Два Довженка: У Смілі відбулося вшанування ювілею генія кінематографу

20 вересня в міському Будинку культури Сміли у зв’язку з 125-ю річницею з дня народження українського письменника, кінорежисера та класика світового кінематографу Олександра Довженка відбувся культурно-просвітницький захід „Довженковий вересень”. Адже народився він 10 вересня 1894 року.

Природа для Довженка була джерелом натхнення

Завдяки автентичним українським речам з власної колекції журналістки Юлії Харченко організаторам вдалося створити затишну домашню атмосферу. Присутні почували себе мовби в батьківській хаті, такій, у якій виростав і Довженко. Особливого шарму додавали червонобокі яблука, що їх так любив геній кіно. Були і пиріжки з яблуками до чаю, якими усі могли частуватися. Та найголовніше була цікава розповідь про любов митця до смілянки Варвари Крилової, про їхні стосунки і листування. Рядки з листів читали актори місцевого народного аматорського театру „Перевесло”. Від справжніх почуттів, які дихали з тих послань минулого, перехоплювало подих.

На вшануванні ювілею Олександра Довженка в Смілі відтворили інтер’єр хати, в якій він народився

Звучали й українські народні пісні, які Довженко і Крилова обоє любили, була жива музика на роялі. Можливо й та, яку грала сама Варвара.

Отже, основний акцент зустрічі організатори зробили не на біографії чи творчості митця, а саме на стосунках Довженка зі своєю першою дружиною.

Ініціатором цікавого заходу і спонсором став активний громадський діяч, уповноважений смілянської громадської організації „Територія гідності” Анатолій Терещенко. Він і допоміг втілити в життя задум Юлії Харченко.

Захід у Сміли, напевне, відрізняється від усіх, які були і які ще будуть проведені до ювілею Довженка в Україні. Бо в ньому йшлося про справжню любов митця і провінціалки. Адже Варвара Крилова була коханням життя видатного кінорежисера і письменника. З акторкою Юлією Солнцевою він офіційно одружився лише за рік до смерті. Про Крилову не забував ніколи. Навіть Солнцеву призвичаїв до думки, що Варвара Семенівна – то частина їхнього життя.

На щирому заході щемливі листи звучали природно

Творив серцем

"…Коли туга по Тобі межує з безумністю, я стаю в темряві на коліна, і припавши до ізголів’я ліжка, молюсь Тобі. Прости мені моє безумство. І я бачу тебе, і туга проходить, міцніє душа, і я засинаю із світлими надіями. Дякую тобі, що ти є… Цілую твої ноги. Кохаю тебе, Чиста, Світла, дівчино. Варюсю, ти чуєш свого Олександрика?" (О. Довженко – В. Криловій, 1917-й).

Так писав Довженко до коханої. І ці почуття зрозумілі багатьом. У всякому разі тим, хто кохав. Але життя і творчість Довженка мимоволі змушують замислитися над тим, чи можна збагнути генія, чи у звичайних людських стосунках вони теж залишаються такими ж недосяжними?

1927 року на екрани вийшла „Звенигора” – фільм, що приніс славу Олександрові Довженку. Тоді його музою ще була Крилова. 1929-го він зняв суперечливий „Арсенал”. 1930-го – на екрани вийшла знаменита „Земля”, один із шедеврів світового кінематографу. „Довженко – перший поет кіно”, – так назвав великого українця відомий сценарист зі США Льюіс Джейкобс у своїй книжці „Історія американського фільму”, що вийшла в Нью-Йорку у 1939 році. „Земля” Довженка – це твір генія; йому мусіли віддати перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін”, – писав видатний англійський кінорежисер і письменник Айвор Монтеґю в міжнародному кіноквартальнику Sight&Sound, що виходить у Лондоні.

Міжнародні знавці й дослідники кіномистецтва цінять фільми Довженка за те, що він поєднав загальнолюдські і вічні мотиви та проблеми зі своїм рідним глибоконаціональним українським ґрунтом. Хоча щиро дивуються, як могла людина зі звичайного українського села, створити такі шедеври? Може далася взнаки козацька кров, адже  батько Олександра, Петро Семенович офіційно належав до козацького стану? Довженко сам зізнається, що коли б його спитали, що він робить, відповів би так, як відповів Курбе (Гюстав Курбе – французький живописець, скульптор, графік) на питання дами: „Пані, я не думаю, я хвилююсь”. Тобто, він творив серцем.

А серце своє Олександр Довженко замолоду віддав простій дівчині зі Сміли Варварі Криловій, котра народилася на зламі віків – у 1900-му році – в цукровій столиці графів Бобринських.

Варвара Довженко (Крилова) на схилі літ в селі Демидові

Вона виросла у багатодітній сім’ї, мала 6 сестер і брата. Батько помер рано, залишивши дружину з малими дітьми. Тому її взяли на виховання мамині родичі, які жили в Житомирі. Тут вона навчалася  в Маріїнській гімназії, а після її закінчення одержала призначення в Друге Вище Початкове училище, де й познайомилася з Олександром Довженком. Адже напередодні Першої світової війни, у грозовому 1914-му році, сюди приїхав після закінчення Глухівського вчительського інституту й двадцятирічний Сашко. „З нас готували учителів-обрусителів краю”, – згадував згодом. Молода, симпатична й розумна вчителька Крилова викладала природознавство та французьку мову, була душею вчительського колективу. Вони познайомилися й відразу закохалися одне в одного. Це трапилося тоді, коли організовували в училищі творчий вечір, присвячений Тарасу Шевченку. Саме йому, хоча їх готували до іншого…

Навесні 1917-го року вони повінчалися. Життєві бурі, вир суспільних подій кидали Довженка на різні барикади, але в Житомир, де залишалася його дружина, він слав надзвичайно теплі листи й повертався при нагоді сам. Тут були його тил, його гавань.

Любов і зрада?

Упродовж 1918-1919 років майбутній геній кіно набирався вражень, воюючи проти більшовиків у складі 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це підтверджує сестра Варвари, згадуючи, „як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського „Арсеналу”. Серед слідів від куль, добре помітних на арсенальських мурах, можна думати, є й ті, що лишилися від Довженкових пострілів.

Зі своєю частиною Олександр відступав аж до останнього рубежу, до Кам’янця-Подільського. Це якраз там 1919 року захисники української держави робили остаточний вибір. Хтось, як, скажімо, поет Євген Маланюк, пішов на Захід. Бо хоча війна ще тривала, та було цілком очевидно, що цей бій програно. Довженко вирішив повертатися до коханої. Україна, схоже, ще не заполонила все єство молодого українця. Він дуже любив свою землю, її природу, мову, Шевченка. Але над усе любив Варвару. Ця любов переважила всі можливі небезпеки удома. Напевне Довженко тоді до кінця ще не усвідомлював, з ким мав справу. Між тим, він таки воював за Україну, отже – проти більшовиків і Росії… Тож закономірно, що вдома опинився в більшовицькому полоні.

1919 року чекісти заарештували Олександра саме в Житомирі, куди він повернувся до найріднішої для нього людини... Брала його сумнозвісна Волинська ЧК. Довженка відправили до концтабору як „ворога робітничо-селянського уряду”, де він протягом 3-х місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти.

Припускаю, що це правда. І хочу запитати тих, кого охопив праведний гнів: а ви певні, що витримали б більшовицький концтабір, ще й знаючи, що постраждати може і кохана? Довженко не був членом якогось організованого націоналістичного підпілля, не виконував чийогось завдання. Він, як і більшість молодих людей того часу, був захоплений вихором революції. Напевне, коли їхав з війни додому, сподівався, що обійдеться. Адже хтось потрапив до одного табору, хтось до іншого, та всі раділи краху монархії. Тоді ще важко було уявити, яке жахіття принесуть в Україну більшовики, наскільки вони підступні. Довженко воював за Україну. Але те саме говорили і в протилежному таборі…

Не виключено, що перебуваючи на вістрі епохальних подій, переповнений враженнями він уже відчув і своє призначення митця. А тому хотів жити і творити, сподіваючись, що політичні бурі якось вляжуться. Ще й радянська влада підступно малювала райські перспективи – розквіт націй, владу трударів, свободу самовираження…

Схоже більшовики підіграли не дуже стійкому, наївному, довірливому молодику. У 1920 році Довженка призначили завідувати Житомирською партійною школою. Але натомість він знову потрапив до полону, цього разу польського, де його показово розстріляли холостими патронами, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Йому вдалося втекти. Це не єдина дивовижна історія з Довженкової біографії, яка має вигляд, скопійованої з якогось карколомного детективного кіносценарію. Недарма його перший фільм „Сумка дипкур’єра” був пригодницьким.

Перевіряли на вірність за кордоном

У квітні 1921 року нова влада викликала Довженка до Харкова – тодішньої столиці радянської України. Його зарахували до Наркомату закордонних справ і направили на дипломатичну роботу в Польщу. Він їде з Варварою. У Варшаві Олександр Довженко очолив місію з репатріації й обміну полоненими, з часом обійняв посаду керуючого справами представництва. Отже йому повірили, або перевіряли на вірність. Адже ініціатором відрядження Довженка за кордон був житомирянин Ян Гамарник – радянський партійний, державний і військовий діяч, більшовик, учасник Січневого повстання проти УНР 1918 року. Того року вони з Довженком були по різні сторони барикад, могли навіть вбити один одного в Києві. Але Гамарник рекомендує його на високу посаду…

Олександр і Варвара живуть у Варшаві з жовтня 1921 року до лютого 1922-го. Варвара вивчає польську мову, пісні, вчить напам’ять твори Міцкевича. Вона бере у благодійних концертах, співає в народному оперному театрі. Як бачимо, то була теж творча неординарна особистість. Траплялося, що на вечорах Олександр співав українські пісні, а Варвара акомпанувала йому на роялі.

У березні 1922 року подружжя переїжджає до Берліна. І там інтелігентна Варвара вражала всіх знанням французької та німецької мов, грою на фортепіано і гітарі, виконанням оперних арій. Вона навіть викладала хореографію.

Олександр Довженко працює на посаді секретаря консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині. „Канцелярська робота була такою неприємною і нудною, що я не виходив з посольства тижнями”, – згадував він пізніше. Відраду знаходив у малюванні, до якого з дитинства мав нахил. Перші публікації Довженка-художника з’являються саме тоді. Деякі з його карикатур були надруковані в журналі „Молот” США. Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки. Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УСРР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму.

Гримаси історії

Олександр і Варвара були такими популярними серед української громади Берліна, що їхні портрети береться писати дуже здібний, а згодом і відомий, художник Микола Глущенко. Тоді він навчався у вищій школі образотворчого мистецтва в Шарлоттенбурзі. Цікаво, що навчання оплачував гетьман Павло Скоропадський.

1923 року за допомогою Олександра Довженка Глущенко набув громадянства СРСР. Відтоді активно співпрацював з радянськими спецслужбами, мав агентурний псевдонім Ярема. Був відправлений для роботи на Захід. Під час проживання у Франції і Німеччині виконав ряд складних  завдань. Завдяки йому радянська розвідка одержала цілком таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів

Прикриттям для таємної діяльності була й участь Миколи Глущенка в організації в Берліні (столиці дружньої тоді до СРСР держави) виставки „Народна творчість у СРСР”. Саме тоді за дорученням Гітлера міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп подарував українському митцю альбом літографій найкращих акварельних робіт фюрера. Після повернення делегації до Москви альбом захотів побачити Сталін. Лише в жовтні 1941 року його повернули Глущенку. Подальша доля альбома невідома. До речі, навесні 1940 року він добув ще одну надзвичайно цінну інформацію, на основі якої 10 червня 1940 року до Сталіна потрапила доповідна з матеріалами „Яреми”. У ній він на 5 місяців раніше Ріхарда Зорге повідомив про можливий напад Німеччини на СРСР. Отакі гримаси історії.

Щастя було недовгим

Але повернімося до Олександра і Варвари. 17 липня 1923 року, перед тим як повернутися в Україну, вони зареєстрували свій шлюб офіційно, про що зроблено запис у книзі актів громадянського стану Представництва УРСР в Берліні. Чому саме там, а не в Україні? Довженка можна вважати непрактичним, наївним, часом нерозбірливим у стосунках. Великі люди переважно всі такі. Але нерозумним його не назвеш. Думаю, на той час він уже прекрасно розумів, що за людиною, яка воювала з радянською владою і яка знаходилася за кордоном, ведеться негласний нагляд. І дійсно, в архівах  ВЧК-ДПУ-НКВС-НКДБ- КДБ знайдено архівну справу-формуляр, заведену на режисера. З неї ми дізнаємося, що на думку чекістів він походить з селян-куркулів і є активним українським націоналістом… Отже, могло бути всяке. Навіть у дорозі. Напевне Довженко не хотів, щоб його кохана залишилася солом’яною вдовою.

Однак обійшлося. Подружжя приїздить у Харків, Олександр зайнявся журналістикою, малює карикатури, шаржі; Варвара, мріючи про акторську кар’єру, навчається на драматичних курсах. Видатний український режисер Лесь Курбас пророкував їй блискуче акторське майбутнє. Та, як це часто буває в нашому житті, усе перекреслив випадок. 1925 року Варвара під час прогулянки човном травмувала веслом коліно. Удар викликав запалення суглобів. Неправильний діагноз і таке ж лікування призводять до важкої хвороби кісток. Довженко лікує дружину на півдні, – в Ялті, Одесі. В Одесі йде працювати на кінофабрику. Попервах оформляє афіші, а згодом поринає у кіношне життя.

Лікування не привело до повного видужання Варвари. Біль у ногах був постійним, довелось ходити з милицею, накульгуючи на ногу. Величезна милиця жахала вразливого Олександра, здавалася йому страшним привидом, коли він наштовхувався на неї уночі.

Між тим він уже починає знімати фільми і відразу стає знаменитим. Як уже мовилося, 1927 року він зняв фільм „Звенигора”. І то був світовий шедевр.

– …я зробив її (картину) одним духом – за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень, – згадував згодом Довженко.

Багато кінознавців вважають, що тільки в „Звенигорі” здійснилася творча фантазія автора, якій у силу обставин не судилося повторитися. А відродилась вона тільки в 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.

1930 року з’являється ще один шедевр Олександра Довженка фільм „Земля”. Це кіно світового рівня. У ньому він не лише використав новаторську техніку, а й створив свою кінематографічну мову. В основі естетики Довженка – краса природи, її сила, потужність. Схожу поетичну мову разом  ним творила в Німеччині улюблений режисер Гітлера Лені Ріфеншталь у фільмах „Тріумф волі” (1934) і „Олімпія” (1936). Проте її талант поступався таланту українського генія.

Нове життя – нова дружина

Фільм „Земля” Довженко створював, коли поруч із ним була вже Юлія Солнцева. Вони зустрілися 1928-го на кінофабриці в Одесі, у знаменитому Голлівуді на березі Чорного моря. Солнцева приїхала туди з Москви в ореолі акторської слави. Вона нещодавно зіграла прекрасну марсіанку Аеліту в популярному однойменному фільмі за романом Алєксєя Толстого. Олександр захопився молодою вродливою жінкою, а вона – молодим, гарним і успішним Довженком. Тож відтоді Солнцева незмінно працювала як його асистентка чи авторка монтажу. До акторства не поверталася. У фільмі „Земля” ще зіграла, щоправда, епізодичну роль сестри головного героя, тракториста Василя. Але то востаннє.

Тим часом сили Варвари підточувала не лише хвороба, а й відчуття власної провини та жіночої незграбності. Тож, коли Варвара довідалась, що її Сашко захопився молодою актрисою, вона прийняла рішення залишити чоловіка назавжди, щоб не стати перешкодою на його шляху. Вона ж його знала, розуміла його мистецький егоїзм: задля свого покликання він готовий пожертвувати всім. Але своє рішення у прощальному листі пояснює так:

– Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше – те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений – маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!..

Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти  створиш багато прекрасного, доброго й вічного.

Отже на всіх надіях було поставлено хрест. Варвара благородно відпустила свого благовірного, аби не висіти каменем на його шиї, не перешкоджати поступові у світле й велике майбутнє. І все ж є щось недоговорене в розлученні Довженка з дружиною. Справді, вона не заперечувала проти того. Та щось тут не так. Ні до, ні після того нічого подібного за Довженком не помічалося. Напевне було в їхньому житті таке, що справді не тримало їх міцно одне біля одного. Бо ж інакше якою є поведінка Довженка: він покинув жінку в отакому стані. Одначе його не мучить совість. Він ще й пише у щоденнику, що ні боягузом, ні мерзенною людиною ніколи не був. Але як їх тягло одне до одного, коли вони перебували в розлуці!..

Шлюб добили милиці?

Дехто пише, що все це через якогось загадкового „білого офіцера”, з яким у 1917 році Варвара нібито зрадила Довженка. З ним вона, мовляв, і ногу пошкодила. Проте ця романтична історія не підтверджується хронологією їхнього життя. До того ж є й інший лист Варвари, в якому вона писала таке:

– Сашо, пам’ятаєш, колись давно-давно я сказала тобі: якщо ти покохаєш іншу жінку, я ніколи не стану на твоєму шляху: побажавши щастя – піду назавжди. Ти одним рухом розбив мені щастя... Неспокійне, велике, талановите серце, що з тобою стало?...

Скоріш за все розрив сімейного життя стався з низки причини. Приміром, відомо, що Крилова належала до людей, котрі надто ускладнюють своє життя різнорідними і різнопорядковими умовностями і власноруч виробленими правилами. А це гнітить творчу вільну натуру.

Насмілюся також запропонувати ще одну версію: Довженко не терпів нічого негарного. Наприклад про Москву, столицю, в якій змушений був тривалий час жити, писав: „Це місто – урод, якщо не приймати на увагу збудованого італійцями геніального Кремля”.

А ось що Довженко пише про радянський одяг: „Ми перестали вже соромитись убожества. Хай мене господь простить – ну добра свита краща від поганого бушлату чи мізерного пальтішка. Весела наївна плахта й вишита сорочка полотняна – царське вбрання порівняно з фуфайкою і іншим ширпотребом. Не брешіть мені люде добрі, що наша обдертість потрібна була для створення важкої індустрії. Зроду не повірю”.

Власне, і всі його фільми – це гімн красі. Людини і природи. То може його шлюб добили милиці? Це звучить страшно, але нагадаю: геніальні люди відрізняються від звичайних. Вони сприймають світ інакше. Зрозуміти їх нам важко, як їм нас. Тому, коли Варвара була вже не поруч, та й, зрештою, почала більш-менш нормально ходити, він знову лине в листах до неї, зустрічається з нею, допомагає. 1933 року в Євпаторії у Варвари  народжується в син. Вона записує його Вадимом Петровичем Чазовим. Тобто на прізвище чоловіка, який кохав її, але заміж за якого вона не пішла. Син був дуже схожий на Довженка, він теж гарно малював і став досить відомим художником. А найголовніше, доведено, що напередодні Довженко їздив у Євпаторію. Зміг втекти на декілька днів з „Вавилонського полону”…

Довженка не вбили, вбили його геній

Тут ми мусимо згадати знову другу дружину Довженка. У тоталітарних державах спецслужби обплутують своїми тенетами весь приватний простір, часто втручаючись у найінтимніші речі й змушуючи людей підозрювати найближче оточення. Так було і в Довженка. З одного боку стосунки Олександра Довженка та Юлії Солнцевої – це історія творчої співпраці, взаємопідтримки і водночас – то постійний нагляд сталінського НКВД, з яким певним чином співпрацювала його друга дружина. У 30-х роках Довженка мали б знищити, як  знищили геніїв театру і драми Леся Курбаса й Миколу Куліша. Але Сталін, напевне, вирішив, що доцільніше використати вже всесвітньовідомого режисера як придворного співця, художника його, вождя, перемог. Тобто – вбити не Довженка, а його геній. А для цього йому нема чого жити в Україні, ще й під час Голодомору. Може щось не те побачити… Його витягли в Москву. Для нагляду використали Солнцеву.

Юлія Солнцева – друг, помічник і наглядач генія кіно

І все ж, Довженко, без сумніву, її теж любив. Очевидно, що й вона рік у рік „вростала” в нього, ставала невід’ємною частиною його життя, його творчого світу. Не дивно, що після смерті геніального чоловіка зняла за його сценаріями декілька фільмів. Упродовж трьох десятиліть була з ним поруч, не раз рятуючи в катастрофічних ситуаціях.

1933-го вже навіть виписали ордер на арешт режисера. Йому було що інкримінувати. Та це, скоріш за все, теж була містифікація. З боку Сталіна Їх немало було в житті митця. Передчуваючи біду, подружжя тоді на якийсь час зникло з України, скориставшись гостинністю грузинських друзів. У Грузії й отримали телеграму з порадою негайно їхати до Москви, ні в якому разі не сходячи на перон на станціях. У столиці Солнцева йде до могутнього голови спілки письменників Фадєєва та через нього нібито домагається зустрічі Довженка зі... Сталіним. Той милостиво дарує життя українському кінорежисеру і відправляє на Далекий Схід – знімати фільм „Аероград”. Убито двох зайців: Довженко завжди під рукою, ще й вдячний тирану за життя і можливість працювати. Хоча і в духовних кайданах… Йому навіть довелося стати своєрідним „сповідником” Сталіна. Той часто викликав його посеред ночі, щоби прогулятися Москвою й „поговорити по душах”.

Звісно Довженко розумів, що перебуває в золотій клітці, але вирватися з пастки вже не міг. „Кто я? Прозрачный человек со светящимся мозгом?”, – писав він свого часу у листі до піаністки Олени Чернової. Отакий дивний образ: прозора людина з мозком, що випромінює світло. Тобто відчуття незахищеності, відчуття того, що ти просвічуєшся наскрізь. У Довженковому щоденнику раз у раз натрапляємо на роздуми про ціну художницького компромісу. Його примарний комуністичний ідеал молодості був розбитий і знищений моторошним радянським повсякденням.

Далі вже сам Сталін замовляє режисерові „українського Чапаєва” – і на екрани виходить „Щорс”. Але рівня „Землі” Довженко в засланні так і не сягнув. Фільми тридцятих-сорокових стали свідченнями деградації обдарування. Лише в атмосфері суспільної відлиги Довженко зміг написати дивовижну „Зачаровану Десну” – повість про дитинство, про людину в колі сім’ї, знову ж у єдності з природою.

1941року він – військовий кореспондент на фронті – потрапив у таке оточення, що вибратися було практично неможливо. Хтозна, як би склалася його доля, коли б він, приміром, не вийшов з оточення і вижив. Може б потрапив на Захід і зняв ще декілька шедеврів… Однак Солнцева знову йде в НКВС. Цього разу до самого Лаврентія Берії. Чим вона його заворожила, невідомо, але Берія посилає загін спецпризначення (і це в хаосі першого року війни!). Довженка витягують з оточення...

Допоміг нібито Лаврентій Берія й по війні, за якийсь час після розгрому кіносценарію „Україна в огні” на засіданні сталінського політбюро. Чимось Юлія Солнцева вміла його переконувати…

Але треба ж було і відробляти борги. „Уві сні він розмовляє українською...” – це фраза з доносу Юлії Солнцевої в КДБ. Вона ненавиділа все українське. Юрій Яновський, друг Довженка, писав: „Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українців”.

Відомий кінокритик Сергій Тримбач також згадував: „У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти”.

Солнцева розсварила його з поетом Миколою Бажаном, кінорежисером Ігорем Савченком та з багатьма іншими українськими митцями і водночас розповідала йому, що всі вони його зрадили. До речі, заздрісників та обмовників, як завжди, таки вистачало. Й вони свого часу штовхнули його в обійми Сталіна. Чи не про них і їхні доноси, цинічно усміхаючись у вуса, розповідав той йому під час нічних походеньок Москвою?

„Я України син”

А Довженко марив Україною. У почесному засланні в Москві він мріяв повернутися на Батьківщину. Просив дозволити йому виїхати на проживання до Києва. Марно. Щоб хоч щось нагадувало про рідну землю, посадив на московській кіностудії яблуневий сад, як колись на київській. Напевне тоді він особливо часто згадував своє перше і найбільше кохання, Варвару, яка вже давно жила і працювала вчителькою в селі Демидові, що у Вишгородському районі на Київщині. Спогади про неї пов’язувала його з рідною Україною.

У листопаді 1956 року шістдесятидвохрічний Олександр Довженко помер у Передєлкіно. Незадовго до його смерті, восени 1955-го, Юлія Солнцева прислала в Демидів до Варвари Семенівни свого посланця з проханням дати згоду на розлучення з Довженком. На що Варвара Семенівна відповіла: „Якщо так хоче Саша, я згодна”. Але так хотіла Солнцева, якій потрібно було закріпити за собою архів Довженка.

Довідавшись про смерть свого коханого, Варвара не поїхала до Москви на похорон, а пішла в ліс. Весь день її не було ні на роботі, ні вдома. Подруги знайшли її в лісі знесилену, з пораненою рукою, й привели додому. У вересні 1959-го не стало і Варвари Довженко. Хоронили її усім селом.

У Демидові Варвару досі згадують добрим словом. Вона була справжньою, мудрою вчителькою і прекрасною людиною Ще живі ті, кому вона допомогла під час війни. Адже добре знала німецьку мову і не одну людину врятувала від вивезення гітлерівцями на роботу до Німеччини.

А що вже казати про Довженка! Його знає і поважає світ. Ще 1945 року всесвітньовідомий Чарлі Чаплін сказав таке: „Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка”. Італійські кінематографісти назвали його „Гомером кіно”. Всі визнають, що він першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя.

Через два роки після його смерті в Брюсселі на міжнародній виставці спеціальне журі знавців кіно включило Довженка в перший десяток найбільших митців за всі 60 років історії кіно. Його творчість вивчають у кіноакадеміях світу. ЮНЕСКО відзначає всі його ювілеї.

В Україні на честь Довженка назвали Київську кіностудію художніх фільмів. А з 1994 року щорічно 10-го вересня присуджують державну премію в галузі кінематографії імені Олександра Довженка. Цього року, до речі, її вручили режисеру Сергію Лозниці за фільм „Донбас”.

Та чи був Олександр Довженко щасливий, навіть сягнувши вершин у професії? Звісно, що ні. „...Я України син. Нащо одняли у мене матір?..” – написав він з відчаю у щоденнику. І мимоволі розумієш трагедію людини, відірваної від життєдайної рідної землі, яка сновигає по осоружній Москві, відчуваючи пекельну муку від „почесної” форми заслання, і повільно, щоденно вмирає. Довженко не міг у повній мірі реалізувати свій талант на чужині, під наглядом, у задушливій атмосфері диктатури.

Без сумніву, почуття провини переслідувало його. Тож під час вшанування ювілею видатного режисера в Смілі я раптом збагнув, що було два Довженка: один – геній кіно у славі і регаліях, а другий – людина, що не знайшла сил вирватися з пастки, в яку потрапила сама, сповідуючи конформізм, зрадивши кохану, а отже, за великим рахунком – себе. Ми можемо дорікати йому за його помилки. Та чи є в цьому сенс? Якби не було Довженка, його фільмів, кіносценаріїв світ би був бідніший.

А мене муляє думка: а що якби Варвара не пошкодила веслом коліно і Олександр Довженко не поїхав до Одеси в пошуках грошей на її лікування? Чи було б тоді у нас тепер всесвітньовідоме поетичне кіно і його цікаве відгалуження – химерний роман?..

Олександр ВІВЧАРИК,

Фото автора і з відкритих джерел Інтернету