Український Слов’янськ

Українські прапори на кожній установі, радість мирного життя і патріотично налаштована молодь – ось що побачили у Слов’янську представники черкаської делегації, які побували тут через два місяці після звільнення.

Украiнськi дiти

Діти війни

Звісно, велика кількість прихильників ДНР нікуди не ділася... Але не нам, черкащанам, які не раз відкривали дорогу до Парламенту Шурфричам і Поплавським, їх судити. Духовне середовище, яке нині панує у Слов’янську, зовсім не ДНР-івське.

Слов’янські першачки отримали від черкащан в подарунок Кобзарики

... Неподалік від Слов’янської школи №15, відбудованої за допомогою черкащан, боєць батальйону «Айдар» роздавав газету зі статтею про свій підрозділ. До нього один за одним підходили учні та їхні батьки, щоб попросити й собі примірник.

– А можно и нам по газете? – спитали двоє хлопців років 12-ти.

– Звісно, беріть, – відповів боєць.

– Через несколько лет и мы служить будем, – сказали хлопці.

– Підете в армію?

– Конечно. Надо же Родину защищать! Слава Украине!

Нам, черкащанам, було важко повірити, що все це ми чуємо у Слов’янську – місті, яке ще зовсім нещодавно було центром проросійських «ополченців», і де збиралися численні мітинги на підтримку ДНР.

Втім, як невдовзі стало зрозуміло, у російськомовній Слов'янській школі №15, що стоїть у самісінькому центрі міста, гасло «Слава Україні!» – на піку популярності. Принаймні, під час святкової лінійки з нагоди відкриття школи після ремонту – щоразу, колихтось вітав школярів цим гаслом, вони дружно підхоплювали: «Героям слава!». Від старшокласників – до учнів молодшої школи.

По дорозі до Слов’янська ми підшукували слова, як звернутися до тих, хто, ще не залишивши шкільного порогу, вже відчув на собі, що таке страх загинути від випадкової кулі чи випадкового снаряду. Хто, можливо, винуватить у цьому й нас, «укропів» і «бандерівців»...

Але хлопці й дівчата зі старших класів буквально обступили нас, самі охоче розповідали про пережите й розпитували про Черкащину.

– Нам, можно сказать, повезло, – розповідає Катя Ампілогова із 11 класу. – Наш дом – в центре города, а сюда поначалу практически не стреляли. Живем мы в квартире, поэтому нигде не прятались, а просто сидели и надеялись, что обойдется. Конечно, было очень страшно. Потом мы уехали. Сначала я была в лагере в Святогорске, а потом – с родителями в Харьковской области у бабушки. Когда мы вернулись, увидели, что и центр нашего города тоже пострадал.

– А я все время был здесь. Мы боялись покидать дом, – каже Женя Федоріщев, також із 11 класу. – Возле железнодорожного вокзала в Славянске живет моя бабушка. Мы две недели провели у нее – там было менее опасно. Перед уходом «ополченцев» стало особенно страшно. Две ночи мы спали в погребе. Запасались продуктами, водой. На вокзал привозили гуманитарную помощь. Боевые действия продолжались всю ночь и заканчивались рано утром. Все это мне запомнится на всю жизнь.

– А обида есть какая-нибудь на кого-то? – запитали ми.

–Нет, обиды нет.

– А у меня, наверное, была бы, – сказав я.

– А у меня – нет! – впевнено повторив Женя.

– Мы тоже живем в центре города. Наш дом не пострадал, а вот в дом напротив снаряд попал, – розповіла Катя Гузікова із 9-Б класу. – Слава Богу, никто не погиб. Но разнесло окна, повредило крышу. Наша семья все время оставалась в Славянске. Было страшно, конечно. Как и большинство жителей города, мы прятались в подвалах... Через это, наверное, все прошли... Конечно, жалко людей, которые погибли. Жалко до слез. К счастью, среди моих знакомых погибших нет.

– А какое отношение у людей было к «ополченцам»? – задав я провокаційне питання.

– Нейтральное, – щиро відповіла Катя.

– А сейчас – какое?

– Честно говоря, затрудняюсь ответить, – сказала дівчинка. – Но сейчас, слава Богу, над нами мирное небо. Все успокоилось. Все приходит в новое русло. Все будет хорошо. Хочется верить, что и дальше мы будем жить как сейчас...

Надлом

Влітку Слов'янська школа №15, як і більшість навчальних закладів міста, опинилася на шляху двох снарядів. Чиї це були снаряди – невідомо. Як каже директор школи Наталія Гелюх, існує дві версії. Згідно з першою, це українські війська стріляли по розташованому неподалік гуртожитку, в якому (чи на якому) засіли озброєні «ополченці». Якісь снаряди влучили в ціль, два потрапили в розташовану неподалік школу та ще кілька – в довколишні будинки.

Гуртожиток, який влітку зайняли «ополченці»

Відповідно до другої версії, стріляли «ополченці» – спеціально, щоб викликати у місцевого населення несприйняття українських військ. Між іншим, до другої версії, на перший погляд, менш вірогідної, схиляються вчителі школи, із якими нам вдалося поговорити. Слов’янськ – місто невелике, і багато хто бачив машину «швидкої допомоги», обладнану мінометом, яка їздила вулицями і стріляла кудись із різних місць.

Так чи інакше, школа серйозно постраждала: вилетіли шибки, було пошкоджено фасад, частину приміщень і дах. Згодом усе це було відремонтовано зусиллями черкащан, а власне, з ініціативи голови Черкаської ОДА Юрія Ткаченка.

У Слов’янську Юрій Ткаченко вислухав немало слів подяки

Школа після ремонту

– Ми вам так, так вдячні! – не стримує в розмові з черкащанами емоцій учителька історії Раїса Сизонова. – Це ж якийсь жах – що тут робилося! А зараз, за такий короткий термін, зробили ще краще, ніж було! Повірте, коли я це говорю, у мене аж мурашки по тілу йдуть...

Раїса Володимирівна, яка говорить вишуканою українською мовою, розповідає про те, що раніше пошукова група під її керівництвом збирала спогади про події у Слов’янську під час Другої світової війни. Зараз учні переключилися на збереження для нащадків зовсім нещодавньої історії...

– В центрі нашої уваги – події літа 2014 року. Звісно, вони будуть відображені у шкільному музеї, – каже вчителька.

Є в цих матеріалах і місце подвигу завуча школи Світлани Гришиної, яка нікуди не поїхала з міста, не залишила школи, хоча снаряд влучив у її будинок.

– Можливо, саме завдяки цій жінці ми потрапили у милість дочеркащан, – каже Раїса Володимирівна.

Школа, яка відтепер має ім’я Шевченка, отримала в подарунок барельєфпоета

Вона наголошує, що події цього літа принесли у Слов’янськ чимало страждань – не лише фізичних чи матеріальних, але й моральних.

– Це – надлом. Ті, хто цього не відчув, не зрозуміють... У кожної людини тут – своє... Свій прояв оцих подій. Зараз до нас у Слов’янськ приїхало багато дітей із «гарячих» місць, де наразі йдуть бойові дії. Якісь дітлахи стали ще «бідовішими», ніж були. А якісь сидять приголомшені. Їх одразу видно. Вони вирізняються із класу. Ви знаєте, серце просто стискається, коли спілкуєшся із ними, – каже вчителька. – Вони мріють повернутися додому... Вдома і стіни допомагають, нехай вони і розруйновані, і пошкоджені. Я страшно люблю Україну і хочу жити тільки в Україні. Але зараз у мене найголовніша мрія – щоб припинилася війна.

Черкащани привезли у Слов’янськ подарунки

Мабуть, це прозвучить по-блюзнірському, але треба радіти, що пік бойових дій у Слов’янську припав на літній період. Можна лише уявити, що сталося б, якби снаряди влучили в школу в навчальний період.

– Коли почалися обстріли, ми говорили дітям не приходити до школи, – розповідає Раїса Володимирівна. – Але вчителі приходили. Приходили й деякі діти, і ми мусили їх приймати, навчати, оберігати... А як же інакше?

Найскладніше було випускникам. Як складати ЗНО?

–Цьогоріч у нас був дуже сильний випуск, – розповідає вчителька. – Дуже розумні діти, ми покладали на них великі надії. Хто поквапився і встиг зареєструватися, складали ЗНО у Харківській області та деінде. Всі вони склали тестування успішно й поступили на бюджетні місця у Харків, Київ, Дніпропетровськ, Одесу. На жаль, п’ятеро не зуміли виїхати з міста і зареєструватися на ЗНО. Вони зараз складають іспити і зможуть вступити у виші Слов’янська та Краматорська.

Як усе було

Не могли ми не розпитати жителів Слов’янська, в першу чергу вчителів, про те, як їм бачаться літні події. Ми впевнені, що війна більше не повернеться до цього міста, але, як кажуть, береженого Бог береже, тому не називатимемо їхніх імен. Хоч самі люди нас про це й не просили.

Картина складається дуже близька до тої, яку ми знаємо з українських ЗМІ. 12 квітня група з 15-ти терористів захопила міський відділ міліції. Колишній випускник 15-ї школи, працівник міліції, розповів, що того дня більшість особового складу відправили з міста для підтримання громадського порядку під час масових акцій. Тому відділ взяли, як кажуть, без шуму і пилу. Над будівлею замайорів російський триколор.

Жителі Слов’янська думали, що зараз прийде який-небудь спецпідрозділ і прибере із міста загарбників. Але час ішов, і відбувалося як раз протилежне – в Слов’янськ посунули сотні нових терористів. Серед них були і громадяни Росії, і кримчани, і луганчани.

Після масованої антиукраїнської пропаганди, після безкровної здачі Криму багато жителів Слов’янська (який, із своїми чотирма вишами, раніше вважався на Донеччині одним із центрів українства) сприйняли терористів як «визволителів». Проте вступати до їхньої «армії» все одно не квапилися, чим викликали у них неабияке роздратування.

– Спочатку «ополченцям» вдалося залучити відверто маргінальні елементи – п’яниць, наркоманів та іншу босоту, – розповів один із педпрацівників. – Власне, таких було чимало і серед самих «роботодавців». За «роботу» платили нечувані гроші: просто постояти на блокпосту – 200 гривень у день, постояти зі зброєю – 500 гривень, взяти участь у бойових діях – 1000 гривень. Слідом за пияками в «армію» помалу потяглися місцеві заводські роботяги, які залишилися без роботи. Своє бажання підзаробити вони пояснювали (і собі, й товаришам) різними піднесеними мотивами. Звісно, вбивати за гроші – це якось не по-пацанському. Але таких найманців усе одно було не так багато.

Сусідній будинок, який постраждав від обстрілів, свого часу став «зіркою» російського телебачення

Із часом ставлення до «визволителів» у Слов’янську почало змінюватися на гірше. У місті розпочалися обстріли, захоплення майна та «реквізиції» автівок. Спочатку забирали найкрутіші, згодом – усі, в яких був бензин.Люди вже почали мріяти, щоб «ополченці» пошвидше пішли. Боялися тільки Національної гвардії і «правосеків», які, ввійшовши у місто, мали всіх перерізати. А коли вже Нацгвардія замість того, щоб пустити в хід ножі, розпочала роздавати гуманітарну допомогу, дедалі більше народу стало прозрівати.

– Думаю, що, якби зараз відбувся демократичний референдум, на якому жителі міста обирали б між Україною і Росією, більшість проголосували б за Україну, – впевнено сказав один із педагогів.

Хліб і сіль черкащанам