Нардеп Петренко: Про власний автосалон, співпрацю з Одаричем і допомогу черкаських бізнесменів (Суботнє інтерв’ю)

У 18 років став директором фірми… Артур Савін міг викликати мене і дві-три години протримати в приймальні… Відкрив перший у Черкасах автосалон… Перед виборами були так звані «оглядини», мене возили по владним кабінетам…

Нардеп зі сталевими кулаками, що не раз доводив це у бійках так званого навколофутболу. АТОвець, який із фронту військового пішов на фронт політичний. Бізнесмен, що вже у 18 років був директором фірми, а в 20 – власником автосалону. Мова про народного депутата із Черкас Олега Петренка.

Черкащанин, економіст за спеціальністю. Був головою комітету фізичної культури і спорту. 5 років був генеральним директором підприємства «Черкаситурист». У 2014 став добровольцем полку «Азов». А пізніше обраний народним депутатом.

Зустрічаємось з паном Олегом у кафе біля колишнього готелю «Росава». Зізнається, коли буває в Черкасах, любить заходити в цей заклад. По ходу розмови кілька чоловіків підходять і вітаються. «Помітно, що часто тут буваю?», - з посмішкою перепитує нардеп.

– Минають новорічні свята. Як зазвичай святкуєте: вдома, чи кудись їздите?

– Зараз опція планування свого життя дуже обмежена. Що б не планував, виходить по-іншому. Зазвичай визначаюсь, де буду святкувати, ледь не в день свята. Пригадую, позаминулого року 31 грудня я був у Києві на засіданні суду. Тоді хлопців звинувачували у вбивстві Бузини. А взагалі, за можливістю намагаюсь святкувати або з друзями, або з родиною.

– Живете в Києві?

– Я себе вважаю черкащанином. Мій дім у Черкасах. Зроблений власними руками і на власний смак. А в Києві робота. Дружина постійно зі мною. Ну і нашу собаку Тосю завжди беремо, звісно.

Все більше і більше останнім часом проводжу часу в Києві. Черкаси – це місто де я можу справді відпочити.

– Відразу після виборів у 2014 році в інтерв’ю Катерині Осадчій ви сказали, що ніколи в житті не відчували себе настільки бідним, як тоді, коли стали депутатом. Зараз вам вдалось покращити свій фінансовий стан?

– На той час зарплата народного депутата України складала 4 600 грн. Я завжди в житті вмів заробляти гроші. Ніколи не був дуже багатим, але придбати нову квартиру, нову машину міг собі дозволити.

Перший час, коли була така зарплата, насправді було важко. Я не соромився тоді це говорити, хоче це було правилом дурного тону – народному депутату скаржитись на маленьку зарплату. Мустафа Найєм колись сказав щось подібне і засоби масової інформації його затюкали і «затравили». Справді, на той час були пенсіонери, які отримували 1200 пенсії, але динаміка депутатського життя передбачає, що тобі одночасно потрібно бувати в різних регіонах України. В тебе нема часу купувати дешевші продукти, самотужки готувати, щоб було дешевше. Дуже складно жити в економ режимі при такій динаміці.

Після того зарплату підняли, але я жодного разу за її підвищення не голосував. Принципово. Можу сказати, що нинішньої депутатської зарплати достатньо, щоб жити в такому насиченому режимі.

– Якщо не секрет, то скільки отримуєте зараз?

– З Нового року вчергове депутатам підняли зарплату, але я ще навіть не знаю наскільки. До підняття становила близько 15 тисяч гривень.

– Ви, так само як і ваш батько, тривалий час були на керівних посадах…

– Я все життя на керівних посадах. У 18 років став директором фірми.

– Тим більше, далеко не всі у 18 років стають директорами фірм. Наскільки великий вклад вашого батька в те, що ви з юного віку перебували на керівних посадах і, власне, дійшли до посади народного депутата України?

– Безперечно, у тому, що я в житті чогось досягнув, є величезна заслуга батька. Однак, все було навпаки. Це був початок 90-х років. Я з 16 років намагався заробляти гроші. Тоді був популярний такий собі «човночний бізнес». Їздили із сумками, баулами за кордон – у Польщу, Румунію, Туреччину. Там щось купляли, тут продавали. Пізніше ми з другом відкрили перший в Черкасах автосалон. Мені тоді було 19-20 років.

– Ви самі для цього зібрали кошти? Чи батько допомагав фінансово?

– Навпаки. У мене на цей час були гарні доходи, комерційна діяльність на той час приносила солідні прибутки. А батько завжди добивався того, аби я пішов на «нормальну» роботу. Намагався допомогти, посприяти, щоб мене взяли десь, чи в податкову, чи в міськвиконком. Батьку, який десятки років був на керівних посадах, було важко змінити світогляд. А я був тим самим молодим поколінням з іншими поглядами. Моя бізнесова діяльність була всупереч бажанням мого батька і він ставився до цього, як до чогось несерйозного.

– «Я не одразу погодився. У них там вибори, а у нас тут війна». Цю фразу ви сказали в інтерв’ю про своє рішення балотуватися в депутати. Зараз у вас нема такого відчуття, що це у них ТАМ війна, а у вас ТУТ політика?

– Якщо бути відвертим, то справді зміщення пріоритетів відбулось. Неможливо бути людиною війни, жити виключно війною. До того ж я депутат-мажоритарник, я повинен займатися проблемами людей, які мене обирали.

– Але, попри це, я точно більше ніж інші депутати Верховної Ради живу війною.

– Якось в інтерв’ю ви сказали, що витратили на вибори не більше трьохсот тисяч доларів. Мовляв, це смішні гроші для мажоритарки. Також ви говорили, що вам ці гроші давали черкаські бізнесмени. Чи можете назвати їх прізвища?

– Ні, звісно. Для цього я маю спитати їх дозволу… Моїм штабом керував далеко не останній бізнесмен в місті Черкаси. Це Андрій Більда. Він був керівником фракції БПП в міськраді на той час. Зокрема, його завданням був пошук матеріального ресурсу.

При цьому сам Андрій фінансово сприяв. Про це можна говорити відверто, бо він ніколи це не приховував.

– У зв’язку з цим питання: для чого потрібно бізнесменам витрачати такі кошти на кандидата в народні депутати? Які дивіденди вони отримали?

– У моєму випадку невідомо, чи захоче хтось колись вкладати в мене гроші. Я точно не виправдав очікувань тих, хто тоді витратив кошти на мою передвиборчу кампанію.

Я не зразу погодився. Були «оглядини», мене возили по владним кабінетам. До того ж, це була осінь 2014-го, тоді не було ще таких розчарувань, а були ілюзії. Безперечно, від мене вимагалось в тому числі стати ідейним БППшником, я мав підтримувати все, що пропонується представниками БПП. В тому числі й на рівні голосування. Але майже із самого початку наші стосунки не дуже гарно почали складатися.

Якщо говорити відверто, в Черкасах є приклади передвиборчих кампаній, які коштували разів у 10 більше, але залишились безрезультатними. Люди витрачали мільйони доларів на кандидата, який програвав. Тому для виборів мажоритарника це дуже невелика сума. З урахуванням того, що більшість людей у моєму штабі не працювали за гроші. Люди просто повірили в мене, хоча я не роздавав гречку, не купляв голоси. І досі я не чув про розчарування цих людей у мені.

– Ви сказали, що сподівання людей, які вкладали у вас гроші, ви не виправдали. Коли ви виходили зі складу БПП, на вас чинився якийсь тиск, мовляв, що ви не відпрацювали ці кошти?

– Достатньо швидко всім стало зрозуміло, що я точно не та людина, на яку можна тиснути, вимагаючи чогось, і посилаючись на вкладені гроші. Все ж таки, мій мандат не був куплений кимось десь на якомусь аукціоні. Мені повірили люди. При чому, це не було як у легкій атлетиці, коли в останній момент атлет виривається вперед і першим перетинає фініш. Я мав шалену підтримку – більше 40%. Вдвічі більше ніж у найближчого конкурента.

У мене був вибір: або розчарувати людей, або розчарувати тих, хто вкладав гроші. Компромісного варіанту не було.

Я розумію, що для тих, кого я розчарував, я знаходжусь у чорному списку і від них при нагоді буде якась помста.

– У ЗМІ вас часто пов’язували з такими політиками, як Сергій Одарич і Михайло Бродський. У вас є з ними спільні політичні чи якісь інші інтереси?

– Коли я став політиком загальнонаціонального рівня мене пов’язували з Ахметовим, Коломойським, Аваковим, Фірташом. Але не все, що говорять і пишуть – правда.

Я активно підтримував Сергія Одарича, коли він вперше ставав мером. Він мені був цікавий як молодий політик. Я можу сказати, що і зараз великого розчарування в ньому не відчуваю.

Я керував спортом у місті два роки. Звісно, це було б неможливо без підтримки найвищого керівництва міста. Мені дуже комфортно працювалось із міським головою, а також його заступником Сергієм Гурою. Коли, наприклад, Артур Савін, який був моїм куратором, міг мене викликати і протримати дві-три години в приймальні. Потім він щось говорив і я не розумів, навіщо витратив півдня.

– Сергій Одарич вам допомагав на виборах?

– Була суттєва допомога з його штабу. Формування мого штабу починалось у момент, коли у всіх інших уже була передвиборча агітація. В БПП мені дали працівників штабу. Вже розуміючи, хто в місті спроможний виграти вибори, я сказав: «Ні, я буду сам формувати свій виборчий штаб».

І логічно, що саме серед його команди я побачив людей, які мені на той час могли б допомогти. І я вдячний Одаричу, що він не заперечував, щоб ці люди працювали в моєму штабі.

До того ж говорили, що Одарич сам займався моєю передвиборчою кампанією. Це не так. Я і не проти був би скористатися його вміннями політ технолога. Але в БПП категорично це заборонили.

– А зараз є якісь політичні стосунки між вами та Одаричем, або Бродським?

У Черкасах є один телеканал, який контролюється Бродським. Досить просто дивитись цей телеканал, аби зрозуміти, хто зараз дружить з Бродським. Мене там часто ви не побачите.

– Ви три роки були членом фракції БПП, потім вийшли. Ви не боїтесь, що колись це членство в БПП буде своєрідним клеймом, на зразок того, що мають колишні «регіонали»?

– По відношенню до мене це вже не стало клеймом. Я не був членом партії, я був у фракції, де були представники близько 10 партій: «Рух», «Удар», Каплін із соціалістами… Всіх і не згадаєш. При цьому я не був тушкою, що відстоює свої інтереси.

– Вам як депутату пропонували якісь гроші за вирішення того чи іншого питання?

Ні. По-перше, у мене доволі швидко сформувався імідж людини, до якої небезпечно підходити із сумнівними пропозиціями.

По-друге, там все по-іншому працює. Депутати беруть іншими речами. Всі вони звертаються з якимись проханнями до влади. Тому ти або отримуєш підтримку влади у своїх проханнях, або не отримуєш. Для тих, хто відповідає за математичну більшість під час голосування, ідеальними є люди, які при переговорах зразу кажуть: «Мені треба це і це». В такому випадку все просто. Але мені жодного разу такого не пропонували.

– За офіційними даними у вас більше радників, ніж у Президента. У вас я нарахував 22 радника, із яких 4 штатних, тоді як у Порошенка – 21 і двоє штатних. Для чого вам стільки помічників?

– У мене є помічник, який допомагає зі всією роботою в парламенті. Також є співробітники у приймальні на окрузі. Всі інші – це помічники на громадських засадах. Частина цих помічників – це активісти Національного корпусу з різних регіонів України. Коли їм потрібно звертатись до місцевої влади, то, безперечно, посвідчення помічника депутата Верховної Ради полегшує їм доступ до владних кабінетів.

Є і черкащани. При цьому певна селекція за три роки відбувалась. Декого я звільняв. Не всі помічники відповідали моїм критеріям.

– Яку зарплату отримують помічники народного депутата? Це бюджетні кошти?

– Заробітна плата усіх моїх штатних працівників приблизно дорівнює зарплаті одного спеціаліста середньої ланки Черкаського міськвиконкому.

Крім зарплати народний депутат ще має фонд оплати праці помічників. При цьому ці кошти можна витрачати тільки на зарплату помічникам і ні на що інше.

– Раніше ви були активним учасником ультрас. Зараз часто буваєте на стадіоні у фанатському секторі?

– Інколи буваю. Я зараз не вважаю себе ультрас. Бо це має бути стилем життя. Тому, якщо ти максимально активно не підтримуєш свою команду, ти не можеш рахуватися учасником ультрас.

– Часто доводилось битись, будучи в ультрас?

– Звичайно. Я ніколи це не приховував. У свій час я належав до так званої бойової еліти київських ультрас. Тому коли вболівальники «Динамо» приїжджали разом з командою на виїзний матч до якогось міста, то вони не боялись з кольорами свого клубу ходити, бо десь поруч були ми.

Я зараз найдисциплінованіший депутат Верховної Ради, що стосується відвідуваності сесій. Так само, коли я був не депутатом, а представником навколофутбольного середовища, у мене теж прогулів не було.

Звісно траплялись і травми. При чому, іноді, дуже важкі.

– Дуже багато говорять про те, що учасникам АТО, які повертаються додому, потрібна допомога психолога. Ви після повернення звертались до такого спеціаліста?

– Після повернення я відразу пішов на вибори. Потім – перемога і почалась депутатська робота. Такий собі тотальний нон-стоп.

І взагалі, давайте не будемо перебільшувати мою АТОшність. Я був в «Азові» лише літо 2014-го. Деякі ж хлопці роками в АТО.

Не виключаю, декому дійсно потрібна допомога психолога, але не треба нагнітати, щоб люди косились на АТОшників, які повернулись з війни.

– Розкажіть про свого сина. Він також був в АТО, наскільки я знаю.

– Так, він півтора роки служив. Більше року був у Маріуполі. Він зараз у Черкасах, навчається, здобуває юридичну освіту, і є одним з активістів Національного корпусу.

Він хотів саме у Маріуполь, бо це є священне для кожного «азовця» місце. Зараз у нього дуже загострене відчуття справедливості. Інколи навіть хвилююсь за нього. Це стосується і навчання, коли він бачить, що хтось заліки за гроші отримує, і всього іншого.

ТОП

Три вчинка, за які вам найбільше соромно.

Це ті вчинки, де проявляв страх. Це стосується і навколофутболу, і війни.

Три вчинка, якими пишаєтесь.

Пишаюсь своїм сином. Дійсно, приємно розуміти, що я є для нього прикладом. Взагалі, не дуже прийнято, щоб син народного депутата служив, та ще в АТО. Але він молодець, сам захотів, то була його принципова позиція.

З приводу інших вчинків, то так само і в навколофутболі були моменти, коли відчував гордість за себе. Коли вставав-падав, а потім знову вставав і бився до останнього. І те, що добровольцем пішов теж.

Три черкаських політика, яких ви поважаєте.

Авторитетом із всіх черкаських політиків є для мене тільки Михайло Сирота.

Щодо інших, то в мене мабуть надто завищені критерії, щоб я міг використати слово «поважаю». У мене нейтрально поважне ставлення до десятків політиків місцевого та обласного рівня, але я б не став би нікого відзначати, бо всі вони є частинами якогось клану, якогось угрупування і, звісно ж, мати мою підтримку багато хто хотів би.

Три політика, за яких вам соромно.

Олійник – номер один. Останні його ефіри на російських каналах розривають всі уявлення про людську гідність.

А взагалі, таких дуже багато, тому не можу визначитись.