«Ви одразу помітите їхній будинок – там на подвір'ї прапор», – кажуть волонтери, поки ми їдемо по розбитих дорогах села Хацьки Черкаського району, пише «Українська правда. Життя».
Подарунок для волонтерки Наталі
Діма – співробітник «Укренерго», Наталя займається розміщенням реклами та нестандартними проектами в українських аеропортах, Олена – редактор черкаського видавництва. Але в суботу вони – волонтери, які радісно, а іноді збентежено переповідають історії про своїх підопічних.
Он сім’я, у якій жінка тіснилась в одній кімнаті в гуртожитку з однорічною дитиною і паралізованою мамою, не маючи коштів ані на ліки, ані на памперси мамі та дитині, ані на їжу.
Он сім’я з двома дітками, у якій батько був на фронті, потрапив в Іловайський котел, потім у полон. Його-таки витягнули, він захотів повернутись на фронт, але військкомат відмовив: у чоловіка виявилась епілепсія. Та він не витримав сидіння вдома і пішов добровольцем на фронт.
«Бачили фільм «Контакт»? Він є у ньому – це ж про звільнення полонених, його якраз тоді витягували», – розповідають волонтери. Я чесно зізнаюсь, що не пам’ятаю і обіцяю подивитись.
Он сім’я, яка жалілась, що їм ніхто не допомагає, «бо знайомим хтось передав планшет, а нам лише памперси і велосипед без педалей» (біговий ровер).
Усе, як у житті. І милосердя, і нахабство, і заздрість, і взаємодопомога.
Ми під’їжджаємо до будинку – і на подвір'ї справді видніється український прапор. Назустріч нам йде кремезний чоловік у камуфляжі в супроводі двох вівчарок.
«Заходьте, на вас уже чекають», – каже господар. Це Коля, позивний «Кузнєц».
На подвір'ї сім'ї добровольця Миколи «Кузнєца» – прапор
Він якраз прийшов у відпустку і порається біля дому, готуючи господарство до свого чергового від'їзду на фронт. Разом зі слухняними собаками їздить між Сходом і домом – чоловік мріє створити свій кінологічний підрозділ, який би допомагав шукати вибухівку в АТО.
У невеликій хатині нас зустрічають дві дівчинки у вишиванках і вінках. Хвилину дивлюсь на них, намагаючись зрозуміти, навіщо вони так вдягнулись. Потім розумію: для сім'ї приїзд гостей – справжнє свято, вони показують свою радість саме так. І навіть більше – це такий ніби спільний код для «своїх». Як стрічки на Майдані.
Діти військового вдягнули віночки і вишиванки, аби в такий спосіб висловити радість від приїзду гостей
Дев'ятирічна Даша і п'ятирічна Соня обіймають подарунок – великого плюшевого ведмедика, – і біжать до кімнати розглядати обновки.
Усе, привезене волонтерами, насправді не нове – б/у-шні кофтинки, курточки, взуття та іграшки, але діти тішаться ними так, ніби щойно отримали новенького смартфона.
«Мама, тобі каблуки передали!» – каже Даша і приміряє їх на свою ніжку. Черевики завеликі, але волонтери обіцяють наступного разу щось привезти і для неї.
«А можна мені жовтенькі?» – не втримується Соня. Почувши схвальну відповідь, сідає за стіл і швидко малює дівчинку у жовтих туфельках. Соня взагалі любить малювати – у її підбірці розфарбовок і малюнків багато прапорів, пейзажів і ляльок. Одну з них вона домальовує і дарує волонтерці.
«Дівчата, давайте заспіваємо гостям?» – пропонує Коля. Діти ніяковіють, але тільки-но тато повертається до кімнати з баяном, прилаштовуються біля нього і співають «Їхав, їхав козак містом».
«А це вам подарунок, – каже Коля і протягує мені чималу кулю. – Вона зі Щастя, я її там підібрав. Знаєте, що це за куля? Її не витримує жоден бронежилет».
Коля виходить з хати проводжати нас і наостанок виймає великий прапор, який всюди возить із собою. Я вже не дивуюсь ще одному такому прояву патріотизму. Просто пригадую, як побачила в казармі «Щастя» під подушкою бійця прапор. Вони там повсюди, як оберіг. Навіть під подушкою.
Ще один прапор «Кузнєца», який він возить з собою
«А чому у вас такий позивний, «Кузнєц»?» – запитую.
«Бо я справді коваль», – відповідає він, і ми помічаємо ковані рами для винограду у подвір'ї. Звісно, зроблені главою сім'ї.
«Наш тато нас захистив»
Родина загиблого в Щасті керівника групи глибинної розвідки Євгена Войцехівського (позивний «Чех») часто зустрічає гостей – до них навідуються побратими Євгена з батальйону «Айдар».
Двоє синів айдарівця нині чекають маму з відрядження – одразу після загибелі чоловіка Вероніка пішла здобувати професію і тепер працює провідницею. Поки мама допомагає в поїздках пасажирам, за семирічним Валерієм і чотирирічним Русланом приглядають бабуся і дідусь.
«Це для вас, ми разом з дітьми зробили», – каже батько Євгена Віктор і дає волонтерам зроблений на шматку картону прапор з написом «Наш тато нас захистив».
Порадунок дітей волонтерам
У кімнаті – світлини їхнього сина у військовій формі і портрет з чорною стрічкою у кутку.
«Ось на цьому фото видно Віту «Дику» з його групи. Вона зараз з Києва приїхала, пішла на цвинтар», – каже мати. Поки ми знайомимось з синами Євгена і дізнавались про дракона з лего-ніндзяго, маленьких чоловічків з цієї ж серії, Любов Іванівна наливає чай, пригощає пиріжками.
Удома у загиблого «айдарівця» Євгена Войцехівського
Євген в «Айдарі»
У цей час повертається Віта.
«Як там Женя? Нема пилюки на плиті? Я не можу на неї дивитись, мене ніби щось всередині шкрябає», – каже мати і кладе руки на груди. На очі набігають сльози, але вона пробує їх стримати.
«Так, все добре. Дві квіточки стоять», – відповідає Віта, і мати киває головою: квіти на могилу справді часто приносять мешканці Сміли і бойові побратими Чеха.
Однак не лише квіти – на сороковий день після його смерті айдарівці знайшли гранату, прив'язану до одного з вінків. Кажуть, «Чеха» дуже не любили сепаратисти, за його голову обіцяли 150 тисяч доларів, і навіть пропонували обміняти Надію Савченко та ще чотирьох полонених на нього.
Але не судилось – 7 липня «Чех» загинув.
Валерій і Руслан Войцехівські
«Женя всьому мене вчив... У «Гольф-клубі», де ми кілька годин відстрілювались, у нього заклинив автомат, я віддала йому свій», – пригадує Віта «Дика». Мама Жені у цей час виходить в іншу кімнату і повертається з двома фотографіями.
«Валєра, йди сюди», – кличе вона старшого внука, який разом із молодшим братом зосереджено дивиться мультик. З фото на нас дивиться школяр Євген, як дві краплі води схожий на Валєру.
«Ростику, а тепер ти йди сюди», – кличе жінка молодшого внука і піднімає до його обличчя інше фото, на якому зображений п'ятирічний «Чех». Ростик так само схожий на тата, як його старший брат.
«За тиждень до смерті Женя дзвонив молодшому брату і просив пообіцяти, що він не покине його дітей», – каже жінка і вже не може стримати сліз. Її молодший син зараз навчається в Парижі, де за день до цього відбулась серія терактів – Павло (так звати молодшого Войцехівського) одразу повідомив рідним, що з ним все в порядку.
«Вам допомагають? Які зараз потреби сім'ї?» – згодом запитую.
«Нам нараховують пенсію на дітей, Вероніка, дружина Євгена, працює. З одягом допомагають волонтери – на зиму діти вже вдягнуті», – каже Любов Іванівна. На прощання запаковує пиріжки і міцно обіймає усіх волонтерів – вони тут майже як рідні.
Четверо дітей і чоловік на фронті
«Зараз їдемо на новосілля», – жартома коментують волонтери дорогою до Корсуня. Нещодавно Людмила з чотирма дітьми (8, 6, 4 та 2 роки) переїхала з села неподалік у іншу хату – тут принаймні нема патьоків на стінах і не відпадає штукатурка.
Жінка мріяла виїхати у бодай трохи ліпші умови – і волонтери допомогли зібрати їй 1500 гривень на те, аби винайняти житло у Корсуні.
Старий дім Людмили
Я вже не дивуюсь, що 32-річна Людмила зустрічає нас у вишиванці, так само вдягнений її дворічний син Іллюша – розумію, що це їхній спосіб сказати «дякую» волонтерам.
Людмила з найменшим сином Іллею
У Людмили чоловік зараз на фронті – і вона вже майже рік дає собі раду сама з дітьми.
«Воду з колодязя сама носила, дрова рубала», – каже вона. Свекор і свекруха, які жили неподалік, допомагати не захотіли. Мовляв, підписала згоду на те, аби чоловік йшов на війну, то й рубай дрова тепер сама.
«Я не могла не підписати – він сказав, що одразу піде від нас з дітьми», – пригадує жінка.
На плиті у кухні вариться картопля, на столі – майже нарізаний олів'є, який жінка приготувала для волонтерів. Вони беруться допомогти його доробити, Люда бідкається, що деякі шматки у салаті величенькі.
«Не звертайте уваги, це моя старша, Віка, різала. Я вже не стала робити їй зауваження, аби не відбити бажання допомагати мамі», – пояснює Люда.
Доньки Людмили Віка (праворуч) і Уляна (ліворуч)
Ми говоримо про дітей, їхні проблеми (в однієї з дівчат проблеми з зором, щось неладне жінка підозрює з очима найменшого), побут і самотність.
«Ви мене зараз розпитали більше, ніж чоловік, коли говорить по телефону, – каже Люда. – Але у мене є діти, і це так чудово! Я днями віддала їх знайомим, аби вимити тут підлогу і підготувати все до переїзду. Думала, що впаду в депресію від того, що не чую їхніх розмов і сміху».
Я не наважуюсь спитати, чи можна опублікувати її фото й історію. Зрештою, запитую.
«Я не проти. Але мені просто дуже соромно», – відповідає жінка. Поки ми їдемо до Києва, вона шле смс-ку з подяками волонтерам і безперестанку дякує.
За одяг, який тепер мають діти. За кофти і взуття, в яких зможе ходити вона сама, і за комп'ютер, який їй знайшли волонтери, аби Люда могла ночами писати замітки, хоча раніше писала статті на економічну тематику – саме так жінка пробує заробити на життя, бо військових грошей від чоловіка не отримує.
«Зараз у неї вже майже все найнеобхідніше є, нам би ще офтальмолога для дітей знайти», – коментують дорогою назад волонтери.
Під їхньою опікою – зо дві сотні сімей, із них волонтери допомагають постійно близько ста родинам. У напрацьованій ними за рік роботи системі діє градація: сім'ям присвоюються бали від 1 до 5, де 1 – дуже бідна родина, яка потребує постійної допомоги, і 5 – де сім'я справляється сама без сторонньої допомоги.
Сім'я Людмили пройшли шлях від 1 до 3. Але ще досі потребує постійної опіки.
Зараз сімей з балами від 1 до 3 – майже сотня. Ця градація доволі умовна – чим нижчий бал, тим більше одягу, взуття, продуктів привозять волонтери.
Тим, кому присвоюється «четвірка», возять подарунки на свята і організовують екскурсії.
Якщо ж мама знаходить роботу чи тата демобілізують з війська, сім'я отримує «5». Це означає, що їм періодично дзвонитимуть, аби дізнатись, як справи. Але волонтерська місія «Дітей Героїв АТО» тут закінчилась.
«Ми не хочемо підтримувати бідність, але ще не знаємо, як дати їм всім вудочки», – кажуть волонтери, поки ми повертаємось з поїздки.
За один день по маршруту «Київ-Черкаси-Сміла-Корсунь-Канів-Київ» ми встигаємо відвідати 7 сімей. Це така «лайт-версія» поїздки – зазвичай волонтери встигають об'їхати 15 сімей.
Як наприклад, на наступні вихідні. Але вже у Житомирській області.
***
Група «Діти Героїв України»
Номер картки в Приватбанку
5168 7420 6873 1755
зареєстрована на Тарасевич Тетяну Вікторівну
Контактна особа по переказам Таня Тарасевич
-------------------------------
PayPal: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
Контактна особа по переказам Таня Тарасевич
-------------------------------
Фінансова звітність
Всі фінанси, що отримали і всі витрати - можна переглянути за посиланням ТУТ:
------------------------------
Куди і як витрачаються гроші?
Придбання нестандартних речей для родин (як то: ортопедичне взуття або новенький планшет). Частково – компенсація пального. Відправка індивідуальних передач Новою Поштою в дальні регіони.
Адресна фінансова підтримка сімей (після нашого знайомства з ними, оцінки матеріального стану, житлових умов та ін.)
Гаряча лінія: +38 (098) 3335953
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису