«Найважчим випробуванням було психологічне: від тебе всі сахаються», – медсестра, яка перемогла коронавірус

Близько місяця тривала боротьба молодої медсестри із Черкас проти коронавірусної інфекції та її ускладнення – пневмонії. За цей час дівчині довелося зіткнутися із багатьма випробуваннями. І, за її словами, біль, слабкість й ізоляція – не найгірші з них. Найважче відчувати себе вигнанцем, від якого навколишні сахаються, як від нечисті...

У коридорах інфекційної лікарні

На телефонну розмову з журналістом «Прочерку» дівчина (назвемо її Оленою) погодилася лише на умовах повної анонімності. «Це був нелегкий період мого життя, і я не можу напевне сказати, що все вже позаду. Ділитися з людьми хочеться здобутками і позитивом, а не історією хвороби», – пояснила наша співрозмовниця.

«Маска і рукавички мене не врятували»

– Заразилася я в лікарні, у відділенні, де працюю медсестрою. Моє відділення – не інфекційне, звичайне. До нас поклали чоловіка із загостренням хронічної хвороби. Жодних ознак COVID-19 у нього спочатку не було. Допомогу пацієнту я надавала в засобах індивідуального захисту – масці (до речі, придбаній за власні кошти), рукавичках, шапочці, халаті. Але ці засоби мене не врятували, – розповідає Олена.

Днів за п’ять після госпіталізації в пацієнта з’явилася температура. Цього ж дня, прийшовши додому після зміни, нездужання відчула і Олена.

– Спочатку я думала, що просто втомилася після важкої зміни. Поміряла температуру – 37,5. Це мене вже насторожило. А коли буквально за годину температура піднялася до 38,5, я зрозуміла, що, вочевидь, захворіла, – розповідає дівчина.

Наступного дня вона не пішла на роботу. Проте, до сімейного лікаря звертатися не поспішала: Олені тоді здавалося, що її стан відносно задовільний. Найбільше турбувала жахлива втома, яка змушувала спати мало не по 20 годин на добу. Та ще трохи дряпало в горлі. В часи неспання лихоманка змінювалася жаром, а жар – знов лихоманкою. Втім, високу температуру вдавалося збивати.

На третій день температура вже не підвищувалася, але повністю зникли відчуття смаку і запаху. Тоді Олена звернулася до сімейної лікарки. Та відразу запідозрила коронавірусну інфекцію й призначила один із противірусних препаратів, тепле питво, а також попросила прийти в амбулаторію і здати мазок на ПЛР-тест.

– Мене здивувало, що запросили прийти в амбулаторію, адже транспорт не ходить, а я мала іти серед людей. Але мені пояснили, що викликів дуже багато, а я можу пересуватися самостійно, тож мушу прийти. На щастя, я живу недалеко від амбулаторії. Тож я вдягла маску і рукавички й пішла, – розповідає Олена.

У амбулаторії дівчина зайшла у спеціально відведене приміщення. В черзі перед нею було ще троє людей. Медпрацівники, котрі були в захисних костюмах, взяли мазок з горла на ПЛР-тест. Результати тестування згодом підтвердили коронавірусну інфекцію.

Сімейна лікарка телефонувала щодня й наполягала на госпіталізації. Але Олена, здавалося, вже йшла на поправку. Симптоми хвороби докучали все менше. Хіба що весь час хотілося спати. Температура стала опускатися до 35,5, і дівчина розцінила це як ознаку одужання. Так минуло вісім днів хвороби.

– Я вже вирішила, що мені минулося. Аж у якийсь момент стало важко дихати, – згадує наша співрозмовниця. – При фізичному навантаженні наставала задишка – доводилося дихати ніби на повні груди. При цьому став з’являтися біль. Це мене налякало. Я зателефонувала сімейній лікарці. Приїхала бригада швидкої, яка мене госпіталізувала.

Швидка допомога: «Куди везти пацієнта, визначає диспетчер»

Олену поклали до обласної лікарні. На запитання, чому везуть не до інфекційної, пояснили, що там усі місця зайняті.

Це суперечить словам міського голови Черкас Анатолія Бондаренка, котрий як раз приблизно в ті дні, коли госпіталізували Олену, заявляв, що пацієнтів даремно везуть в обласну, адже в міській інфекційній лікарні із 100 ліжок завантажених лише 22-25.

Тож по коментар ми звернулися до директора Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Ігоря Фесуна.

За його словами, рахувати потрібно не «місця», а палати. Адже, приміром, двох пацієнтів із підозрою на COVID-19 не можна покласти в одну палату: в одного діагноз може підтвердитися, в в другого – ні.

– Щодня диспетчери швидкої допомоги отримують інформацію про те, де є вільні місця, – пояснив Ігор Анатолійович. – Приміром (гіпотетично), в 11 годин нам повідомляють, що є 5 вільних діагностичних місць в обласній лікарні, 10 місць для хворих на коронавірус в інфекційній лікарні і 4 реанімаційних місця в обласній. На підставі цієї інформації диспетчер вирішує, куди везти пацієнта. Наприклад, якщо у нього наростає дихальна недостатність або є супутні патології, намагаємося влаштувати його в обласну, тому що там підготовлена спеціальна реанімація.

Якщо направлення в лікарню виписує сімейний лікар, попередню інформаційну роботу (зв’язатися з лікарнею, визначити наявність там місць тощо) виконує він. Проте, перед тим, як везти в лікарню пацієнта, диспетчер, щоб уникнути випадкових накладок, усе одно попередньо уточнює, чи є там вільні місця.

Наразі госпіталізують далеко не всіх пацієнтів із підозрою або навіть із встановленим діагнозом COVID-19. Ті, хто почуваються добре або навіть мають невелику температуру, лікуються вдома. До лікарень везуть лише тих, хто має підозру на пневмонію або прогресуючу гіпертермію (підвищену температуру, яку не вдається збити).

На жаль, цей процес «сортування» пацієнтів має чимало труднощів. Так, через велику кількість інсультів, які ускладнюють перебіг коронавірусної хвороби, швидко вичерпалися «інсультні» місця в обласній лікарні. Диспетчерам доводиться шукати, який медичний заклад може прийняти цих пацієнтів.

«На щастя, лікарі були готові нам допомагати»

В обласній лікарні Олену послухали, зробили рентген – і дійшли висновку, що в неї на тлі вірусної інфекції розвивається пневмонія.

– Лікарі визначили мій стан як середньої тяжкості, – каже Олена. – Також вони схвалили лікування, яке я приймала амбулаторно, за призначенням сімейного лікаря. Єдине, на чому вони наголошували, – важливо не переборщити з питвом. У декого велика кількість спожитої рідини може спровокувати набряк легень.

В обласній лікарні Олену лікували цілком безкоштовно. Кололи антибіотики, рекомендували побільше ходити, щоб рідина не збиралася в легенях. Оскільки вийти в коридор не можна було (щоб не заразити інших і не підхопити від когось додаткову інфекцію), «нарізувати кола» доводилося прямо в палаті. Ті, хто хотів, за свої кошти міг придбати препарати корисної кишкової мікрофлори, які не входять до протоколу лікування і не є обов’язковими. Годували також безкоштовно, і цілком пристойно. Крім того, можна було отримувати передачі від родичів.

Ми не могли не задати запитання, чи може Олена підтвердити або спростувати закиди дітей одного з пацієнтів обласної лікарні, які звинувачують лікарів у недостатній увазі до свого батька.

– Особисто мені й двом жінкам, 44-річній і 50-річній, які лежали зі мною в палаті, уваги приділяли достатньо. Коли мене тільки поклали, лікарі заходили до нас буквально що дві години. Міряли температуру, сатурацію (насиченість крові киснем, – ред.). Потім, коли стали масово надходити пацієнти, коли заповнилася реанімація, до нас стали заходити не так часто. Як медичний працівник, я розумію колег, – зазначила Олена. – Лікарям доводилося багато уваги приділяти тяжким хворим. Але я не відчувала браку уваги. Робили все, що встигали.

На переконання Олени, медики обласної лікарні реально готові протистояти інфекції.

– У них для пацієнтів із коронавірусом виділений окремий корпус. Є чіткий розподіл на брудну і чисту зони. Усі медики в захисних костюмах, респіраторах (не те що в моїй лікарні). Зміни тривають чотири години, після чого медики проходять дезінфекцію. Вони знають, що робити з хворими – лікарі реально підготовлені. Мають усе необхідне. Дезінфекційні розчини виготовляються за всіма вимогами, – каже медсестра.

Керівник обласної лікарні Олексадр Дудник демонструє захисний костюм, який використовують у закладі

Дівчина розповідає, що практично в усіх людей, які лежали разом із нею у відділенні, хвороба протікала приблизно по однаковій схемі. Тільки в когось перебіг був легшим, у когось важчим. Тим, хто мав хронічні патології, коронавірус давав ускладнення на хворі органи: легені, серце, нирки... У відділенні було кілька людей, які отримували кисневу терапію.

Після довгих двох тижнів, проведених за копирсанням у телефоні й спогляданням у вікно в обласній лікарні, отримавши два негативні ПЛР-тести, Олена доліковується вдома. Зараз вона проходить двотижневу самоізоляцію. Незабаром мають зробити контрольне рентгенівське дослідження, котре, хочеться вірити, підтвердить, що дівчина повністю видужала. Щоправда, цілком здоровою вона не почувається. Так, не до кінця повернулися смак і нюх, зберігається задишка навіть після незначного навантаження. Дівчина не знає, як коронавірусна хвороба вплине на її здоров’я в подальшому.

– Намагаюся повернутися до звичного способу життя, але це дуже важко: швидко втомлююся і багато сплю. Незабаром виходити на роботу, і я не уявляю, як там справлятимуся, – каже Олена.

Але навіть це – не головне.

– Переносити цю хворобу важко не так фізично, як психологічно, – каже Олена. – Думаю, до роботи із пацієнтами з COVID-19 треба залучати психолога. Адже хворому здається, що від нього сахаються як від якоїсь нечисті. Це важко. Крім того, вже зараз, коли я нібито одужала, мучить постійний страх знов заразитися і захворіти. Як бачу, що до мене наближається людина без маски, з'являються справжні напади паніки... Як медик, я можу об'єктивно оцінити свій стан і його причини. Але бути по той бік хвороби – дуже непросто.

«І досі до коронавірусної хвороби подекуди ставляться несерйозно»

На жаль, по той бік хвороби опиняється дедалі більше медиків – кожен п’ятий хворий на COVID-19 в Україні – медичний працівник.

– Проблема інфікування медичних працівників актуальна в усьому світі, – зазначає в інтерв’ю «Антені» директор департаменту охорони здоров’я та медичних послуг Черкаської міськради Всеволод Кульчиковський. – В умовах масового поширення інфекції неможливо бути цілком убезпеченим навіть упродовж одного дня, навіть маючи засоби захисту на робочому місці (можна інфікуватися в інших місцях). Звичайно, певну роль в ситуації, що склалася, відіграли й дефіцит засобів захисту на початку епідемії, й моральна неготовність медпрацівників їх використовувати.

Разом із тим, у приватних розмовах медичні працівники часто нарікають на суттєві помилки, допущені керівництвом охорони здоров’я міста й керівниками лікарень. Дехто зважується і на публічні заяви. Так, завідувачка неврологічного відділення Третьої міської лікарні Наталія Яковлева покладає відповідальність за спалах коронавірусної хвороби в своєму відділенні, зокрема, на адміністрацію лікувального закладу.

– «Мийтеся і продовжуйте працювати», – казала нам адміністрація. А може треба було закрити відділення, припинити приймати нових хворих, перевірити пацієнтів та персонал, виписати здорових, розподілити хворих, обробити відділення, провести контроль і тоді не було б того, що ми зараз маємо? – заявила Наталія Яковлева в інтерв’ю 18000.

Схожу думку висловлює і наша співрозмовниця Олена.

– Хворих із підвищеною температурою потрібно везти в інфекційні лікарні, а не у звичайні відділення. А якщо вже сталося те, що сталося – лікарні треба закривати на карантин, щоб не перетворювати їх на розсадник інфекції, – вважає наша співрозмовниця. – Натомість, і досі керівництво деяких лікарень ставиться до цієї інфекції якось... несерйозно. Це дуже прикро.

Максим Степанов