Віктора Полозова на життєвому шляху небезпека чатувала багато разів. Причому, раз-по-раз долаючи межу між життям і смертю, він так і не навчився обережності. Навпаки, між нею і ризиком Віктор завжди обирав останній.
Подорожувати він мріяв ще з дитинства, коли до дірок зачитував книгу Жуля Верна «Навколо світу за вісімдесят днів». І пізнавати інші материки хлопець хотів не з комфортом на круїзних лайнерах, а на описаних письменником шхунах, пакетботах, під парусами, або ж і зовсім на слонах, чи верблюдах. І навіть отримавши вищу освіту й побудувавши потужний бізнес, Віктор так і не відмовився від своїх дитячих мрій і в душі лишився юним Робертом - сином капітана Гранта, який разом із сестрою Мері на яхті «Дункан» наполегливо шукав свого зниклого батька і таки знайшов його аж на острові Марії-Терези. Навіть ставши міцно на ноги, Полозов надавав перевагу не фешенебельним готелям і відпочинку на елітних світових курортах. Замість них він завжди обирав незвідані шляхи й незіпсовані цивілізацією екзотичні місця. Побував Полозов і на прославленій фантастом 37 паралелі південної широти, на якій нібито існував вигаданий ним острів. І в Латинській Америці, і в Східній та Південній Африці, в Індонезії, Новій Гвінеї, Камбоджі, Уганді, Мозамбіку, Зімбабве, Замбії, Намібії, Перу та багатьох інших країнах. Але спершу він захопився туризмом по гірських річках.
До справжнього чоловічого спорту, який гартує і фізичну силу, і внутрішню волю, привчив Віктора його старший колега Олександр Митронов, з котрим він спершу підкорив мальовничу Карелію. А вже потім… Потім друзі запросили до подорожі ще десятьох таких же, як самі, відчайдух і майже щороку мандрували з ними по морях і океанах, випробовуючи свою чоловічу міць. Самі майстрували собі човни й плоти, самі розбивали тимчасове житло, самі добували й готували їжу. Разом відкривали для себе Магадан, Якутію, Хабаровський край, Таймир, Камчатку, Чукотку… Подорожі згуртували чоловіків і перевірили їхню дружбу на справжність.
Загартування Шантарськими островами
Якби Віктор Полозов знав, що саме на цих островах його чатує небезпека, все одно не відмовився б їх підкорити. Такий уже в нього характер – будь-що досягати поставленої мети. Крайня Північ манила Віктора завжди. Архіпелаг, на якому не те що туристи, а й науковці - рідкісні гості, вабив його не тільки скупим літом, яке триває всього якихось півтора місяці. І не чагарниками кедрового стланика, модриновими та темно-хвойними лісами. І, навіть, не волею диких звірів – соболів, ведмедів, горностаїв, єнотовидних собак, вовків та лисиць. А перш за все своєю віддаленністю від морських маршрутів та важкодоступністю. Бо найбажанішою перемогою для нього завжди була та, яка давалася найскладніше.
Біда спіткала його ще на материку. Гвинтокрил, на якому прилетіла їхня група вже сховався за хмарами. Місце для ночівлі теж уже було облаштоване. І Віктор із одним із своїх друзів вирішив піднятися ущелиною на гору, аби зробити кілька знімків незнайомої місцевості. Обидва тоді ще не знали, що підніматися ущелиною необхідно впритул один до одного, аби той, хто йде позаду не потрапив під каменепад, який якимсь необережним рухом чи доторком до скелі міг викликати той, хто рухається попереду. Віктор піднімався вгору за товаришем на відстані в кілька метрів. Це і привело до нещасного випадку. Від смерті його врятувала якась секунда, якої він устиг підняти над головою руку й захистити її від осколків каміння, що градом сипалося зверху. Коли до Полозова повернулася свідомість і він побачив свою опухлу й синю від порізів руку, розгублені друзі запропонували йому знову викликати через супутниковий зв`язок гвинтокрил, щоби відправити його до найближчої лікарні. Віктор категорично відмовився.
- Якщо ранком не зможу ворушити пальцями, тоді викличете, - попросив товаришів. - А тепер треба якось позашивати рани.
«Операцію» Полозову робили звичайною голкою і простими нитками. Замість наркозу - горілка й льодяна морська вода. Але вранці він таки поворушив пальцями й, незважаючи на гарячку, разом із друзями попрямував Охотським морем назустріч своїй мрії. Щодня їхній величезний саморобний катамаран долав близько 80-ти кілометрів. Подорож тривала більше місяця й запам`яталася учасникам експедиції на все життя. Вона неабияк загартувала Віктора, але так і не навчила не ризикувати своїм життям.
Небезпека чатувала в тих країнах, які вабили найбільше
В Камбоджі, мандруючи непротореними туристичними маршрутами, а поселеннями, далекими від цивілізації, Віктор підхопив малярію. Й попри невтішні прогнози лікарів, які, спостерігаючи за симптомами його хвороби, підозрювали, що насправді він захворів жовтою лихоманкою, Полозов таки вижив. Щоправда три тижні його трусило так, що санітарам, щоб довести хворого з палати до кабінету лікаря, доводилося прив`язувати його до крісла.
На річці Замбезі, що тече між Замбією й Зімбабве й кишить стадами бегемотів, Віктор, зачепившись за гілку дерева, щоби сфотографувати місцеві краєвиди, лишився човна, якого винесла з-під нього стрімка бурхлива течія. І якби не друзі, які своєчасно примчали йому на допомогу, навряд чи залишився б він живим, адже найбільше туристів гине в цих краях не від крокодилів, а саме від бегемотів. Недаремно ж місцеві провідники для того, аби виявити їх у воді й попередити загрозу, вчать туристів стукати веслом по човну.
З Мозамбіку крім знімків диких племен, екзотичної природи та рідкісних тварин, Віктор Полозов привіз ще одну небезпечну хворобу. Побачивши на тілі невеличкі прищики, він і гадки не мав, що заразився тропічною виразкою Бурулі, збудником якої є бактерії, котрі живляться живою тканиною. Прищі перетворюються на фурункули й лопаються, утворюючи на тілі болючі рани. Того разу від смерті Віктора врятували італійські лікарі. В інституті екзотичних захворювань він лікувався цілий місяць. Проте це не знищило в ньому бажання продовжувати пізнавати незвідані світи…
Ритуал «Ая-васка» не тільки зцілює, а й відкриває істини
Полозов про це чув. Але, як православний християнин, ставився до цього скептично - як до театралізованої гри. Латинська Америка цікавила його космічними ландшафтами, різнокольоровими горами, непрохідними індіанськими стежками. І, звичайно, найвисокогірнішим озером світу Тікікака, в якому синь води зливається із блакиттю неба. Пройти «Ая-васку» вирішив просто з цікавості. А пройшовши, зрозумів, що саме тут - на кордоні між Перу й Болівією поблизу Тікікаки й знаходяться унікальні місця, де зберігаються таємниці Всесвіту.
Разом із місцевим провідником та шаманом, котрий взявся провести ритуал, Віктор із двома друзями, які відважилися на інтригуючий експеримент, довго піднімався густими хащами вгору в невідомому напрямку. Вже вечором добралися до невеликої поляни, над якою дуже низько палахкотіли зорі. Шаман одягнув свій чудернацький костюм із яскравим пір`ям на головному уборі й під удари бубона, голосно викрикуючи різні звуки, став витанцьовувати навколо вогнища. Дійство тривало довго, а по його закінченні індіанець протягнув своїм гостям шкарлупи кокосового горіха, наповнені якоюсь мутною рідиною. Наступного дня від провідника Віктор дізнався, що готувалася та рідина з соку тисячолітніх ліан. Але вночі, лежачи в заздалегідь приготовленому гамаку, йому здавалося, що всі його внутрощі вивертає назовні. Останні сили покидали вкрите густим потом тіло, а руки й ноги стали ніби чужими й зовсім його не слухалися. А за кілька годин до ранку він пережив неймовірні відчуття й пізнав найголовнішу для себе істину: життя людини - це мікроскопічна піщинка Всесвіту, яка миттєво зникає в його просторі. Він ніби знаходився в невагомості. Мимо пролітали не тільки зірки, метеорити, якісь космічні тіла, а й цілі епохи, сторіччя, події минулого й майбутнього життя. Якоїсь миті він побачив обличчя кароокої дівчинки і зрозумів, що це його рідна донечка, яка має народитися через вісім місяців. Як з`ясувалося, у ті ж хвилини Вікторові товариші пережили те ж саме, що й він. А після ритуалу «Ая-васки», котрий на українську перекладається як «Перемога над смертю», відчуття легкості, оновлення і, навіть, перенародження не покидало друзів всю подорож, яка стала для них не тільки незабутньою, а й повчальною.
Відтоді пройшло немало часу, але усвідомлення того, що ніяка влада, ніякі багатства світу не можуть продовжити життя людини, Полозова не покидає ніколи. Саме тому він спішить робити добро. Опікується хворими дітьми, ветеранами, допомагає воїнам боронити Україну, будує храми й заводи. Він не терпить підлості, заздрості, чванства, брехні, безглуздого прагнення до збагачення, коли замість того, аби допомогти врятувати чиєсь життя, хтось вибирає собі швейцарський годинник чи обручку з діамантами. Не розуміє, як ради користі можна зрадити, або очорнити друга. Як можна красти в свого ж народу й не берегти свою державу…
Хто близько знає Віктора, той відчуває в ньому якесь невидиме сонце, яке манить до нього наче магнітом. Можливо, це притаманна тільки йому, якась особлива щирість й чесність. А може - почуття захищеності й надійності, котре під час спілкування з ним не покидає його співрозмовників. Сам же Полозов вважає себе звичайною людиною, якій колись у хащах Латинської Америки просто пощастило пізнати найголовнішу для себе істину - людське життя, насправді, є всього-навсього швидкоплинною миттю між минулим і майбутнім. І прожити його необхідно з гідністю…
Ніна Жук
реклама
Коментарі
Голос із полозовського пулу
Можливо, узагальнювати й не потрібно.
Стрічка RSS коментарів цього запису