Кажуть, найскладніше в житті кожного ув'язненого – адаптуватися на волі. У день звільнення «Сегодня» зустріла чоловіка, який відсидів 6,5 роки, – Віталія Лавринчука, щоб побачити, якими очима він подивиться на вільний світ і як той його прийме, і зрозуміти, що найважче в періоді адаптації.
Про зустріч з вивільнюваним з місць ув'язнення Віталієм в момент його виходу на волю журналісти домовилися заздалегідь. Він погодився, але чекав рішення суду, адже звільнявся Віталій умовно-достроково (на сленгу – «виходив по УДО»). Керівництво черкаської колонії № 62 документи подало і рекомендувало Лавринчука до УДО, але остаточно вирішувала Феміда (до речі, такого ж рішення в колонії чекали ще 8 осіб).
Суд постановив: всі 9 зеків можуть вийти на волю раніше. Після цього за законом дається ще тиждень для оформлення всіх документів – і настає довгожданий день: здрастуй, свободо, після довгих років неволі!
У цей день зранку журналісти «Сегодня» вже були на КП колонії на околиці Черкас. Їх зустрів заступник начальника колонії з соціально-виховної роботи (як колись – замполіт, одним словом) підполковник Олександр Шаленний.
Озирнулися – зліва –зона, праворуч – теж щось схоже. Що це? Виявилося – підрозділ зони, ділянка соціальної реабілітації, простіше кажучи, та ж зона, але з більш м'яким режимом (т. зв. «поселення»). Звідси зеків можуть направляти працювати в місті, звичайно, контролюючи їх. Якщо порушив дисципліну або не опинився на робочому місці, повернуть на звичайну зону. Як пізніше виявилося, наш герой Віталій саме через це і пройшов...
Убив коханця дружини
Після проходження ряду «шлюзів» і здачі документів, а також мобілок ми, нарешті, заходимо в житлове приміщення для ув'язнених. Там і зустрічаємося з 35-річним Віталієм. Він виявляється балакучим невисоким здорованем в спортивному костюмі (хоча деякі моменти з життя докладно не розповідає, видно, що це йому неприємно).
– Сам я родом з Криму, але перед ув'язненням жив під Києвом, – говорить він. – Так вийшло, що потім потрапив сюди на 8 років за ст. 121, ч. 2 (за нанесення тяжких тілесних ушкоджень зі смертельними наслідками). Життєва ситуація, таке буває... Застав у будинку свою дружину з іншим чоловіком. Не хочеться згадувати... Якщо коротко, я його так побив, що той помер просто вдома, о 6-ій ранку... Я не ховався, викликали «швидку», міліцію, мене відразу затримали. Потім суд, який врахував, що я був у стані стресу, тому дали 8, а не 10 років. Увесь термін (точніше, 6,5 року з 8) відбув тут, працював старшим днювальним, був завгоспом у банно-пральному комбінаті, у вечірній школі. А на волі трудився на будівництві. Звільняюся умовно-достроково, думаю на кілька місяців затриматися в Черкасах. Справа в тому, що в Криму з моєю мамою і сестрою живе мій 8-річний син, другокласник Дмитрик (з дружиною я розлучився). Я не можу їхати до нього з порожніми руками, треба щось заробити. Мені в Черкасах пообіцяв допомогти з житлом і роботою мій товариш, який теж знаходився тут, термін свій вже відбув. Він мене зустрічає. Незважаючи на цю допомогу, якщо чесно, є невеликий мандраж перед виходом на волю: адже стільки років жив іншим життям, де за тебе думають інші. Тепер усі проблеми доведеться вирішувати самому, та ще й у чужому місті. Сподіваюся, що все буде добре...
До речі, в колонії я ледь не одружився. Познайомився випадково. У мене тут є товариш з місцевих, у нього була дівчина, а у тієї – подруга, Оксана. І ось коли перша дівчина приїхала до свого хлопця на короткострокове побачення, то взяла з собою цю подругу, спеціально, щоб познайомилася зі мною. Так і вийшло. Таких побачень було багато. Короткострокове побачення дозволяється кожного місяця, ось вона і приїжджала. До тривалих побачень справа не дійшла... Але все йшло до весілля. Однак не судилося... У моєї Оксани мати живе в Португалії, і три роки тому дочка виїхала до мами. Так у нас роман і закінчився...
В'язниця у в'язниці
Розмову перериває команда для всіх вивільнюваних терміново збирати речі і зібратися в певному місці.
Віталій востаннє застеляє своє ліжко, складає сумку і прощається з друзями по неволі, а журналісти поки розмовляють із «замполітом» Олександром Шаленним. Він розповідає про зону та порядки в ній.
– Усього в нашій колонії 1393 ув'язнених. Сьогодні, як ви знаєте, 9 осіб звільняються по УДО (для отримання такого права у нас треба відбути в основному 2/3 строку). Усі «першоходи», тобто ті, хто вперше відбувають реальне покарання (умовно можуть бути раніше засуджені і не раз). Але статті серйозні, аж до вбивства.
Колонія велика, є виробництва: швейне, деревообробне. Крім загальної зони, є у нас також арештний будинок, куди направляють через суд засуджених за невеликі злочини на строк від 1 до 6 місяців (наприклад, за хуліганство). Там – камерна система і розпорядок приблизно, як у СІЗО. Прогулянка – одна година, заборонені передачі, тобто нічого домашнього, все – тільки на держзабезпеченні. Є також ділянка слідчого ізолятора (міський СІЗО перевантажений, тому частина людей тримають у нас, в основному тих, хто чекає апеляцію або касацію). А також є ділянка з максимальним рівнем безпеки – там утримуються люди, яким суд визначив тюремне ув'язнення за особливо тяжкі злочини. В основному це вбивці, у нас на цій ділянці 50 осіб. А для порушників є дисциплінарний ізолятор (раніше називався штрафним, до 15 діб) і приміщення камерного типу (ПКТ). Для особливо злісних – ділянка посиленого контролю. У ДІЗО сидять по камерах, в кожній – кілька людей (2-3), прогулянка – одна година, курити не можна, листи писати і одержувати не можна. Котел і норма – такі ж, як на зоні. Тому розмови про «тільки хліб і воду» – це байки. На ПКТ знаходяться від 1 до 6 місяців. Там дозволені листи, книги можна читати, курити. Книги за замовленням приносять з нашої бібліотеки... Але, зрозуміло, основна маса наших підопічних мешкають у гуртожитках, подібних тому, в якому ми зараз знаходимося. До речі, тільки книгами або самодіяльністю у наших підопічних духовне життя не обмежується. Ми закінчуємо на території колонії будівництво церкви Пресвятої Богородиці (зводимо близько 6 років). Кожен ув'язнений, який притягається до будівництва храму, отримав обов'язкове благословення священика. Усередині ще триває обробка, але служба батюшкою вже ведеться щоп'ятниці. У неволі багато хто звертається до Бога, просять прощення за гріхи, починають думати про душу...
У нове життя – з новим паспортом
Тим часом починається процедура оформлення документів вивільнюваним.
Журналісти знаходяться у невеликій, наглухо закритій гратами і металевими дверима кімнатці, де підполковник з управління колонії по одному звіряє з документами дані на поки ще ув'язнених. Виглядає це так. Зек стоїть навпроти віконечка, де його особистість звіряють з фото, підполковник ставить стандартні запитання. Решта чекають у сусідній кімнаті. Ось настає черга нашого героя. Він доповідає, що судимий Васильківським судом Київської області, стаття 121, частина 2, термін 8 років. Направляється поки в Черкаси, там постане на облік. Заминка виходить з вулицею і будинком – забув... Але, мовляв, мене зустрінуть. Підполковник посміхається: «Якби не знав вас, Лавринчук, особисто, відправив би згадувати... Гаразд, беріть речі і проходите. Наступний!»
Коли цю процедуру проходять всі, настає час остаточного розрахунку з колонією і неволею – у штабній кімнаті вивільнюваним вручають документи. Віталій розписується в різних паперах кілька десятків разів.
У певний момент підполковник каже: «Зараз ви останній раз ставите підпис як ув'язнений. Все – відтепер ви вільна людина. Але не забувайте про 1 рік, 5 місяців і 25 днів – це не відбутий вами термін. Якщо на волі зробите за цей час злочин, отримаєте новий вирок, а це термін приплюсують до нього».
І, нарешті, настає, кульмінаційний момент: Віталію вручають новенький паспорт. Виявляється, тут порядок такий. Якщо засуджений прибуває на зону і в його документах є паспорт, то він зберігається весь термін і видається при звільненні. Але якщо паспорта немає (або взагалі не було, або загублений в ході слідства і суду), то, поки людина сидить, збирають документи і готують йому нове посвідчення особи (цим займається соціально-психологічна служба колонії). Так вийшло і у Віталія. Що цікаво, в цьому новому паспорті заповнені лише перші сторінки. І немає взагалі жодної відмітки про судимості – за нинішніми законами ставити її заборонено, мовляв, людина за свої помилки з суспільством розрахувався, і нагадувати йому і оточуючим про судимість – негуманно. А в СРСР таку відмітку ставили...
Далі все відбувається швидко. Отримавши документи, Віталій просто... йде сходами на вулицю. Шість років неволі позаду! На обличчі – розгублений вираз. Він нервово озирається, шукаючи поглядом зустрічаючого.
– Хвилююся, аж руки тремтять, – ніяково посміхаючись, показує на пальці. – Стільки мріяв про цей день, а настав – і не віриться! Увесь час здається, що зараз треба знову за ті двері, і все піде, як йшло цілих 6 років...
Просить телефон подзвонити другу, мовляв, де він там і чому затримується.
Відносно нова «Нокіа» журналіста справляє на Віталія сильне враження.
– Раніше таких не було, – говорить він, намагаючись «розбудити» смартфон. – Так, багато до чого тепер треба звикати, щоб дурнем не виглядати...
Саме слово «смартфон» йому незрозуміле, киває головою, лише почувши, що, по суті, це кишеньковий комп'ютер. Але, так і не розібравшись, повертає апарат (і трохи пізніше дзвонить із звичайного телефону друга).
У цей момент до нас підлітає високий хлопець, стрижений і одягнений точно так, як Віталій. Чесне слово, відразу не зрозумієш, хто з них вийшов тільки що, а хто – 10 місяців тому. Хлопці міцно обіймаються.
Зустрічаючого звати Сергій. Він відсидів порівняно небагато, трохи більше року, але з Віталієм встиг здружитися. Сергій обіцяв допомогти з роботою, але зараз і сам підшукує собі іншу. Дах і стіл для одного – це обов'язково.
«Зеків тут фотографувати не можна!»
Під'їжджають до великого мережевого торговельного центру. Віталій попросив зупинитися, йому цікаво, як там всередині.
– Тут був хімічний склад, – відмовляє його Сергій, – не варто там дихати...
Але Віталій наполягає, і ми заходимо. У супермаркеті очі у Віталія розбіглися і округлилися. Він з подивом оглянув рибний ряд («Корюшка в'ялена більше 200 гривень за кіло – ні фіга собі!»). Засудив пивну цінову політику («Де пиво за 2-3 гривні, як раніше?»). Довго дивився на дивовижні фрукти («А-во-кадо? З чим його їдять?»).
Багато часу ми провели у відділі електроніки, де найбільше Віталія вразили планшети, встановлені на стендах.
– А якщо я сюди натисну, що буде? А якщо сюди?
Особливо здивувався, коли спрацювала веб-камера і побачив себе у відображенні. Продавець показав, як і що, наш герой довго вправлявся на демо-апаратах. А потім із сумом сказав:
– Як я від усього відстав! Шість років викинув з життя... Але більше до в'язниці не повернуся: мені вистачило, щоб зрозуміти помилки і не повторювати.
Несподівано виявляється, що сфотографувати очманілого від різноманіття незнайомих речей Віталія не можна в жодному з багатьох магазинів. Нам відмовляють продавці та адміністратори. Врешті добираємося до приємної жінки – керівника ТЦ. Але і вона, навіть запросивши собі на допомогу начальника охорони, питання вирішити не може. Мовляв, треба зв'язуватися з Києвом, там власники, а без них клацнути хлопця на фоні полиць – ніяк. Разом із тим запитуємо, чи не візьмуть Віталія на роботу, хоч ким-небудь (не приховуючи, що він тільки що вийшов з зони). Адміністратор ввічливо відмовляє, мовляв, люди не потрібні. І дає зрозуміти, що судимі – особливо.
Грошей немає, роботи – теж
Йдемо на ринок. Тут звичаї демократичні. Друзі беруть по пляшці пива, до того ж імпортного, з дорогих. Віталій довго захоплюється:
– Нектар! Зароблю, щодня таке пити буду!
Фотографувати можна скрізь, що вони і роблять. Віталій надовго залишається біля стелажів із джинсами: приміряє одні, інші, примовляючи: «У мій час такий фасон не носили».
Продавщиця запитує: «А де ж ти був?»
– Там, – киває Віталій убік, і вона, дивлячись на стрижену голову, з розумінням посміхається.
– Тільки мене не знімайте, – просить вона. –А ще краще – джинси купіть!»
Але, на жаль, грошей у Віталія поки немає.
– Нічого, зароблю, – примовляє він, приміряючи модні окуляри і надовго «зависнувши» біля підліткових велосипедів. – От би такий сину купити...
Але на ринку підходящої роботи теж не виявилося. Віталій не сумує: піду, говорить, в крайньому випадку, на будівництво: досвід є, руки звикли до інструменту. Все одно зароблю і в червні поїду до сина з багатими подарунками. Та й паспорт «чистий», можна і не говорити роботодавцю, що сидів. Захоче – нехай перевіряє...
реклама
