Мама семирічного Дениса Юлія та міліціонер інспектор батальйону патрульної служби Черкаського облуправління міліції Юрій Кот відтворили «Фактам» події дня, коли під час пожежі в квартирі хлопчик залишився сам у замкненій квартирі.
– Ми спочатку не зрозуміли, що сталося, – згадує міліціонер Юрій Кот. – «Там квартира горить! – повідомила жінка. – «Допоможіть». Я відразу почав викликати по рації рятувальників! Мої напарники побігли до будинку. Як і більшість присутніх, ми спочатку подумали, що в палаючій квартирі нікого немає. Але потім хтось закричав: «Там залишилася дитина! Він на балконі четвертого поверху і вже задихається!»
«Почувши крик кішки Соні, я кинувся в палаючу кімнату»
Мешканці будинку досі обговорюють події того дня. Побачивши, як із потрісканих вікон квартири, що горить, виходить дим, і почувши, що пролунав з балкона крик дитини, сусіди зателефонували за номером «101». Але всі розуміли, що пожежники можуть не встигнути врятувати хлопчика. Двері житла виявилися замкненими.
– Досі не можу собі це пробачити, – каже мама Дениса Юлія. – Якби чоловік, йдучи, закрив квартиру на нижній замок, син відкрив би двері зсередини. Але, на жаль... Ми й подумати не могли, що в нас може статися пожежа. Денис – серйозний і відповідальний хлопчик, ні за що не став би грати з плитою або сірниками. Залишаючись вдома один, він сідав дивитися мультики. Так було і того разу. Дізнавшись, що чоловік поїхав, я передзвонювала синові з роботи і запитала, як справи. Ще о четвертій годині дня Денис взяв слухавку і сказав: «Мамо, у мене все добре. Я за комп'ютером». Наступний раз подзвонила йому на початку шостого. Денис чомусь довго не відповідав. А потім закричав: «Мама, ми горимо!»
– Тоді вже вся квартира була у вогні, навіть балкон, на якому я сховався, – згадує семирічний Денис. – А почалося все з того, що я почув якийсь дивний тріск. Спочатку подумав, що прийшов тато. Вийшов із вітальні в коридор, щоб його зустріти, але там нікого не виявилося. Я повернувся назад у кімнату і раптом побачив, що моя дитяча... горить! Палали стіл, фіранки, настільна лампа... Згадавши, що нам розповідали в школі, я побіг на кухню, набрав у каструлю води й виплеснув на столик. Думав, зараз вогонь потухне. Але він розгорівся ще більше. Я не зрозумів, як таке може бути: чому я ллю на вогонь воду, а стає тільки гірше? Дуже злякався. Подумав, що допомогти може тільки тато. Вирішив його почекати і повернувся в іншу кімнату дивитися мультики.
– Там кімната горить, а він – мультики! – журиться Юлія. – Але я його не звинувачую, дитина була в шоці. Я запитувала Дениса, чому він не подзвонив мені чи татові. «Я про це не подумав», – розгубився син. Так чи інакше, мультики він дивився недовго. Коли в дитячій тріснуло скло (до того часу, судячи з усього, горіла вже вся кімната), подув вітер і вогонь почав поширюватися квартирою.
– Я зрозумів, що тата не дочекаюся, – каже Денис. – Поки він прийде, у нас дійсно все згорить. Стало дуже важко дихати, і я вийшов на балкон. У дворі були люди. «Допоможіть! – закричав я. – У нас пожежа». Тітки на вулиці відразу мене почули, злякалися!. «Не йди з балкона!» – почали радити. – «Ти вдома один?» « Один», – відгукнувся я. «Можеш вийти з квартири?» – «Не можу, я замкнений». На балконі начебто було свіже повітря, але дихати все одно було важко. А вистрибнути з вікна не міг – ми живемо на четвертому поверсі.
– Спасибі людям, наказали синові не покидати балкон, –хитає головою Юлія. – Мало, що б він від страху придумав. Якби закрився у ванній кімнаті, точно б не вижив. Хоча Денис і так мало не кинувся у вогонь, коли почув, як кричить його кращий друг – наша кішка Соня.
– Вона не нявкала, а саме кричала! – підтверджує Денис. – Я зрозумів, що Соня залишилася в дитячій і побіг її рятувати. Але там зовсім не було чим дихати і почався справжній... вогненний дощ. Зі стелі капали гарячі краплі. У мене навіть опік на плечі залишився. Соня була десь поруч, я чув її крик. Але зрозумів, що, якщо буду далі її шукати, на балкон вже не повернуся...
Хлопчик каже, що дійти назад до балкона стало цілою проблемою –- кімната була повністю охоплена полум'ям. Дитина дивом не обгоріла.
– Доводилося буквально перестрибувати через вогонь, – згадує Денис. – На підлозі спалахували маленькі багаття. Найжахливіше, що цей вогонь такий швидкий! Щойно був на одній стінці, а тут раз – вже на іншій. Я закрився на балконі. Але двері теж почала горіти! Стало по-справжньому страшно.
«Напарник увійшов до квартири й відразу вибіг: «Там не продихнути»
– Піднявшись на четвертий поверх, я побачив біля дверей квартири кілька людей, сусідів постраждалих мешканців, – розповідає міліціонер Юрій Кот. – «Двері замкнені!» – у паніці кричали вони. – «Та ще й броньовані. Що робити?» Ми з напарниками почали ламати замок викрутками і ножами, але марно. «Хто там?» – Раптом почули слабкий голосок за дверей. «Хлопчику!» – закричав я. – Ти можеш відчинити квартиру? У тебе є ключ?» «Ні», – відповіла дитина. «Тут зовсім немає чим дихати». «Швидко біжи на балкон!» – скомандували ми. – Чекай нас там».
Після чергової невдалої спроби відкрити замок міліціонери і сусіди вирішили діяти інакше – спробували зламати двері. На щастя, вийшло.
– Але якими зусиллями! – згадує Юрій Кот. – Нам, п'ятьом чоловікам, двері піддалася лише з третьої спроби. З квартири тут же повалив чорний дим. Ми ще стояли в під'їзді, а вже почали задихатися. Першим у квартиру спробував зайти мій напарник. Але, пройшовши кілька метрів, вибіг назад. «Це неможливо!» – похитав головою. – «Там не продихнути. І зовсім нічого не видно».
Наступну спробу зробив я. Пам'ятаю, вдихнув глибше – і вперед. Повітря катастрофічно не вистачало, було дуже темно, але я спробував пройти далі. А ось кімната, яка слідує за коридором, вся світилася від вогню, але через ріжучий очі дим я не міг дивитися. На дотик дістався до наступного приміщення, і... все. Закрутилася голова, перехопило подих. Зрозумівши, що зараз упаду, міцно вхопився за стіну. І повільно побрів назад.
Сусіди вже хотіли вести міліціонера до лікарів, але Юрій Кіт не здавався. Кілька разів вдихнувши свіжого повітря, він знову попрямував в палаючу квартиру.
– А хіба я міг вчинити інакше? – каже міліціонер. – Адже всередині була дитина! Не почувши в квартирі ніяких звуків, крім тріску палаючої меблів, з жахом подумав, що хлопчик втратив свідомість... Я, здоровий міцний чоловік, не протримався кілька хвилин. Що ж говорити про хлопчину! На щастя, один із сусідів виніс мені мокре простирадло. Накинувши його на голову, я знову пішов у вогонь.
Простирадло мене врятувало. Коли ставало зовсім погано, притискав його до носа, як кисневу маску. Відчував себе трішки краще і продовжував шлях. Не знаю, скільки минуло часу, але мені здавалося, що балкон я шукав дуже довго. На дотик увійшов до охопленої вогнем кімнати. «Тільки б не загорілося простирадло», – думав, пробираючись вперед. Кілька разів об щось спіткнувся, на щастя, не впав. Щоб ні на що не наткнутися, виставив обидві руки вперед. Так рухався до тих пір, поки долоні не торкнулися скла. «Вікно, – подумав я. – Або, можливо, балконні двері»
Це дійсно був балкон. Двері піддалася і прочинилися.
– Придивившись, я розгледів у клубах диму силует дитини, – згадує Юрій. – Він стояв біля відчиненого балконного вікна, виставивши голову назовні. Мабуть, хлопцеві не вистачало повітря, оскільки він буквально перехилився через віконну раму. Навіть перебуваючи за крок від нього, я не бачив обличчя хлопчини. «Хлопчику, – покликав, – іди до мене на руки». Дитина, як мавпочка, тут же на мене застрибнула, міцно обхопивши руками шию. «А тепер підемо, – продовжував я. – Обережно». Передати не можу, як було важко вимовити хоч слово! Варто було відкрити рот, як відразу починав задихатися. З жахом думав, що тепер нам треба подолати дві охоплені вогнем кімнати. Однак, накинувши на дитину все ще вологе простирадло, попрямував до виходу.
– Але ви вже хоч знали дорогу назад...
– Не можу сказати, що знав. Адже йшов до балкону із закритими очима. Мені допомогли звуки: у під'їзді розмовляли сусіди, і я рухався на їхні голоси. На півдорозі хлопчик почав задихатися. Тоді я буквально притиснув до його носа простирадло. І як тільки сам протримався без «кисневої подушки»? Коли нарешті побачив світ і зрозумів, що до під'їзду залишилося всього кілька кроків, відчув себе найщасливішою людиною на світі. Нехай мені вже зовсім нічим дихати, але дитина-то врятована!
«Віддихався й поїхав далі патрулювати вулиці»
На сходовому майданчику Юрій Кот хотів передати Дениса сусідам, однак хлопчик його не відпустив – вчепився мертвою хваткою. Тільки на вулиці, в машині швидкої допомоги, дитина почала приходити до тями.
– Я тим часом буквально летіла додому, – каже Юлія. – Про пережите навіть страшно згадувати... Закричавши, що будинок горить, Денис кинув слухавку. Я тут же йому передзвонила. Син начебто відповів, але слів я не розібрала, тільки якийсь шум і тріск. Через певний час почулися чиїсь чоловічі голоси. «Напевно, Дениску з квартири виносять, – подумала я. – Але чи живим?» Потім у слухавці пролунав жіночий голос: « Ви – мама? З вашим сином все гаразд. Він живий і вже на вулиці. Приїжджайте». Дякую цій добрій дівчині за повідомлення (очі Юлії наповнюються сльозами, – ред.)! Інакше я б точно збожеволіла. Підбігши до будинку, відразу побачила наше вікно. Точніше те, що від нього залишилося... Дениска сидів у «швидкій». Весь у сажі, очі скляні... Але головне – живий! «Ти як, рідний?!» – кинулася до нього. «Нормально, – повільно відповів син. – Де мій Соня?»
– Ми його заспокоїли: «Жива твоя кішка!» – усміхається Юрій Кот. – Навіть коли я ніс хлопчика палаючою квартирою, він питав про свою улюбленицю. Так я через його Соню мало не спіткнувся! Вона наздогнала нас у коридорі і кинулася мені під ноги, вискакуючи з квартири.
– Тільки коли синові принесли кішку, загорнуту в ковдру, він заспокоївся, – згадує Юлія. – Зараз наша Соня не нявкає – охрипла. До речі, син теж перший день практично не розмовляв. Тільки повторював за нами слова. Запитуємо, чи хоче їсти, а він відповідає: «Їсти». Був немов загіпнотизований. Я добре Дениску розумію. За іронією долі, сама в його віці пережила пожежу. Тоді, як і зараз, сталося замикання проводки. Ми з батьками вчасно встигли вибігти з будинку, але вогонь і дим я запам'ятала назавжди. Це дуже страшно. Ще жахливіша навіть думка про те, що могло статися, якби не міліціонер Юрій Кот. Дізнавшись, що правоохоронець, ризикуючи життям, виніс сина з вогню, я кинулася йому на шию. «Спасибі вам! – розплакалася. – Що мені зробити, щоб вас віддячити?» «Ідіть краще до дитини, – посміхнувся чоловік. – Ви йому зараз потрібніші».
– Вам знадобилася медична допомога? – запитую у Юрія.
– На щастя, обійшлися без цього, – каже міліціонер. – Спочатку взагалі відчував себе нормально. Віддихався, і все. Але приблизно через півгодини закрутилася голова. Напевно, це наслідки пережитого стресу. Тому довелося попросити у лікарів нашатирю. Але я швидко отямився і поїхав патрулювати вулиці.
– І ви були в змозі?
– А що тут такого? – посміхається Юрій Кот. – Завдяки простирадлу моя форма майже не постраждала, навіть переодягатися не довелося. Звичайно, всі чергування тільки й думав про подію. Але поступово заспокоївся. Тому коли в годину ночі прийшов додому і дружина запитала, як пройшло чергування, я відповів звичною фразою: «Все добре». На жаль, дарма сподівався, що рідні нічого не дізнаються. Наступного дня про мене розповіли по телебаченню. Дружина і сини були в шоці (сміється, – ред.).
Колеги Юрія повідомили, що він уже не раз рятував людські життя. Проте говорити про це міліціонер не захотів.
– Було всяке, але це моя робота, – зауважує він. – І з вогнем я вже мав справу. Одного разу витягнув людину з палаючого автомобіля... Однак навіщо про це згадувати? Краще я розповім вам про те, як врятували мене. Мені було років десять, коли ледь не потонув в озері. В останній момент мене витягла з води сусідка. Тому є люди, яким і я зобов'язаний життям.
– А у нас тепер тільки й розмов про «доброго дядька, який врятував Дениса і кішку, – каже Юлія. – Якщо можна, передайте йому через газету велике спасибі. І всім людям, які нам допомогли. Зараз нашу сім'ю прихистили знайомі, адже в квартирі жити неможливо. Вони всіляко розважають Дениску, намагаються не нагадувати йому про пожежу... Вчора син пояснив, що таке вогняний дощ. Виявилося, це на нього падали палаючі шматки пінопласту. А потім зовсім по-дорослому зауважив: «Мам, я ж міг і не вижити. Добре, що поруч виявився цей дядько. Я от думаю: А може, він... ангел?»
Нагадаємо, що днями новий начальник УМВС України в Черкаській області полковник міліції Володимир Ліпандін висловив слова подяки за проявлену мужність прапорщику Юрію Коту, капітану міліції Олександру Зінченку та молодшому сержанту міліції Артему Лесковцю, особисто вручив їм квіти та грошову винагороду.
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису