Тамарі Нагаловській зі Сміли довелося пережити примусове заміжжя, знущання чоловіка, ранні пологи і чотири роки «подружнього щастя» фактично під замком. Нині із чотирма дітьми на руках, вона намагається розпочати нове життя...
З Тамарою зустрічаємося в одному із парків Черкас. Важко повірити, що ця тендітна дівчина, а дехто б сказав «дитина», й сама вже мама.
– Які страшні і дикі речі зі мною відбувалися починаю розуміти тільки зараз, – зізнається Тамара Нагаловська. – На той же час, була ще дитиною і кращого життя просто не знала. Терпіла, з усім мирилася і жила тільки для своїх дітлахів.
Їх у Тамари четверо – трійко власних та маленька п’ятирічна сестричка Саміра, яка лишилася біля дівчини після смерті мами.
Hа трьох власних дітей одинока мама отримує лише 1200 гривень соціальної допомоги, а сестричка Саміра (друга справа) досі не має навіть свідоцтва про народження
– Найстаршому синові Давидові вже виповнилося шість і цього року він має йти до школи. Амалія - ровесниця Саміри, а найменшенькому Рустаму усього чотири, – розповідаючи про малечу дівчина мимоволі усміхається. – Чи важко мені? Нелегко. Але найбільше вбиває людська байдужість. Узяти хоча б той факт, що місцеві служби вже рік не можуть зробити Самірі свідоцтво про народження – останні півроку незрозуміло що перевіряє РАГС. А щеплення? Уся дітвора потребує вакцинації, однак коли звернулася до поліклініки, сказали, що маю заплатити дві тисячі гривень! От і виходить, що ніби й розпочала життя з нової сторінки, але дещо лишилось незмінним – як і раніше ні я, ні мої діти нікому непотрібні…
Надвір дозволяли виходити лише в чадрі
Ще з дитинства Тамарі випало дізнатися яким життя може бути нелегким.
– Маму практично не бачила. Усі мої дитячі спогади пов’язані здебільшого з бабусею. Коли ж вона померла, довелося мешкати вже з дідусем, – розповідає дівчина. – І то, певне, був найщасливіший період у моєму житті. Як усі діти я ходила до школи і не знала інших проблем.
Однак рано помер і дідусь, а згодом і тітка, яка прихистила дівча після цього. Власне, вже тоді мама таки мусила забрати старшу доньку до себе.
– Вона ніколи не жила постійним осілим життям – увесь час переїздила, моталася країною. Возила із собою і нас, через що ми не ходили до школи. Але до цього, чесно кажучи, їй було байдуже, – зізнається Тамара. – Та й ми із меншою на рік сестричкою мало що розуміли. Це вже нині я дуже шкодую за втраченим часом. Й з великим задоволенням пішла б навчатися у вечірню школу, адже освіти у мене – усього три класи. Проте із дітьми це практично нереально. Потрібно працювати, аби вони почували себе не гірше за однолітків.
Неохоче дівчина згадує період, коли у матері з’явився залицяльник-азербайджанець. Невдовзі аби не мати мороки із старшою донькою, жінка… віддала її заміж за 16-річного хлопця теж із східної родини.
– На той час мені було усього дванадцять і ніхто не питав чи хочу я того, – зітхає дівчина. – Власне, відтоді спокою у житті вже не було. Адже, як виявилося, родина чоловіка шукала не невістку, а наймичку. Виправдовуючись традиціями, забороняли навіть виходити надвір! І цілими днями як рабиня я прала, прибирала, готувала їсти…
Тамара розповідає, що мала лишатися в домі, що б не трапилося.
– Такі у них дикунські звичаї. На вулицю дозволялося виходити тільки з чоловіком, що траплялося дуже рідко. При цьому я повинна була одягати чадру і замотуватися з ніг до голови аби лише очі було видно, – пригадує моторошні моменти Тамара. – Як було мені в той час не передати словами. Лише зараз розумію, що певне легше велося б у в’язниці ніж в одному домі з такими людьми.
«На початку квітня чоловік кинув нас із малою донькою у річку»
Після двох років подружнього життя, дівчина завагітніла. Зізнається, що на той момент не знала навіть як це трапилося.
– За весь час ніхто з родини чоловіка не озвався до мене і добрим словом. Де там вже пояснити дитині, що відбувається, – зітхає Тамара. – Я ж була дурненька і щиро раділа своєму станові. Гадала, що вагітність щось змінить і дуже хотіла цієї дитини.
У результаті вже в чотирнадцять дівчина народила первістка.
– Це був хлопчик. Але даремно я думала, що чоловік зрадіє синові, а батьки – онукові. Щоденна каторга продовжувалась, як і завжди, – пригадує смілянка. –Щоправда, ще у пологовому, мені пропонували піти в інтернат. Але була надто нажахана розповідями про подібні установи аби погодитись. Тільки пізніше зрозуміла, що навряд чи десь могло бути гірше ніж «вдома».
Менш як за рік Тамара народила ще й дівчинку, а згодом найменшого сина Давида.
– Звісно, було тяжко, але це нікого не обходило. Не зважав на мій стан і чоловік, більше того – він все частіше давав волю рукам, – зітхає дівчина. – Які були причини? Не так стала, не так сіла, не так поглянула… Пам’ятаю, один із тих рідкісних моментів, коли дозволили вийти з дому. Але знову я щось зробила не так і чоловік почав мене лупцювати просто на вулиці! Коли йшли через місток, кинув у річку прямо в одязі і навіть не подивився що на руках я тримала донечку… Тоді був початок квітня.
Після такого захворіла і мама і маленька Амалія.
– Дитина чахла на очах! Але мене не пускали в лікарню – як і раніше мала готувати і прибирати за всією сім’єю.
У лікарню дитину забирали з міліцією
Тим часом Амалії ставало все гірше. Місцевий педіатр, яка все-ж-таки добилася можливості оглянути маленьку, схопилася за голову.
– Виявилося, що у дитини вже пішло затемнення на легенях. Як, власне, і в мене, – пригадує Тамара. – Це могло скінчитися чим завгодно – у тому числі туберкульозом.
Однак навіть попри страшний діагноз родичі не дозволяли жінці з дитиною навіть переступити поріг.
– На щастя, наш педіатр викликала міліцію. Й лише завдяки цьому нас із Амалією вдалося забрати до лікарні, – хитає головою смілянка.
Власне, тут у дівчини немов почалося інше життя.
Найстаршому синові Давидові вже виповнилося шість і цього року він має йти до школи. Амалія ровесниця Саміри, їй п’ять, а найменшенькому Рустаму усього чотири роки
– Ми з донею лежали у дитячому відділенні. І це було вперше з моменту заміжжя, коли могла поспілкуватися із чужими людьми. Немов вирвалася на волю! Нерви вже не витримали і я виклала усе, що трапилося як на духу, – з сумною посмішкою пояснює Тамара. – Жінки, які зі мною лежали просто жахнулися. Чесно кажучи саме вони потроху мені розтлумачили, що так не має бути і уся ця ситуація абсурдна і страшна.
Відновлювати сили після занедбаної хвороби довелося довгих вісім місяців.
– Серце краялося за хлоп’ят, яких лишила вдома. Як з’ясувалося потім, у цей час чоловік почав лупцювати вже й дітей. Можливо тому, вони геть не сумують за батьком і відверто кажуть, що не хочуть його бачити.
У лікарню чоловік тричі заявлявся з ножем
Ще перебуваючи у лікарні Тамара наважилася піти від чоловіка, оскільки зрозуміла, що далі так просто не витримає.
– Він ще тричі приїжджав до нас… з ножем. Лікарі нічого не могли йому вдіяти і викликали міліцію, – ділиться страшними спогадами дівчина. – Власне, після того я просто пішла з лікарні в нікуди, забрала своїх малюків і почала життя з нової сторінки. Ось вже три роки як ми самі й за цей час чоловік не давав про себе знати. Жодного разу навіть не подзвонив аби поцікавитися здоров’ям малих. Хоча воно й на краще, адже бачити його тут не хоче ніхто.
Разом з тим немає звідки Тамарі чекати і на допомогу.
– Із родичів у мене тільки менша на рік сестричка. Але і їй у житті не легко. Нещодавно вона народила й один чоловік відібрав у сестри усі документи та картку з грішми на народження дитини. Міліція ж цією справою займатися відмовляється, – запевняє Тамара.
Не менше клопоту із бюрократичною тяганиною і в самої дівчини.
– Ще рік тому я звернулася у Смілі в опікунську раду аби оформити Самірі свідоцтво про народження. Зібрала усі необхідні довідки, але й досі справа не зрушила з місця! – обурюється дівчина. – У результаті не можу дитину навіть відвести до лікаря, зробити ті ж щеплення чи віддати в садок…
Дівчина зізнається, що у перспективі планує удочерити п’ятирічну сестричку, яка й нині називає її «мамою».
– Мені нелегко – це правда. Тієї соцдопомоги, яку отримую як одинока мама не вистачає навіть на квартиру. І де б я не була, які пороги не оббивала – ніде ми з дітьми не потрібні, – впевнена дівчина. – Разом з тим тільки зараз починаю відчувати що таке нормальне життя.
Джерело - газета "Нова Доба" (24 червня 2011р.)
Коментарі
Дивлюся, "Прочерк" скромно так прийняв подяку, хоча матеріал - передрук з "Нової доби"
Будет ли Прочерк как-то помогать девушке, с тем же оформлением документов? Может кто-то из власти уже подключился?
Стрічка RSS коментарів цього запису