Коли ми перестаємо бігти до укриття — це не завжди про безпечність. Часто — це про втому. Про адаптацію. Про психіку, яка вчиться виживати в ненормальному. Мешканці Черкас розповіли, що для них сьогодні означає «бути в тилу». Їхні відповіді — це вікно в психологічний стан цілої країни, де люди вчаться жити з війною всередині себе.
«Боюсь утратити свій дім і країну. Боюсь, що війна – надовго», — Тетяна (Свідчення екзистенційної тривоги, втрати відчуття контролю та стабільності). «Страх за синів, які поки ще юні. В цей час чоловік воює, пасинок воює… Тому я боюся за дітей», — Анжела (Приклад зміщення фокусу безпеки на родину, зокрема дітей). «На четвертий рік війни — майже ніякої реакції. На превеликий жаль, ми звикаємо до цього», — Тетяна (Свідчення звикання до небезпеки як форми захисного психологічного механізму). «Умовно безпечне місце в коридорі. Так, коли є сили, перебуваю там», — Ольга (Ілюстрація, як навіть елементарні дії потребують ресурсу, який виснажується). «Якщо постійно бути серйозним, то можна швидко опинитися в дурці», — Сергій (Жарти — як психологічна броня проти виснаження). «Тривога, що ворог накопичує зброю для потужнішого удару», — Назарій (Про зміну базової реакції на спокій — коли він сприймається як загроза). «Щоби бути поруч із друзями. Щоби доглядати могили рідних. Щоби підтримувати життя міста. Щоби садити квіти», — Галина (Ілюстрація внутрішньої мотивації жити у своїй громаді, навіть попри небезпеку). «Це моя країна. Це мій дім. Ми скрізь будемо небажаними гостями. Це неволя. А я хочу бути вільною людиною», — Тетяна (Внутрішнє переконання як джерело психологічної стійкості).
Коментарі в дужках проаналізовані психотерапевтом, судовим експертом, виконавчим директором Центру психології СЯЮЧИЙ ШЛЯХ Володимиром Мамалигою.
Черкаський захисник стоїть на місці прильоту російського снаряду
Як змінюється життя людей в умовах тривалої війни: їхні страхи, ритуали, реакції, поведінкові моделі, особисті межі виживання. Чому тиша викликає тривогу? Як люди реагують на звуки вибухів і сирен? Видання «Прочерк» провело інтерв'ю, спрямоване на з’ясування переживань мешканців тилового міста у зв’язку з війною. За його результатами, у Черкасах найпоширенішими страхами респондентів є загроза життю близьких, можливість окупації та втрата житла. Водночас варто зазначити, що такі інтерв'ю відображає загальні настрої, але не дозволяє робити висновки про глибокі психологічні наслідки без застосування стандартизованих і верифікованих психодіагностичних методик.
Особливу цінність має те, що ми почули щирі історії без пафосу – відчуття втоми, внутрішньої еміграції, рішень залишатися чи їхати, справжніх мотивацій виживання. Ми не ставили за мету вимірювати рівень стійкості – ми хотіли її побачити.
Невеликі інтерв'ю – це не лише збір думок, а й колективний голос. Важливо: тут мова про тих, хто лишився. Адже є й інша сторона – це ті, хто виїхав, бо не зміг, не витримав.
– Виїхав, бо або дрон уб’є, або мобілізують. І тоді уб’ють на війні, - каже програміст Олександр, який виїхав з України з родиною в 2023 році, адже дружина має інвалідність, а він їхав як супроводжуючий її. – Сьогодні живемо в Іспанії. Не боявся виїздити в чужу країну. Якщо хочеш побудувати нове життя, то все вийде. Дружина спершу сумувала, тепер вже ні, адаптувалася. І я не вірю, що після життя в Європі хтось буде повертатися. І я переживав би постійно в Україні за дітей, а так тут спокійніше.
Водночас, є частина опитаних (9 з 20 опитаних), які або повернулися з-за кордону, або працюють тут.
Так, Денис працює на агрофірмі на Звенигородщині. Після повномасштабного вторгнення роботи йому лиш додалося, бо на сільгосппідприємстві зменшилося робітників, декого мобілізували.
– Працюю так само, керую сільгосптехнікою. Єдина проблема – обстріли. Адже сучасна техніка має електроніку. Коли я оприскував гербіцидами поля, то машина спинялася, коли тривога. Адже в тривогу джіпіес реагує, вимикається і все. Якщо це серед поля – то жах. Доводиться чекати. Тож нині прив’язуємося не до дня чи ночі, а до тривог. Як тільки їх немає – працюємо. Так і живемо. Я тут народився, тут збираюся жити далі, - каже аграрій.
Тривога серед дня в центрі Черкас. Травень. Люди і машини продовжують рух
«Тиша викликає тривогу»: як війна змінила відчуття безпеки в українських містах
Найцікавіші спостереження з інтерв'ю двох десятків осіб різного віку, гендеру та професій:
Серед відповідей на запитання «Що викликає найбільший страх?» домінують загрози життю – як своєму, так і близьким. Відчутно звучить страх перед окупацією, втратою дому, країни, і навіть самої України як такої. Для прикладу:
Вікторія: Загроза життю
Назарій: Загроза життю своєї дитини
Лариса: Загроза життю моїх дітей. А також загроза, що російські нелюди дійдуть сюди. Або переможуть і диктуватимуть свої жахливі правила. Тоді тут неможливо буде жити. Страх, що вони знищать Україну.
Олена: Загроза залишитися без дому, необхідність покинути місто
Галина: Загроза захоплення ворогом нашої країни.
Юлія: Раніше – що мої батьки можуть постраждати на окупованій території, зараз - що "найкращі роки" проходять у незнанні, стресі.
Сергій: Наразі найбільший страх викликає можливість окупації для цивільних, а також полону для військових. Ймовірність загибелі від ударів шахедів чи ракет, на щастя в Черкасах не є такою великою, а зрештою є чимось з розряду фатального – складно спрогнозувати куди і коли прилетить крилата смерть. А от ганьба окупації, постійні приниження і тортури – це те, що дійсно не хочеться уявляти навіть у найжахливіших снах.
Ольга: Загибель рідних
Анжела: Страх того, що це надовго… Страх за синів, які поки ще юні. В цей час чоловік воює, пасинок воює… Тому я боюся за дітей.
Тетяна: Загроза моїм рідним. Боюсь утратити свій дім і країну. Боюсь що війна – надовго.
Олег: Звісно, страх за дітей.
У відповідях на питання «Що ви робите під час повітряної тривоги?» деякі учасники зазначили, що спочатку читають моніторингові канали або слухають звуки. Реакції варіюються – від чіткого алгоритму дій до повної апатії через звикання. Як приклад:
Вікторія: Переглядаю сповіщення, що і куди летить. Відходжу від вікна. Якщо ракета – виходимо з родиною у спільний коридор.
Назарій: Переглядаю моніторингові канали
Лариса: Перші дні повномасштабної війни ховалися в підвалі приватного будинку. Але він не облаштований, це звичайний погріб, без запасного виходу. Потім сиділи в коридорі (правило двох стін). Зараз після оголошення тривоги читаю новини, у зв’язку з чим тривога. Нікуди не йду. Коли масована атака, інколи виходжу в коридор.
Олена: Перевіряю офіційні канали Повітряних сил
Галина: Хресний знак. Молюся.
Юлія: Нічого. Якщо у мережі з'являються повідомлення, що щось летить на місто - стаю в безпечніше місце вдома, подалі від вікон.
Сергій: Слухаю, що чути на вулиці і читаю новини, якого роду атака відбувається цього разу. Якщо це шахеди – достатньо слухати - наближається звук торохтілки чи ні. І в разі наближення – перейти в приміщення, де б було дві стіни до ймовірної сторони небезпеки. Якщо це балістика – і поруч немає підземного укриття – то просто спостерігати. Підлітний час до Черкас – 4-5 хвилин – сенсу бігати в пошуках сховку ніякого.
Ольга: Моніторю телеграм канали, щоб знати рівень загрози
Анжела: Йдемо в ванну хіба що. Але спершу дітей не буджу, а дивлюся моніторингові канали, бігаю від одного вікна до іншого.
Тетяна: На четвертий рік війни майже ніякої реакції. На превеликий жаль, ми звикаємо до цього.
Олег: Та нічого вже не робимо.
Питання про жарти під час війни дало неочікувані, але показові результати: дехто вважає це «порятунком психіки», інші – проявом стійкості. Мемами рятуються навіть ті, хто вважає себе раціональними. Як приклади:
Вікторія: Якщо жартую – то фразою «Ну ще живу…».
Назарій: Так, допускаю жарти, навіть з тими рідними, які воюють, коли зідзвонююся з ними. І вони жартують. Так легше. Зокрема, жартуємо про дрони, які гудять як газонокосилки чи мотоцикли.
Лариса: Злюсь на рашистів, коли тривоги і обстріли. Але зрідка жартуємо з колегами на роботі, аби підтримати один одного. Тривога, БПЛА літають, а ми сидимо, як дурники, на роботі – щось такого типу.
Олена: Так, меми допомагають долати стрес. Це страшно усвідомлювати, але так простіше переносити небезпеку.
Галина: Ні, не жартую
Юлія: Можливо, про своє колишнє небайдуже ставлення до повітряних тривог. Зараз більш спокійно до них ставлюсь.
Сергій: Звісно. Якщо постійно бути серйозним, то можна швидко опинитися в дурці. Зазвичай, коли спрацьовує тривога, то це щось з серії «прокинулися бляді» або «о, давно не було – вже скучили». Окрема тема – сусіди, яким терміново треба вибивати килими або косити траву під час тривоги.
Ольга: Ні. Не до жартів.
Анжела: Так, жартую, меми наше все.
Тетяна: Жарти про війну – наша захисна реакція і вивільнення негативних емоцій. Теми путлера, рудої мавпи, ворожого озброєння…
Олег: Звичайно жартуємо, а як без цього.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рятувальники показали наслідки ворожої атаки на Канівщині
Цікаво, що відсутність обстрілів для більшості респондентів викликає… тривогу. Відчуття тимчасовості спокою та підозра, що це – «тиша перед бурею», свідчить про глибоку психологічну втомленість.
На запитання про укриття більшість відповіла, що знають, де воно, але ходять туди вкрай рідко або й зовсім не ходять. А частина опитаних взагалі не має реального доступу до безпечного сховища.
- Ми живемо в мікрорайоні Дахнівка і конкретно там, де живу я, укриття немає. Власне, до нього дуже далеко. Я не знаю, чим думає влада. Але люди неубезпечені, - каже психолог Володимир.
Питання «Що стане причиною для виїзду?» виявило дві крайні позиції: одні залишаться до останнього, інші готові поїхати при загрозі окупації. Але майже ніхто не називає «страх» як самодостатню причину – завжди щось конкретне: діти, фронт, дім.
І на завершення, відповідь на питання «Чому ви не виїжджаєте?» після рекордних обстрілів у Черкасах у квітні 2025 року була надзвичайно показовою. Причини – глибоко особисті: любов до дому, родини, бажання бути корисними, віра в перемогу. І дуже часто – відчуття, що «вдома навіть у небезпеці – безпечніше, ніж чужина в спокої».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Близько 117 тисяч споживачів залишилися без газу на Черкащині через ворожі атаки
«Такі відповіді в інтерв'ю – яскравий приклад механізму адаптації»
Як зазначає директорка ННЦ ментального здоров'я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Юлія Сіденко, аналізуючи відповіді ми можемо зробити висновок про загальний емоційний стан мешканців, а також про їх адаптацію до обставин в нашій країні.
Нехтування базовими принципами безпеки — напрямку повʼязано з тим, що мозок перебуваючи в постійній напрузі та тривозі обирає стратегію уникнення або ігнорування питання повітряної тривоги, укриття, тощо. Відповіді можуть здаватися жахливими в розрізі питання безпеки та збереження свого життя. Проте, в даному випадку — це оптимальний варіант для збереження емоційного стану.
Наприклад, розглядаючи концепцію Абрахама Маслоу та його піраміду потреб — ми в першу чергу говоримо про перекриття базових потреб: безпека, їжа. Враховуючи, що аспекту постійної безпеки зараз апріорі немає, фокус зміщується на більш пріоритетні в порівнянні з безпекою речі.
Перебуваючи в кризі та постійному внутрішньому конфлікті про безпеку та небезпеку за своє життя — людина обирає найбільш простий варіант уникнення. Наш мозок прагне до збереження енергії і навіть якщо певні звички та думки мають деструктивну основу — мозок все рівно буде повертатися до цього, тому що це найбільш звично для нього.
Те саме, можна сказати, про жарти, про повітряну тривогу, це також захисні механізми. Саме жарти, гумор допомагає нам зберігати баланс нашого життя. Жартуючи, ми сприймаємо і приймаємо факт того, що, так, ми можемо зараз померти. На жаль, але це реальність, як і бажання деяких «змагатися» за те хто більше пережив.
Відповіді мешканців Черкас, хоча можуть і здаватися дивним з точки зору безпеки: здивування від того, що немає прильотів, нехтування укриттям, жарти. Проте, це яскравий приклад механізму адаптації, звикаючи до екстремальних та небезпечних умов нашого життя.
Водночас, як зазначають науковці Інституту соціології НАН України, оцінка глибоких психологічних наслідків війни вимагає застосування верифікованих психологічних методик, які дозволяють фахово визначити рівень стресу, тривожності чи інших психоемоційних станів. Опитування, подібні до наведеного в Черкасах, можуть відображати загальні суспільні настрої, однак не є інструментом для діагностики психічного стану особистості.
У своїй аналітичній записці Володимир Дембіцький наголошує, що «без застосування надійних психологічних шкал і тестів неможливо визначити рівень дестабілізації особистості, ступінь тривожності або симптоми ПТСР». Автор також підкреслює, що нинішня ситуація вимагає не лише фіксації страхів чи переживань, а і «комплексного вимірювання психосоціального навантаження, яке зазнає людина в умовах затяжної загрози».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Готовність до спротиву — справа кожного: як працює Центр підготовки громадян до національного спротиву
«Проект «Посилення стійкості медіа в Україні».
Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна).
Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Disclaimer that has to be used:
Improving Media Resilience in Ukraine Project.
Implemented by Fondation Hirondelle (Switzerland) and IRMI, Institute for Regional Media and Information (Ukraine).
Funded by Swiss Solidarity
Назарій Вівчарик
реклама
