Андрій Андрущенко: «Якщо людина живе минулим, то швидко згасає»

Черкащанин Андрій Андрущенко з виду непоказний чоловік, якого, мабуть, важко було б чимось виокремити з гущі людей. Мало хто знає, що він був вчителем Володимира Скубаєва, який створив відомий на всю Східну Європу храм «Білого лотосу», що в Черкасах. Андрій Григорович готував Скубаєва до його занять з великим майстром в таємничій клановій боротьбі усередині лаоської школи Кота. Це було аж до того часу, поки Володимир Скубаєв не почав займатися самостійно у великого майстра з Лаосу.

Зустріч Андрія Андрущенка (крайній справа) з Учителем в місті Золотоноша (архівне фото – 2009 рік)

Коли черкаський громадський діяч Назар Обідзінський розповідав автору цих рядків, як на власні очі бачив майстерність Андрія Андрущенка, то я, звісно, швидше очікував побачити широкоплечого і здоровенного бійця в кімоно, ніж звичайного собі чоловіка. «Я бачив, як завдаючи удари в польоті, він розкидав одразу близько десятка нападників», – пригадував Обідзінський.

Нині Андрій Андрущенко живе звичайним життям: виховує доньку, пише книги та переймається за долю країни. На запитання, коли в державі настане спокій, він відповідає по-філософськи: «Це залежить від усіх нас з вами».

Ми спілкувалися з Андрієм Андрущенком за чашкою зеленого чаю. Говорив фактично він: про кунг-фу і життя.

«Випадково зустрівся з японцями, які приїхали на «Азот» налаштовувати якесь хімічне обладнання»

– Ви корінний черкащанин?

– Мій батько родом з затоплених сіл з-під Черкас. Мати – з Полтавщини. Обоє – вчителі. Знаєте, колись був такий час: російськомовних вчителів немов для покарання направляли на Західну Україну вчителювати. Тож я вже народився на Львівщині. Цікаво, мій батько, будучи в логові «бандерівського краю», вважався дуже шанованою людиною. Він допрацювався до директора школи. Я ж почав навчання на Львівщині, проте вже після другого класу переїхав до Черкас, до бабусі. Тут мене здивувала зневага до українського та приниження рідної мови. Але батько завжди казав, що слід пам’ятати про свою Батьківщину. І він послав мене саме в україномовні класи. До речі, батько в Черкасах публікувався у пресі, тобто долучався до журналістського ремесла. Оскільки він постійно був зайнятим, то мене виховували книги: Олександр Дюма, Марк Твен, Конан Дойль, Джек Лондон.

Андрій Андрущенко: Через те, що я вчився у послідовників лаосця зі школи Кота, мене східні майстри так і прозвали – «Андрій Кіт з Черкас»

– Коли зайнялися спортом?

– З 11 років. Я був худеньким і дуже високим хлопцем, тож мене часто ображали. Щоб захистити себе, почав займатися спортом: боксом і боротьбою. Щоправда бокс був більше вуличним. Мене вчив сусід. А тоді на вулиці ми засвоювали набуті знання. Згодом мало хто зі старшокласників міг проти мене вистояти. Аж тут я досить випадково зустрівся з японцями, які приїхали на «Азот» налаштовувати якесь хімічне обладнання. Один з сусідів, знаючи моє зацікавлення єдиноборствами, повів мене до них познайомитися. Вони саме рибалили на Дніпрі. Там я зустрівся з моїм першим вчителем Кога саном. Я рік вчився у Кога сана. Він приходив ще з одним майстром, що теж демонстрував мені уроки. Він, крім усього, вчив мене дуже багато стрибати з 2-3 ударами в повітрі.

Та потім раптово все припинилося – японці поїхали. Лише через півроку я зустрів свого вчителя у Черкасах. Тоді він передав мені книгу, де описувалося мистецтво бою. Кога Сан пояснював мало не кожну сторінку як правильно займатися по книзі. Пізніше у 1975 році я вивчав карате в Донецьку у послідовника школи лаосця Ванга (школа Кота), а також у вчителя з В’єтнаму. Мене східні майстри так і прозивали - Андрій Кіт з Черкас. Цікаво, що вчили мене дуже гарно, бо я був чужим. Своїх вони так не вчили, щоб не було конкуренції. А мене вчили, бо знали, що я поїду і не створю їм конкуренцію. Такі дивні були часи. Вже в Черкасах я почав сам тренувати хлопців. Але з часом я переконався, що спорт – це грязюка. Наприклад, мене обурювало, що було дуже багато порушень правил на змаганнях, коли судді вболівали за своїх. З часом я став вивчати кунг-фу. Знаєте, мало взяли людину за руку і сказати – йди туди. Вона повинна сама знайти шлях.

Андрій Андрущенко в польоті

Казали у вічі: «Ми вас, черкащан, загонимо у підвали!»

– Наскільки складно було вивчати східні єдиноборства в радянські часи та коли ви познайомилися з Володимиром Скубаєвим?

– Справді, тоді виникали проблеми з правоохоронними органами. Нас виживали з тих чи інших приміщень, які ми знаходили для спортзалів. Мене правоохоронні органи схиляли до співпраці. Хтось з практиків східних єдиноборств йшов у кримінал, а хтось в НКВД. Я ж був у своєму місті таким собі дисидентом-революціонером. Через вороже ставлення влади до мене більше прихильним був криміналітет.

Не все просто було і в самому середовищі спорту. Наприклад, наприкінці 70-х років мене і команду не допустили на Всесоюзний чемпіонат по карате в Донецьку, а також на чемпіонат країни в Києві, боячись, що ми завоюємо всі медалі. У мене ж була дуже сильна команда. Нас боялися і казали у вічі: «Ми вас, черкащан, загонимо у підвали і коли ми чомусь навчимося, то ви будете вчитися у нас. А поки ми не хочемо несподіванок від вас». Розумієте, більше медалей мали брати вже відомі на той час спортивні школи, де була велика кількість спортсменів. А в мене їх було небагато…

У ті часи (починаючи з 1980-го і по 1983 роки) у мене вчився і Володимир Скубаєв, який нині є засновником «Білого лотосу». Тоді були такі собі міжкланові війни. Важко було формувати свою школу без підтримки того чи іншого клану. Я ж хотів передати комусь знання, отримані і від японця, і від лаосця. Володимир займався в мене і їздив в Донецьк. Я та мої учні збирали йому гроші на навчання. Згодом він отримав посвяту від свого великого майстра на вчителя-проповідника. Разом ми і придумали назву школи – «Білий лотос». А через якийсь час я сказав йому: «Йди своїм шляхом. У тебе все для цього є. А мені треба за завданням мого клану логанів-небожителів (індокитайська школа, яка не дуже відома навіть на Сході) займатися іншими системами. Зараз ми досить мало спілкуємося. Можу сказати, що Скубаєв – це людина традицій. Людина внутрішньо жорстка, але дуже м’яка, харизматична і цікава зовні. І тому його Школа як організація досить міцна. Ця лаоська школа – дуже красива і ефективна в бойовому плані.

«Народ який спить, знищують»

– Чим займаєтеся зараз?

– Зараз я проводжу семінарські заняття з теорії і практики кунг-фу. Їжджу у міста, де в мене є слухачі. Це, зокрема, Сімферополь, Дніпропетровськ, Мінськ та Київ. У Черкасах на постійній основі заняття не проводжу. Бо для занять потрібен зал. Зал ще знайти можна, але хитрість така: набери людей і половину плати за оренду. А щоб набрати людей, потрібен зал. Замкнуте коло. От було в нас приміщення біля будівлі колишньої тютюнової фабрики. Там зробили кафе… Нині ж я за завданням учителя Ен Ше Міна (мій вчитель по школі з 1981 року, а безпосередньо його учень я з 1984 року) працюю над новою книгою. Зокрема, у вченні кунг-фу є цікаві тези: народ який спить, знищують. Тому не можна спати! Ви знаєте, чому колись влада в країнах Азії так ненавиділа кунг-фу? Бо воно пробуджувало свідомість і активує зону творчості. Кунг-фу – це зовсім інше сприйняття світу. Це сила і швидкість, це концентрація думки. Яке основне філософське питання західної думки? Первинність духу чи матерії. Це маячня! Насправді треба ставити у першу чергу питання: хто я? де я? навіщо я тут? Бог спить в мінералах, прокидається в рослинах, бігає у тваринах і думає у людині! От ми з вами розмовляємо! Це сфера розуму! А нам треба опановувати сферу розуміння! Сфера розуміння – це вже душа.

– А можна якось простіше?

– Ви дивитеся фільм в кінотеатрі. Один переживає і плаче, співчуваючи головному герою. Інший дивиться на годинник, думаючи, як би його досидіти до кінця фільму. А третій глядач дивиться збоку на них і спостерігає. І він міркує: навіщо це все? А тепер дивіться, що цей фільм всередині вас, що це ваші думки, пам'ять і таке інше. І ви з ними злилися і не розумієте, що з вами відбувається. Вивчення психології кунг-фу дуже потрібно. Людина повинна знати, що з нею відбувається. Тобіж є потреба в усвідомленні своєї суті, своєї природи. Розумієте, людині слід знайти точку, де хаос переходить в гармонію і навпаки. Це точка правди. Брешеш собі – автоматично брешеш іншим. І автоматично стаєш ідіотом. Будь-який принцип кунг-фу можна перекласти на релігію і на мистецтво.

– Ваші учні аполітичні?

– Ні. Ен Ше Мін (вчитель за національністю дунганин – одна з китайських народностей) казав, що треба бути патріотом своєї Батьківщини. Від того Китай стає все сильнішим. Я вважаю, що на Майдані пробудилася душа народу. Та прикро буде, якщо хлопці загинули за те, щоб зараз олігархи ділили владу.

– Маєте учнів в Росії?

– Там лишилися мої друзі і деякі соратники. Але багато послідовників нашого мистецтва разом з частиною російського люду зараз ніби сказилися. Їм ніби зробили укол і вони здуріли. Бо що є брихня і хто батько брехні? Диявол! І якщо люди сприймають брехню за істину, то це жахливе божевілля.

Фото Назара Обідзінського

«Воїн той, хто бажає миру і злагоди в суспільстві, але завжди готовий стати на захист цього»

– У книгах пишуть, що вчителі кунг-фу можуть прораховувати кожен крок ворога і діяти на випередження. Що робити Україні, щоб врятувати ситуацію, у якій нині перебуває наша країна?

– Вважаю, що нас врятує самоорганізація. Вчитель казав, що найцінніше в людини – це життя. І якщо ти зміниш себе, то і світ зміниться навколо. І нам треба рухатися вперед. Що я маю на увазі? Кунг-фу – це культура руху, це надтрьохвимірне сприйняття часу. Колективний розум під час спільної праці завжди може мати більший потенціал розуміння, бо справжня свобода – це панування вищого розуму. А там нема брехні, ненависті, непорозуміння по самій його суті. Людина, що займається кунг-фу, має інше сприйняття часу. Якщо людина живе минулим, то швидко згасає. Якщо ми з минулого орієнтуємося в майбутнє, то це вже краще. Але фрагментарно немов ми йдемо за часовою стрілкою, день в день, хвилина до хвилини. Найбільш цінне сприйняття часу, що ми вважаємо в кунг-фу – це зустрічний потік часу, коли ми з минулого орієнтуємося на майбутнє, але майбутнє сприймаємо назустріч у справжньому часі. Бо як в нас кажуть: нереальна школа – це шлях до божевілля.

– Українці сьогодні повинні бути воїнами, щоб протистояти ворогу. Хто такий справжній воїн?

– Справжній воїн той, хто боїться Бога більше ніж ворога. Бо коли боїшся Бога, соромно за паніку, страх, зраду товаришів і себе. Воїн це той хто не боїться заглянути у свій внутрішній світ. Успішний солдат, що вбиває багатьох людей чи знищує техніку не є воїном. Воїн той, хто бажає миру і злагоди в суспільстві, але завжди готовий стати на захист цього.

Опубліковані архівні фото з сайту gunfu.info