на всю країну, бо перехід до ПЦУ супроводжувався конфліктом, залучалася й поліція (деталі ТУТ). Сьогодні ж ми говоримо з благочинним Свято-Михайлівського собору отцем Володимиром Гладковським про сам собор, про недільну школу, про бібліотеку храму…

Та, власне, і про самого отця, який є військовим капеланом, що, очевидно, теж мало значення при визначенні особи, яка керуватиме собором. Сам Володимир Гладковський родом з Івано-Франківщини, навчався в Києві, був учасником Помаранчевої революції та революції Гідності, спершу втрапив в Черкаси, де був висвячений, далі – на Кам’янщину, а вже згодом до Суботова.

Благочинний, військовий капелан отець Володимир зауважує, що після переходу собору до ПЦУ існувала нагальна потреба у забезпеченні недільної школи та бібліотеки храму книгами, що розповідають правду про історію України.

«У нас і робота з родинами військовослужбовців, і з дітьми»

– Чи побільшало прихожан зараз?

– Людей менше не стало – це точно. Відпала лише та фанатична групка людей, надто прихильна до митрополита Феодосія і взагалі до російської церкви. Але водночас додалося багато свідомих людей, які кажуть, що нарешті можуть прийти до цього храму. Раніше їм не хотілося йти сюди, бо за часів Феодосія риторика у храму була для них неприйнятна. Поверталися люди, які ходили до собору ще при владиці Софронієві. Тож нові-старі люди почали знову сюди ходити.

– Як склалися обставини, що саме вам запропонували очолити собор?

– Я є настоятелем Свято-Іллінської церкви у Суботові. Я є головним капеланом 118 бригади і ось тепер є благочинним гарнізонного собору. Навіть не сказав би, що мав великі наміри очолити собор. Бо роботи вистачає. Але у нас є команда, і вона доповнюється. Люди до нас доєднуються і я б тепер хотів, щоб ми вийшли на той рівень, як ми працюємо в капеланській службі.

– Відомо, що Ви завжди були небайдужі до знакових подій країни, були учасником майдану?

– Був спершу учасником помаранчевої революції. (Тоді ще був студентом). А потім і революції гідності. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вступив до синодального управління військового духовенства, яке очолив митрополит Іоан. Це військові священники, які належали до тоді ще православної церкви київського патріархату. Я вступив до лав капеланів. Перший досвід капеланського служіння мав у 2015  році в десантно-штурмових військах. Але то було неофіційно, бо по суті офіційно капеланство почалося лиш після підписання президентом закону в 2022 році. У цілому, щоб бути капеланом, треба мати певний досвід священнослужіння, треба мати вищу освіту і мати мандат на право здійснення капеланської діяльності. Я в числі перших отримав мандат, і в жовтні 2022 року став капеланом в числі 118 бригади. Тож зараз є старшим лейтенантом у числі ЗСУ. У більшості капелан має бути зі своїм військом, доводилося також їздити не раз на Схід. Але зараз маю організовувати роботу тут, в гарнізонному храмі. Тут в нас і робота з родинами військовослужбовців, і з дітьми.

«На майбутнє плануємо різні соціальні проекти»

– Розкажіть детальніше про недільну школу. Чия була ідея? Це стало можливим після реформації собору?

– Це є необхідність, щоб на території храму виховувалася молодь, виховувалися християнські традиції, щоб було розуміння, що таке Бог, розуміння добра і зла. Діти у нас є досить малі, але інколи вони доросліші за нас. І ми їм намагаємося привити більше добра, особливо зараз, зважаючи на ситуацію в країні. До цього тут також була недільна школа. Але парти були ще такими, що мені вони асоціювалися з часом, коли існували піонери. Це були з’єднані з лавкою столики, такі нахилені, як давно-давно були. І не вистачало ще, вибачте, радянської форми з червоними галстуками. Вважаю, це пригнічувало навіть в якійсь мірі. Вже в світі визнали, що такі парти неефективні, незрозумілі, а їх тут використовували. Ми їх переробили, і стіни перефарбуємо в світлі тони.

– Зараз до недільної школи можуть доєднуватися й інші діти?

– Так, звісно, спершу в неділю служба. А тоді недільна школа. І йти до нас можуть не лише діти військовослужбовців, а й усі. Отець Володимир у нас проводить заняття. Ми чекаємо всіх охочих.

– Не знаю, чи запитувати вас зараз за цю недобудовану дзвіницю в формі голуба…

– Звісно, колись це все треба буде доводити до логічного завершення. Всі розуміють, що будівля недобудована. Але ж поки закриті нижні приміщення. Закриті, маю на увазі, від негоди, і там можемо зробити музей. Щодо будівлі в цілому, то зараз не той час. Наші ресурси мають іти на перемогу, на підтримку захисникам і захисницям. Головне – вигнати ворога з країни. А тоді вже будемо думати, як завершити недобудований об’єкт. До слова, хочемо зробити соціальну пральню тут на території, щоб надавати такі соціальні послуги людям спільно з Червоним хрестом.

– Що не запитав про собор? Яка у вас тут зараз атмосфера? З якими проблемами зіштовхнулися?

– Знаєте, тут були певні люди ,які поверталися сюди, були десь причетні до будівництва цього комплексу, причетні до благодійних справ, до будівництва. І ми з ними походили, вони подивилися і зауважили, що відколи помер владика Софроній, то тут ніхто нічого не робив. Тут, очевидно, були інші цілі, інша мета і завдання. Ми познаходили дерев’яні скрині з гербом Феодосія. І всередині в стружці був алкоголь, усілякі дорогі сири. Очевидно, це накопичувалося, щоб справити враження на певних людей. Але зовсім не було тут розбудови в хорошому розумінні. А недільні школи, спілкування з людьми, харчування – це скинули на сестер милосердя. І все. Тут же зауважу, що якесь харчування має бути, це треба робити. Бо є певні особи, які тепле можуть поїсти лиш раз в тиждень – у неділю. Тож така підтримка також потрібна.

Фото з ФБ

 «Треба інколи викласти те, що в тебе на душі, щоб стало легше»

– Зараз більше працюєте з військовими тут. А чи пригадуєте першу поїздку на фронт? Що найважче в таких поїздках?

– Побував багато де. І зараз дуже прикро бачити на карті DeepStateMAP, що деякі знайомі тобі населені пункти вже за червоною лінією. І минуло буквально два-три тижні. Це болить, бо це відчуття, що фронт дуже швидкий, динамічний, орда наступає. Я пригадую ті роки війни після 2014 року. Тоді везли смаколики, або навіть концерт. Спілкувалися, молилися. І знали, що ми поїдемо, а хлопці лишаються заряджені, зібрані, зосереджені, рішучі. Я б сказав – на позитиві, якщо можна так висловитися. А зараз все інакше. Тоді ми розуміли, що таке перша, друга, третя лінії. Хлопці мали час на відпочинок. А зараз все надто складно. Машина війни пре вперед, хлопцям немає коли відпочити, бракує захисників. І коли ти їдеш туди, то це набагато важче. І для душі. Тому що ми робимо? Намагаємося зараз працювати більше з родинами військових. Коли захисник знає, що родина забезпечена, що родина має підтримку, що в тилу все добре, він має ресурс з цього, щоб воювати. Наші захисники знають, за що вони там стоять. Щоб тут в тилу все було добре  і тут не було окупанта.

– Що найважче захисникам? Чи важко взагалі ділитися тим, що на душі? Чи легко довіритись капелану?

– Знаєте, зараз це вже більш звично, що треба інколи викласти те, що в тебе на душі, щоб стало легше. Окрім того, я зазначу таке: інколи військовослужбовець може сказати капелану те, що не скаже командиру. І капелан як частина ланцюга передає певну стурбованість солдата, певну проблему командиру, і так інформація швидше дійде до верхів.

– Зараз хлопці йдуть до собору?

– Так, особливо, зважаючи на те, що це став гарнізонний храм. І вони приходять не лише до мене. Тут є й інші капелани. І коли військовий приходить до капелана, це легше йому, ніж йти просто до священика. Захисники просто відчувають, що капелан – це той, хто був на війні і бачив більше. І тоді можна легше порозумітись. Як проходять зустрічі? Інколи треба просто вислухати. Навіть не одну годину. І в мовчанні, в вислуховуванні можна дати більше допомоги людині, ніж якимись настановами чи порадами.

 «Черпаю сили в тиші, де можу поговорити з Богом, помолитися»

– Чи відчуває військовий капелан умовних поділ суспільства на дотичних до військової служби та тих, хто далекий від війни? Як після Перемоги “зшити” ці частинки в одне ціле?

– Для священика всі однакові. Є люди добрі і злі, є хороші і є такі, яких щось турбує. Але все це створіння Боже. Якщо людина оступилася, їй треба допомогти стати на кращий шлях. Я знаю, що людина ,яка щось робить не те, відчуває це. Так завжди. І тому так само люди мусять відчувати, що зараз з нашою країною. Звісно, найтяжче тим, хто безпосередньо відчув втрати через війну на собі. Та й щодо інших. Не може бути зараз людей, які байдужі до цього… Є звісно такі, що пропускають війну мимо себе, а дехто й може чекати ворога. Бачимо таке по новинах. Це люди ,які, вважаю, ностальгують не за радянським союзом, не за тією неіснуючою країною рад, а за своєю молодістю. Або вони заангажовані, потрапили під пропаганду, але всерівно, думаю, все йде до їх минулого, вони шкодують за молодістю, а чинять негідно нині.

Щодо тих, хто втратив когось на війні, а таких багато, то для таких людей важливими є не лише слова. Не лише слова, а й дії. Та й слова треба дуже уважно підбирати. Не слід казати людині, яка в горі, що ви розумієте її. Бо навіть втрати в родинах – вони різні. Кожен горе переживає по-різному. Тому я й кажу не словами єдиними. Потрібні і дії. Наприклад, для родин військових ми залишаємо контакти і пропонуємо в майбутньому звертатися. І люди потім телефонують, кажуть, мовляв, приходьте на 9 днів, на 40 днів, на рік… «Ми хочемо, щоб ви прийшли помолилися». Звісно, йдемо. І загалом треба йти допомагати таким родинам. Бо спершу на похороні співчуття, а потім багато хто лишається наодинці з горем. Тож треба нам об’єднуватися, треба допомагати одне одному, таким родинам. Навіть на побутовому рівні.

– Робота капелана складна, а до кого він сам звертається за допомогою?

– Знаєте, мене дуже, як кажуть зараз по-сучасному, переформатовує тиша. Це коли ти наодинці можеш поспілкуватись з Богом, помолитися. Також буває просто як їду в машині сам з собою в тиші.

– У чому вбачаєте перемогу?

– У нас просто немає іншого виходу. Нам треба або укріпитися на кордонах і здобути перемогу і справедливий мир. Або будемо стояти за колючим дротом чи поженуть нас згодом завойовувати Польщу абощо. Тому ми знаємо, за що стоїмо. А це наші родини, наші брати-сестри, наша земля І ми не маємо права пустити окупанта далі.