Десять козацьких імен, про які ми знаємо дуже мало, і які навряд чи знайдемо у шкільних підручниках української історії: Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Юрій Дроботківський, Олексій Добровольський, Тимофій Компанієць, Іван Ляшенко, Василь Ткаченко, Григорій Яковенко і Костянтин Здобудь-Воля.
Кілька тижнів тому Апеляційний суд Київської області виніс рішення реабілітувати цих отаманів і козаків Холодного Яру, які боролися за незалежність України і загинули під час спроби звільнення з Лук'янівської в'язниці у 1923 році. Про це пише видання "Укрінформ".
Десять, а нереабілітованими залишаються десятки і сотні таких імен.
Шлях до цього, здавалось би, простого рішення був довгим. Для президента Історичного клубу "Холодний Яр", краєзнавця і дослідника українського повстанського руху початку ХХ століття Романа Коваля цей шлях тривав майже двадцять років. А може, і значно довше. Бо сам літописець Холодного Яру родом із Київщини, якраз з отих козацьких країв. Один дідусь Романа Коваля у 1933-34 рр. карався за українську мову в Лук'янівській в'язниці, а дід по батькові загинув під час Голодомору.
"Мій дідусь, Федот Васильович П'явко-Коваль, - ніби спокійно і навіть якось буденно розповідає пан Роман, - загинув у 33-му під час Голодомору, організованого Росією. Він був коваль, заможний, але його тричі розкуркулювали, забрали все - і коней, і кузню. І от він зібрав щось із того цінного, що залишилося, коли вже був сильний голод, і пішов до Києва здобувати хліб. Він дістав-таки півмішка того хліба, та через нього дідуся і вбили. Це ми узнали вже в кінці 80-х, - що забрали хліб, а з мого діда зробили ковбаски і пиріжки і продавали їх потім на Святошинському ринку в Києві. Уся ця пам'ять, звичайно, мене підштовхувала до розплати з Росією, я мусив дати їм здачі"...
І Роман Коваль дає здачі: у кінці жовтня, буквально за тиждень після рішення суду про реабілітацію холодноярських отаманів, він презентував у Києві свою нову книжечку "Історія Холодноярської організації", а вже за день у своїй квартирі - між стосами книжок і портретами холодноярців - розповідав кореспондентові Укрінформу про історію повстанського руху.
Чим був страшний Холодний Яр?
- Пане Коваль, скажіть, що ж такого страшного було у холодноярцях, щоб їх не можна було реабілітувати за всі ці роки незалежної України? І чому це сталося аж тепер? Адже ще на початку 90-х реабілітовували людей, які сиділи по тюрмах, були вивезені до Сибіру, репресовані за прямі виступи проти радянської влади...
- Тут різниця в тому - чи ти виступав проти радянської влади на кухні, чи робив самвидав, чи ти зі зброєю в руках права свої відстоював.
Окупанти і їхні представники в нашій владі, колаборанти, впродовж усіх цих років не могли пробачити саме оцього - як же можна було підняти руку, як же можна було в росіянина стріляти?
Це стало проблемою і в сучасному нашому війську. Ще в кінці 90-х - на початку двотисячних я не раз питав наших військових, офіцерів: "А от якщо війна, і по той бік фронту будуть ті хлопці, з якими ви училися, наприклад, в Іркутському військовому училищі чи в якомусь там Рязанському, і ви про це знатимете, чи зможете туди вистрілити?" Всі відповідали, що ні.
На початку війни 2014-го року якраз так і трапилося. Не могли наші бійці перейти цей бар'єр психологічний і вистрілити у ворога. Звичайно ж, був і наказ цього не робити. І пов'язаний він не тільки з нерішучістю, страхом перед непереможною російською імперією, а й із тим вихованням, психологічною установкою, що Росія - наш стратегічний партнер, росіяни - наші брати, і "нельзя же рєзать по живому", і там же стільки наших родичів... А росіяни - могли, у них нема такого психологічного моменту. "Бєй хохлов!" - це в них у крові, а ми, бачте, думаємо.
Так от, у 2014 році військовий, прізвище... Сухаревський (капітан Вадим Сухаревський 13 квітня 2014 року взяв участь у першому бою війни на Донбасі - під Семенівкою. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом Б.Хмельницького III ступеня. - Ред.), який порушив наказ "не стріляти", перший відкрив вогонь зі свого БТРа по бойовиках Гіркіна, що атакували наших бійців. Сухаревський побачив, що гинуть його товариші, і вирішив рятувати їх. Отой його постріл - історичний. Я вважаю, у цього хлопця треба брати інтерв'ю, всіляко пропагувати його приклад.
- Тобто, повертаючись до холодноярців, ви вважаєте, їх саме тому так довго не реабілітували, що вони чинили збройний спротив?
- Так, звичайно, це ж навіть у законі записано "Про реабілітацію жертв політичних репресій", прийнятому в квітні 1991 року, що всіх тих, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади, не можна реабілітовувати.
- Чи не робили ви спроб якось ініціювати зміни до того закону або прийняти новий?
- Та робив, є у мене чимало знайомих депутатів від різних політсил, патріотів, до яких я звертався: до "Свободи", до Юрія Сиротюка. І він уже підготував на моє прохання ці зміни, зареєстрував, - і тут раптом розпустили Верховну Раду - нові парламентські вибори. І не встигли. Я вже й іншим депутатам-свободівцям казав, що зареєстровано ж, поруште це питання. Ніби вони всі й "за", а руки не дійшли. Чув, що вже Інститут національної пам'яті підготував проект нового закону. І оскільки зараз є соціальне замовлення, то я думаю, це вже буде втілено. Бо мабуть, Порошенко відчуває маразматичність ситуації, що він підписав такий прекрасний указ про святкування 100-ліття національної революції 1917-20-х років, а ті люди, яких ми повинні вшановувати, досі, згідно з законом, вважаються бандитами.
- То реабілітовані ще не всі холодноярці?
- Навіть не всі учасники повстання у Лук'янівській в'язниці 1923-го року, які загинули, реабілітовані. У вересні-жовтні цього року відбувалися суди, де вирішувалася доля, зокрема Григорія Олійника з Княжич, отамана Гайового, і їм відмовили. Хоча той же закон, та ж влада, просто різний склад суддів…
Такий суддя як Микола Авраменко знайшов підстави, обгрунтував. Він спирався на закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки". Авраменко покликався на другу статтю цього закону і дійшов висновку, що цей тоталітарний режим, який прийшов до влади з 1917-го року, був злочинним і здійснював політику державного терору. Колегія суддів визнала, що засуджені отамани і козаки-холодноярці чинили спротив цьому режимові, зокрема і шляхом збройного протистояння, що зазначені особи були, фактично, засуджені за боротьбу за незалежність України. Це надзвичайно важливе формулювання, але інші судді "не знайшли" такої аргументації.
- Чому про деяких учасників і ватажків визвольних змагань за незалежність України - про тих же Петлюру, Бандеру - знаємо значно більше, як про холодноярців?
- Не тільки про Холодний Яр, а й про всіх учасників визвольних змагань, про всіх, хто боровся за Україну зі зброєю в руках, окрім їх очільників, згаданих вами Петлюри, Бандери, яких сатанізували, про всіх - тих самих повстанців Київщини, отамана Зеленого та інших, про них навіть у родині не можна було говорити.
От є спогад такий Анатолія Висоти, нащадка одного зеленівського повстанця. Це спогад за 48-й рік, коли він іще був дитиною, бігав по подвір'ю і раптом став свідком розмови мами з його бабусею, яка тихенько розповідала доньці про отамана Зеленого. І раптом ця бабуся зі страхом помітила, що дитина слухає. Вона так жорстко, різко йому сказала: "Розповіси комусь у школі - язика відріжу!" І він повірив, що саме так і буде, тому не поширював цю інформацію. Тобто, страх у цих селах повстанських був дуже великий. Десятиліттями.
- А яка доля спіткала нащадків холодноярських ватажків і козаків?
- Онук отамана Загороднього - Віктор - живе у селі Йосипівці на Кіровоградщині, у Новомиргородському районі. За часів радянської влади його всіляко утискали і принижували, бо він - "бандітская кровь".
Совєтська влада не давала ходу нащадкам козаків. Наприклад, візьмемо отамана Зеленого. Його родич іде у військове училище, призивають його, дають скерування, а потім спецслужби узнають, викликають: "Это твой дядька?" Той каже: "Так", - а йому тут же: "Все, собирай вещи!" І людина вертається назад додому. Така ж ситуація була з нащадками отамана Шляхового з Глевахи.
І так само не давали не тільки військову освіту здобути, а й вищу загалом, вони не могли працювати вчителями, їх ізолювали від суспільства. Єдиний із п'ятьох братів-Чучупаків, який залишився живий, був учителем за освітою. Йому не давали працювати за фахом, і він мусив возити гній у колгоспі.
Самоорганізація українців була блискучою
- Отаманів Холодного Яру багато, і стосунки між ними складалися по-різному. Чи діяли вони кожен сам по собі, чи була у якийсь період у них єдина організація, і чи мислили вони як державники?
- Ну, отамани - це були люди, з усім, що притаманне людській натурі. Наприклад, Мусія Таценка убили в суперечці за човен свої ж. Він був за натурою дуже м'який, делікатний, вихований.
Тут справа у тому, що наші історичні недоброзичливці навіюють нам тезу: де два українці, там три гетьмани. І ми тупо поширюємо про себе ці брехні, які руйнують нас ізсередини, викликають у нас неповагу до самих себе.
А у нас є, і немало, зовсім інших прикладів.
Приміром, ідея відродити Вільне козацтво народилася в голові у Никодима Смоктія зі Звенигородщини, і невипадково, я вважаю - у його діда свого часу двічі гостював Тарас Шевченко, і це відіграло величезну роль у формуванні всієї родини, старший брат Никодима публікувався у "Киевской старине", був дослідником чумацтва, козацтва. І от Никодим з дитинства замислив, що як виросте, зробить усе, щоб відродити права українського козацтва, скасовані Катериною. Так і сталося.
У своєму селі Гусаковому він був поважною людиною, волосним суддею. А як тільки прийшла телеграма з Петрограда про падіння царизму, він першим у Гусаківській волості зірвав портрет царя і роздер на шмаття, сам скинув погруддя царя. Селяни побачили, що це зробила авторитетна людина - волосний суддя, і його ніхто не карає за це. Значить, - давай і ми так само.
От там і утворився перший козацький гурт. Так оцей Смоктій був авторитетом, і козаки хотіли, щоб він став їхнім отаманом. Зібралося віче - і тільки за нього. А він каже: "Товариство, та от же є Семен Гризло, він молодший, енергійніший, він був на фронті, давайте його оберемо". Люди послухали, обрали Гризла, і він став першим Звенигородським кошовим Вільного козацтва. Потім у 1918 році повернувся з фронту Іван Лютий-Лютенко, а в 1919 році якраз почалася вже жорстока боротьба з радянською владою, повстання. Лютий-Лютенко був поручником, а Гризло не мав офіцерського старшинського звання і реально оцінював свої можливості. Він казав Лютенку: "Іване Яковичу, прийміть мій загін, я створив його, ви офіцер, пройшли війну, а я буду вашою правою рукою, агітатором, мобілізацію організую". Лютий-Лютенко довго відмовлявся, але, врешті, погодився.
От ця історія, і є чимало інших, спростовують ворогами підкинуту версію, що ми не здатні до самоорганізації. Всі мої книжки якраз про те, що самоорганізація простих людей і середньої військової ланки була просто блискучою.
- Проти того, що ми здатні до самоорганізації, ніхто наче й не заперечує. Але чи була це така наскрізна, струнка військова організація?
- Знаєте, от я Горліса-Горського дуже шаную і у всьому з ним погоджуюся, крім однієї тези, яка, правда, повторюється і в творах інших людей: "От якби єдине військо, от якби вони всі об'єдналися...".
Почнемо з того, що наших провідників у 1917-му році селяни слухали, аж до рота їм зазирали: що скаже Грушевський, що - Винниченко, що - Петлюра... Вони б за ними - у вогонь і в воду, не роздумуючи.
Але ці люди себе досить швидко дискредитували своїми соціалістичними різними експериментами, особливо в питаннях землі. Вони пропагували соціалізацію землі, самі не знаючи, що це таке.
Тобто, Центральна Рада чому програла? Бо вона не вирішила головне питання - земельне. Відповідно, ставлення до її керівників уже в 1918 році було інше.
Друге. Багато старшин армії УНР "дезертирували" з армії у повстанські загони, бо бачили, що чинне керівництво руйнує, а не будує військо, що з такими керівниками ми не переможемо в боротьбі. Тому вояки-націоналісти кидали військо і йшли у повстанські загони, де й продовжували боротьбу за Україну.
Третє. Повстанці, партизани були сильні в рідній околиці, а отаман був абсолютним диктатором - він мав і військову владу, і адміністративну, і судову. Але він цю владу використовував на добро і захист селян. Тому селяни підтримували повстанців, і були кровно зацікавлені в цьому, бо в лісі були їхні брати, батьки. Отже, сила повстанського руху - в довірі й допомозі місцевих людей, на іншій території повстанці ослабли б. Плюс до того, у повстанському русі були люди, які не підлягали мобілізації: дядьки за 50 років, юнаки до 18.
Мені здається, що селяни наші зробили все, щоб захистити свою батьківщину, але вони не залишили спогадів, своєї точки зору на ці події.
- То яку все-таки частину України охопив цей повстанський рух?
- "Холодний Яр" був у кожному повіті й у кожній волості. Просто не було скрізь літописців таких, як у Василя Чучупака, якому поталанило, що його осавулом був Юрко Городянин, поручник армії УНР, більше відомий нам як письменник Юрій Горліс-Горський.
Я не є дослідником усього селянського руху, наприклад, махновщину зовсім не досліджую. Досліджую лише рухи державницькі, всі вони визнавали УНР, Петлюру, всі чекали команди. Але з того, що знаю, - повстанський рух проти російської окупації був поширений на території всієї України, більше, правда, на Правобережжі, на Лівобережжі - меншою мірою. Чекісти самі зафіксували, про це писав Горліс-Горський, що вони знищили 1,5 млн наших повстанців. Це свідчить про масштаби опору.
Петлюра відповідальний за поразку
- Отже, всі вони визнавали Петлюру, Винниченка, але зрештою, ці зверхники і причетні до поразки повстанського руху...
- І не тільки в поразці повстанського руху винне те керівництво, а й у його дискредитації. Ще у 1996 році я дійшов до такої думки, що якби Петлюра і його військо перемогли, то його б возносили як будівничого української нації, як поляки, наприклад, Пілсудського. Чому ж, коли Петлюра програв, винними виявилися дядьки? Чому на них списали всю відповідальність, мовляв, вони анархісти, бунтівники, якби слухались Петлюру, ми б тоді...
Та кого було слухати? Петлюра - цивільна людина, навіть не прапорщик, він не знав військових статутів, не вмів наказувати. Але настільки хотів бути головним отаманом, оте його "Я" так його гризло, що він боровся і ліквідовував навіть, чужими руками, звичайно, тих, які потенційно могли стати керівниками українського війська. Наприклад, полковник Болбочан, фактично знищений на замовлення Петлюри, і з генералом Скоропадським він боровся, і з генералом Віктором Зелінським, командиром Синьої дивізії, авторитетним чоловіком, і з Миколою Міхновським - за військовим званням - поручником армії Тимчасового уряду.
Тому в моїх очах постать Петлюри знецінена такою його позицією. Вважаю, одна з причин нашої поразки в тому, що українське військо очолювала невійськова людина. За Петлюри армія була без забезпечення, належного озброєння, без набоїв, лазаретів, зв'язку, без медикаментів, без пекарень і лазень. Хоча все це мала, наприклад, Галицька армія.
І врешті, Петлюра кинув своє військо у трикутнику смерті, а сам утік до поляків.
Однак, попри все, повстанці слухати його і були готові піднятися, а їх стримували: не спішіть, ми дамо наказ, щоб організовано, всією Україною. І повстанці чекали, а чекісти тим часом розкривали організацію, арештовували, вбивали, і рух усе танув, а Петлюра все переносив повстання: з 1 травня на 1 червня, потім - на післяжнивну пору...
То які ж висновки? Нібито правильний заклик - не піднімати дрібних повстань - призвів до того, що наказ взагалі не було віддано. Тому вважаю, Петлюра несе відповідальність за поразку визвольної боротьби, а його історіографи - за дискредитацію селянства.
І ще. Можливо, петлюрівські історики мали рацію, що у 20-30-х роках нам не варто було Петлюру критикувати, бо якесь опертя потрібне було, моральний фундамент, навколо якого ми мали об'єднатися. Плюс до того - він загинув від ворожої кулі, а тому смерть Петлюри згуртувала всю українську еміграцію, так само як і тоді, коли КГБ руками Сташинського вбило Бандеру... Така смерть від руки московського ворога реанімувала Бандеру і Петлюру, бо до того роль обох на еміграції все зменшувалася, а після смерті популярність цих діячів різко зросла.
Це я добре розумію, але зараз ми повинні все осмислити, у нас нема підстав із невдах творити героїв.
- Скажіть, який час, дата або подія - що стало точкою неповернення, коли керівництво УНР, і Петлюра, й інші зверхники ще мали можливість і повинні були щось зробити, щоб цей рух за Українську державу переміг? А от після цієї точки уже стало запізно...
- Найбільша помилка Петлюри - те, що він перейшов на територію загарбників, окупантів-поляків, які відхопили величезні наші території - це і Східна Галичина, і Холмщина, Підляшшя тощо. Він став заручником окупантів на їхній території, був повністю залежний, отримував від них гроші, був польським емеритом, тобто, пенсіонером, як і його генерали, наприклад, Сальський (військовий міністр УНР), теж діставав зарплату від поляків. Таким чином, Петлюра вже не міг бути самостійною фігурою.
Якби він намагався створити міграційний центр у нейтральних державах, наприклад у Німеччині, Литві, тоді можна було б говорити про якийсь самостійний рух і наші надії.
Про дві правди - ту, що мобілізує, і ту, що деморалізує
- Нині багато говорять, що нам потрібні герої, національні міфи. Чи маємо ми творити героїв із німбами, чи мусимо казати правду, хай навіть жорстку?
- У 1992 році я виступав у Львові на конференції українських націоналістів, у залі була дочка Юрія Липи - Марта. Вона підійшла до мене після виступу і каже: "Пане Романе, я стежу за вашими публікаціями, читаю їх, з усім погоджуюся, що ви написали. Але ваша правда деморалізує". А я тоді критикував демократів, лібералів за їхню нетверду позицію щодо національних інтересів, усіх розбивав - і справедливо, наприклад, за те, що ядерну зброю здали.
Але ця коротка зустріч з Мартою Липою привела мене до важливого життєвого висновку, - що нам у час побудови Української держави, коли ми ще не вирішили національних завдань, не захистили права нашого народу, національної безпеки, нам потрібна правда, яка мобілізує. Яка спонукає до боротьби за Україну, а не правда, що деморалізує.
Тому в своїй реконструкції визвольної боротьби, я інколи, дуже рідко, але таки допускаю три крапки. Наприклад, на Київщині діяв отаман Орлик - Федір Артеменко з Гостомеля. Світла постать. Потрапив у полон, поранений у хребет, обезвладнений, лежав у Лук'янівській в'язниці, в лазареті. Але він себе поводив гідно на слідстві, не відрікався, казав: "Так, я боровся проти радянської влади зі зброєю в руках. Бо вважаю, що українці мають право на свою національну державу". Але, знаєте, коли людина змучена хворобою, безсонними ночами, збиткуванням моральним чекістів, не завжди вона зможе все контролювати. І він проговорився, назвав імена двох дівчат, своїх зв'язкових. Сказав там, "Галя із Загальців", наприклад.
От, розповідаючи цю історію, я не поставив три крапки, а все це залишив, хоча хотілося...
- Ви цей факт оприлюднили?
- Так, хоча він деморалізуючий. І деякі читачі мені дорікали. Ну, навіщо, мовляв, ви це написали? Така ж світла постать. А я кажу: "Ви хотіли знати всю правду. Ви ж критикуєте радянську владу, комуністів, що вони завжди цензурували. Це можна, це не можна, це деформували. Ви ж скучили за правдою. Я вам її даю".
- Але одночасно вважаєте, що потрібна правда, яка не деморалізує, а мобілізує.
- Я закінчений документаліст, для мене правда - над усе. І я, наприклад, зверхньо ставлюся до художніх творів про повстанський рух, взагалі до художніх творів...
- Тобто, нам таки не треба міфів?
- ...ставлюся зверхньо. Чого я буду читати плід фантазії, можливо, чиєїсь хворої голови? Хтось щось вигадує, а я гаятиму час, щоб його марення читати.
Але з іншого боку, візьмемо роман Василя Шкляра "Залишенець", який я йому допоміг створити, і не тільки як літредактор, там дуже багато є всього з моїх праць...
Так от, значення цього твору чи не більше, як моїх документальних книжок. Бо Шкляр розширив межі аудиторії, що зацікавилася цією темою. Спортивний коментатор з "Інтера", російськомовний, прочитав не мою книжку, а Шкляра, принаймні, спочатку.
Так, я викликав зацікавлення до УНР в 90-х роках, з небуття витяг цю тему. Видав і впорядкував для цього десятки книжок, але ж тиражі їх малі - тисяча, дві, три. А Василеві Шкляру вдалося вийти на сто тисяч.
Тож коли я побачив, що художній твір справив таке враження на людей, у тому напрямку мобілізуючому, як я і хотів, то вирішив: хай будуть художні фільми, романи. Головне, щоб вони мобілізували енергію нашого народу для здобуття національних прав. Так що, попри отаке моє зверхнє ставлення до художніх вигадок, якщо вони мобілізують народ, я - "за"!
Усіх, хто боровся за українську державу зі зброєю, треба реабілітувати
- Які постаті в історії України того періоду, окрім холодноярців, ще треба реабілітувати?
- Усіх, хто боровся за Українську державу зі зброєю в руках, треба реабілітувати. І бійців УПА, і членів ОУН, і армії УНР, і січових стрільців, і вояків Галицької армії - усіх, бо це одна формація, одне братство.
У тому числі - і вояків дивізії "Галичина". Вони боролися проти більшовизму, який так понівечив нашу батьківщину. Ми акцентуємо увагу на тому, що в складі Вермахту, але забуваємо акцентувати, що вони боролися проти тих, хто організував Голодомор в Україні. А Німеччина тоді була єдиним нашим союзником: вона зруйнувала Польщу і мала намір зруйнувати Радянський Союз. А ми могли отримати шанс побудувати державу лише на руїнах Радянського Союзу.
- В Україні вже були спроби такої реабілітації, невдалі. Як вважаєте, чи вдасться це зробити тепер?
- Я оптиміст, і думаю, що, може, навіть до Нового року цей процес зрушиться, хіба затягнеться ще на кілька місяців через якісь бюрократичні механізми.
- Чи можна проводити паралелі між сучасною ситуацією з війною на Сході України і тодішньою?
- Я говорив про це ще 25 років тому і ще тоді, на жаль, передбачив нинішню ситуацію.
Наші керманичі з 1991 року переконували, що Росія ніколи не нападе на Україну. Звичайно, не нападе, - якщо будемо покірні, як телятко, і віддамо Москві Україну "мирно", без бою.
А я у своїй книжці "Про ворогів, союзників і попутників", яка вийшла в Києві 1993 року, писав, що "війна для Росії - природний стан. Не вести війн на чужих територіях вона просто не може. Зовнішній ворог згуртовує росіян: збройні конфлікти в Середній Азії та на Кавказі вигідні Росії, тому вона провокує і роздмухує їх, постачаючи зброю обом сторонам.
Війна продовжує існування імперій. Якби був мир, деструктивна енергія росіян обов'язково вилилась би проти власної держави - швидше всього у вигляді всеросійського кривавого бунту. В цьому і полягає феномен російських імперіалістичних воєн. Це "принцип пружини, стиснутої в Росії, і розпрямленої за її межами".
Там же я згадую Михайла Демковича-Добрянського, який у книжці "Україна і Росія" (Рим, 1989) стверджував, що генерал А.Куропаткін 1900 року в меморандумі цареві зазначив, що впродовж XVIII і XIX ст. Росія "мала 128 воєнних років і 72 роки миру". За ці 128 років воєн зо п'ять були оборонні, інші - завойовницькі.
Ще тоді я застерігав, що не допустити нової російсько-української війни можна лише якщо будемо мілітарно могутніми, коли своєю слабкістю не спровокуємо Росію на виступ проти нас.
Так і сталося 2014 року. І мені дивно чути нині розгублені голоси тих, хто не чекав такого розвитку подій, хто вірив у миролюбність і братерство Росії. Адже правда була відома давно. Я її лише озвучив.
Фото Павла Багмута
реклама
Коментарі
Виставивши цей пост, "Прочерк" заробив на мєдальку "Защітнік Навароссіі", ящік пєчєнья і бочку варєнья.
Якби ти, "суворовєц", не був таким примітивним брехлом, то знав би, що Валерій Оловаренко був Українцем! Терпіть не можу рашка-тупість, яка записує до росіян кожного, від кого фанатіє.
Батько Оловаренка - кадровий військовий, якого носило по всьому Союзу, але при цьому він залишався українцем. Тому й вибрав собі для проживання Черкаси - тут і залишився на пенсії. Тут же, в Черкасах похоронений і сам В.Оловаренко - українець, перший Герой РФ, який загинув зразу після розвалу Союзу в Таджикистані - на чужій землі, виконуючи забаганку дебільного Кремля.
Демобилизовавши сь, приехал домой,ожидая почестей
и уважения.А там Бондаренко деклариует 9 машин,Радуцкий
300тысяч кэшем.А у тебя деньги ограничены,рабо та так себе.
Еще не говорили,что мы тебя туда не посылали?Но,поверь,со
времен эта злоба пройдет и о своих подвигах ты будешь
вспоминать только за столом ,поднимая третий тост.У меня нет
ведь неависти к литовцам. Заканчиваю дисскусию словами:
..Я знаю два вида законов, поскольку знаю два вида людей: те,
что за нас, и те, что против нас. Вот так то .
P.S.Кстати Оловаренко русский.
За вежливость благодарю!Тольк о давай без угроз.Теперь мне многое ясно.
Ты поехал добровольцем на юго-восток,со своими идеалами.
А там все не так.Обещанные 1000 гр в день,не получил,
кругом кровь,отсутстви я боеприпасов,нор мального пайка,
убивают твоих друзей,поражени я,предательство генералов.
Плевали в спину?Мне тоже плевали и стреляли в спину,
например в Вильнюсе.Что ты хотел?Это гражданская война,
изуверски именуемая АТО(кредиты и т.д.).
Ведь не они,а ты и я пришли в их дом.Не они бомбили
Черкассы,убивал и твоих матерей,детей,ж ен.
Далее пришло озлобление.Разве схiдняки виноваты вовсех твоих
проблемах?
А ще - ватникам дуже подобається "Прочерк", бо це єдиний сайт в Черксах, який друкує усі їхні гнилі коменти.
Правда, "Прочерк"?
Знову понесло на лайку і ображення.Не треба Солдат.
Вчися вести діалог у ввічливій манерi.Украіну я люблю.Але
ти ж не вся Украіна.Два тижні назад я був у Росії.
Там був концерт, присвячений річниці зведення укриття на
ЧАЕС, Виступав Василь Герелло.Так він коли заспівав
"Чорнобривці" люди в БКЗ навколо мене "неправильні
генетичні українці" плакали, а коли він сказав, що він
не в'їздний, зал 10 хвилин йому стоячи аплодував.
Справжній українець для мене лейтенант В. Оловаренко,
Герой РФ.Котрого я знав особисто з оборони Нурекської ГЕС.
п/к Зінченко Ф.М.Татур Юрiй начальник розвідвідділенн я
штабу 56 гвардійської ДШБ.
А ти хто?
Стрічка RSS коментарів цього запису