Нещодавно в Києві у найдорожчому офісному бізнес-центрі України класу „А” „Парус” відбулася дискусія за участі журналістів різних українських видань (зокрема, і сайту „Прочерк), громадських активістів і заступників міністрів тих міністерств, які першими розпочали реформи. Її організував Центр економічної стратегії з партнерами. Вважається, що це незалежний центр досліджень державної політики, завданням якого є підтримка реформ в Україні задля досягнення стійкого економічного зростання. Засновниками Центру є Томаш Фіала – генеральний директор найбільшої в Україні інвестиційної компанії Dragon Capital, а також Іван Міклош – колишній віце-прем’єр-міністр та міністр фінансів Словацької Республіки і легенда української рок-музики Святослав Вакарчук.
Тему дискусії організатори озвучили так: „Чого нам чекати від осені реформ”. Малося на увазі, що Україна твердо стала на шлях реформ і повороту до минулого вже не буде…
У проведенні дискусії важливою була роль Радека Матули – надзвичайного і повноважного посла Чеської Республіки в Україні. Адже саме очолювана ним амбасада допомогла профінансувати захід. Модератором зустрічі був переважно Гліб Вишлінський – співголова Ради РПР (Реанімаційного Пакету Реформ) – коаліції провідних громадських організацій та експертів України, які об’єдналися заради того, щоби просувати та імплементувати реформи в Україні. До парламентських виборів 2014 року у складі керівних органів РПР перебували такі відомі тепер політики і народні депутати, як Ганна Гопко, Оксана Сироїд, Світлана Заліщук, тощо. Отже, як бачимо, все було дуже серйозно, презентативно, на найвищому, так би мовити, рівні.
Тональність зустрічі задав на самому початку Гліб Вишлінський, який сказав: „Потрібно зламати суспільний стереотип, що все у нас погано, все треба міняти одночасно, а через це нічого не впроваджується”. Та цього літа багато чого, на його думку, таки змінилося, і було досягнуто згоди, що першочерговими є пенсійна, медична, освітня, земельна реформи та приватизація. Ці реформи, як підкреслив пан Гліб, були підтримані міжнародними партнерами, заявами великої Сімки і т.д.
Але, як наголосив сам же Вишлінський, вони мають різний рівень підтримки українських громадян. А політики-популісти, мовляв, грають на страхах людей, на стереотипах і прагнуть дискредитувати реформи загалом. Тому реформаторам конче необхідно знати рівень підтримки народом кожного напрямку реформ. Дискусія, за задумом її організаторів, мала ще й допомогти їм донести до суспільства власну позицію.
Обговорення, як бачимо, розпочалися з Києва, а невдовзі подібні заходи будуть проведенні і в багатьох інших містах України. Результати проаналізують, вивчать і підсумують зокрема і спеціалісти РПР.
Першу панельну дискусію в „Парусі”, а їх було декілька, присвятили критичному мисленню, його надважливості в часи наступу популізму. Начебто все правильно, однак насторожило те, що промовці громили популістів майже так, як сто років тому комуністи громили „ворогів народу”. Діставалося навіть власне критично налаштованим активістам, які пробували щось заперечувати промовцям. Хоча пан Радек Матула у вступному слові і зазначив: „Успіхи реформ залежать від підтримки їх і розуміння їх громадянами. А підтримку можна завоювати лише шляхом комунікації з громадянами, шляхом висвітлення реформ. Більшість страхів і міфів з’являються від незнання і дезинформації”. Та інформація з’являється не лише від промов поважних посадовців, а й з їхніх відповідей на ті запитання, які цікавлять і турбують людей. У всякому разі так мені здається. Зрештою, і сам пан Радек закликав присутніх розвивати критичне мислення. Та дехто з заступників міністрів погоджувався відповісти лише на два запитання…
І все ж, мушу визнати, що захід було підготовлено просто блискуче. Промовці були не лише впевненими, розкутими і мали гарне почуття гумору. Більшість із них були ще й гарно підготовленими професіоналами і знали те, про що говорили. Їхні виступи супроводжувала ретельно підготовлена інфографіка. Та завжди знайдеться оте маленьке але, ота ложка дьогтю в бочці меду, яка муляє і викликає суперечливе відчуття від загалом корисного і потрібного заходу.
Відразу наголошу: я обома руками за реформи. Більше того, я вважаю, що ми запізнилися з їх впровадженням на 26 років. Та це не значить, що коли хтось відповідальний промовляє слово „реформа”, він має на увазі те саме, що і я.
Звичайно, посадовці, які виступали перед журналістами і громадськими активістами у „Парусі”, були набагато обізнанішими у цій справі за останніх. Просто мусіли бути обізнанішими. Та не всі з них мене переконали. Я не утвердився в думці, що все задумане ними є абсолютно правильним, потрібним нам усім. То як мені переконати у цьому читачів чи просто друзів?
Щоб не бути голослівним, процитую заступника Міністра соціальної політики України Миколу Шамбіра. У Києві він заявив, що пенсійна реформа – це не підвищення пенсій, а побудова справедливої системи. Хай так, хоча для голодних, знедолених, старих людей, котрі не мають грошей і на ліки, справедливість полягає саме в підвищенні їхніх мізерних пенсій. Та чи розуміють ї посадовці з їхніми захмарними зарплатами (щоб не було спокуси корупції. Хоча кого це спинило?...). Я таки спіймав пана Миколу в коридорі і задав йому своє „шкурне” запитання, яке, наразі, є таким не лише для мене. Тож запитав його, чому маючи 40(!) років безперервного стажу я не отримав підвищення невеликої пенсії і на гривню. Заступник Міністра соціальної політики не зміг мені відповісти. То як я можу вірити у його реформу, якщо він не може дати відповідь на конкретне запитання?
Найбільш переконливим, як на мене, був заступник Міністра охорони здоров’я України Павло Ковтонюк. Він стисло, але доступно і зрозуміло виклав суть медичної реформи, наголосивши, що, нарешті, в законодавстві з’являється поняття медичної послуги і економічно обґрунтованого тарифу на медичну послугу, за яку платитиме держава. Не у всіх випадках, проте з’являється якась конкретика. Тож і найбільші ризики він бачив там, де і журналісти: у неформальних платежах. Тобто, що люди за інерцією і далі платитимуть лікарю хабаря, і водночас він отримуватиме гроші за медичну послугу і від держави. Однак, ламати це порочне коло доведеться усім нам у ролі пацієнтів.
Перший заступник Міністра економічного розвитку і торгівлі України Максим Нефьодов повідомив: в Україні 3444 державних підприємств, що більше, ніж в будь-якій іншій країні світу. Як бачимо, капіталістичною Україну, що для багатьох буде несподіваним, назвати важко, як і успішною (що відомо усім). Проте, цього року чистий прибуток держпідприємств склав понад 26 мільярдів гривень. І це успіх, бо ще торік були лише збитки. Але успіх цей забезпечили лише чотири компанії… А загалом, віддача на капітал держпідприємств складає 1,9 відсотка. Тобто, якби просто покласти ці кошти в банк, держава б заробила більше. Отже, державний сектор економіки вкрай неефективний. Виходячи з цього, міністерство економічного розвитку бачить успіх реформи у спрощенні подальшої приватизації державних підприємств. Усе було викладено зрозуміло, та майже про все це ми чули вже не раз.
Свіжу нотку у перебіг дискусії вніс перший заступник міністра аграрної політики та продовольства України Максим Мартинюк. Він настільки переконливо говорив про необхідність запровадження ринку землі, що навіть я йому повірив. От тільки дошкуляє підозра, чи не стануть благі наміри у цій справі дорогою до пекла. У нас чомусь дуже часто слова і аргументи одні, а справи інші.
Та найбільше вразила не переконаність пана Максима у своїй правоті, а його вигляд. До цієї зустрічі я був переконаний, що такий вигляд можуть мати лише успішні представники шоу-бізнесу. Тож, якщо у нас такими імпозантними і вишуканими можуть бути і посадовці, то ми, напевне, хоч у чомусь наблизилися до Європи. Не знаю, як буде надалі з реформами у міністерстві аграрної політики, та за саме міністерство з таким заступником міністра особисто я спокійний.
Але найбільш контактним і доступним до спілкування у Києві, безумовно, був державний секретар Міністерства освіти і науки Павло Полянський. Він образно і дохідливо пояснив, чому наша школа має змінюватися, стійко витримав усі запитання журналістів навіть у кулуарах і на всі дав відповідь. Він дуже сподівається на підтримку реформи в освіті громадянським суспільством. Біда лише в тому, що такого у нас ще нема…
На жаль, пан Павло не погодився зі мною, що Міністерству освіти варто було б надрукувати у провідних європейських виданнях порівняльний аналіз українського закону „Про освіту” і угорського, з приводу якого зламано стільки списів. Це, на мою думку, спростувало б усі безпідставні звинувачення угорців, що Україна нібито хоче заборонити угорську мову. Та пан Павло вважає, що ми не повинні в цій ситуації діяти адекватно. Угорці, мовляв, захищають права своїх співвітчизників. Нам, напевне, цього робити не можна… В Румунії угорці вчаться румунською, у Словаччині – словацькою, і їм не вадить. Відраза тільки до української. Офіційний Будапешт уже перейшов до мови ультиматумів і провокацій. То це вони такі сильні, чи у нас просто нікчемні високопосадовці? Їхній конформізм і беззубість уже призвели вже до того, що і польський президент Анджей Дуда вказує нам, хто і чим має керувати в українській державі, яких героїв нам шанувати і як розуміти ті чи інші історичні події. Які відбувалися на нашій землі, до речі… То може реформи треба починати не з того боку? Може нам треба, насамперед, реформувати високопосадовців, привити їм почуття національної гідності і розуміння того, що вони представляють велику країну? Може тоді їм стане соромно за те, що вони, на позір такі успішні, не можуть забезпечити на загал працьовитій і здібній нації достойне життя? От тоді й інші реформи матимуть шанс стати справді реформами, а не гаслами.
То якою буде так звана осінь реформ? А нічого нового, бо вона вже майже минула. У балаканині і нездійснених сподіваннях, якщо не для більшості, то для багатьох. А зима, на мою думку, буде колючою і похмурою у всіх аспектах. Політики гризтимуться між собою. Ціни, особливо на продукти харчування, і далі битимуть рекорди. Владоможці, як завжди, говоритимуть про реформи і вдаватимуть, що дбають про людей, мало знаючи про їхні проблеми. Приміром, на дискусії в Києві я дуже здивував загалом ерудованого і в багатьох питаннях обізнаного Міністра Кабінету міністрів України Олександра Саєнка, повідомивши йому, що в Смілі досі не включили опалення. Тож моє місто реформи навряд чи скоро відчує. Бо, наразі, сміляни мерзнуть і до іншого їм байдуже. Цю їхню нагальну проблему влада зрештою, напевне, таки вирішить за рахунок звичайних людей. Бо вони у Смілі дуже терплячі і покірні. Хоча інколи можуть навіть вийти на протест. Коли звільнять з роботи. Ні, не їх, а начальника…
Коментарі
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.
1958
А создают геноцид, солдат,твои хозяева,которым ты,- бот, служишь верой и правдой,за брошенную кость с барского стола.Все те вальцманы,гройс маны,яценюки.аваковы, кононенки и прочая шалупень рангом по ниже,состоявшие на службе псевдонар.фронта,бпп,оппо блока никогда не были и дай бог не будут, коренными жителями Украины. И наступит(уже скоро) то время,когда Украинци,а не хохлы-ватники,сраной метлой будут выметать весь это непотреб из страны.А такие,как ты холуй-солдат, у меня вызывают только отвращение,о которых даже руки марать не хочется.
І хто у нас створює геноцид?Надіюсь ти належиш до корінного народу?
Стрічка RSS коментарів цього запису