У серпні 2014 року черкаський волонтер, журналіст і адвокат Валерій Макеєв, виконуючи місію зі звільнення з полону так званої «ЛНР» українських бійців, сам потрапив у неволю. Після повернення на підконтрольну Україні територію Валерій Федорович написав книгу «100 днів полону, або Позивний 911», яка швидко стала бестселером. Проте, як визнавав сам автор, тоді він багато про що не міг розповісти. Сьогодні в інтерв’ю «Прочерку» і «Новій Добі» він відкрив деякі з тодішніх секретів.
– Справді, книжку я написав через три місяці після повернення з полону, і там справді писав, що років через п’ять можна буде розповісти про війну набагато більше, – каже Валерій Макеєв. – Зараз можу сказати, що я помилявся. Минуло п’ять років, шість років, і ще сьогодні багато чого розповісти не можна і не варто.
І багато що вже буде незрозуміло. Багато речей сьогодні, як кажуть, уже «не в тренді». Шість років тому, коли я був у Луганську в полоні, нас, захоплених українських журналістів, перевели працювати на одну з кухонь. І там у когось із кухарів працювало радіо, з якого після класної музики зазвучали українські новини. З тих новин ми дізналися, що в Україні відбуваються парламентські вибори. Ці спокійні новини нас дуже вразили – після того, як місцеві «слідчі» переконували, що ми, мовляв, уже нікому не потрібні, бо «війська «ЛНР і ДНР» нібито «вже стоять під Києвом». Наш тодішній стан зараз мало хто зрозуміє. Я ніколи не був ура-патріотом, але того вечора ми «на підвалі» тихенько заспівали Гімн України... І отримали від цього справжній кайф.
Дуже хотілося б розповісти із вдячністю про деяких людей, які ставилися до нас по-людськи і допомогли нам. Деякі історії не можна розповідати і сьогодні, а деякі – вже можна.
Звернутися до ваших ЗМІ з пропозицією дати це інтерв’ю мене спонукали дві розмови, які у мене відбулися цього тижня. Одна сталася кілька днів тому. Підійшов до мене чоловік поважного віку і сказав: «Знаєте, я прочитав вашу книгу «Вірній присязі» (це художній роман, який нині бере участь у конкурсі на здобуття премії імені Богдана Хмельницького). Вона мала для мене велике значення, бо закрадалися думки, що в цій країні вже немає людей честі, відваги і доблесті». І я можу сказати: так, у нас є люди честі і в контррозвідці, у Службі безпеки, люди які не продаються, для яких немає абсолютної мети отримати чергове звання, які прийшли служити Батьківщині, державі.
Друга розмова в мене сталася буквально кілька годин тому. Це була розмова із бізнесменом, який просидів у тюрмі шість років, втратив свій будинок, втратив усе, що мав... І врешті Верховний Суд скасував його вироки. Судді Верховного Суду запитали в прокурора: «А за що ця людина взагалі сиділа?»
Ось так. Є люди честі і люди без честі. Від цього нікуди не дінешся. Але я пишаюся тими людьми, спільно з якими мені довелося виконувати свою роботу і які є не лише професіоналами найвищого ґатунку, а й справжніми патріотами нашої держави, для яких має велике значення державність, честь та гідність, внутрішня й глибока любов до України. Я хочу таким людям вклонитися.
– Як розпочалася історія вашого полону?
– У нас дуже багато сказано і написано про бої за Донецький аеропорт. Але тема захисту Луганського аеропорту практично «не розкручена». А там теж були запеклі бої – за Хрящевате, за Лутугине. І наша армія, контррозвідка зіткнулися з тим, що з’явилися полонені. Тоді я отримав дзвінок від свого друга, людини честі, який працював у штабі АТО. Він запросив мене на розмову.
«Немає ніякого підрозділу, який відповідав би за звільнення полонених, – розповів він мені. – Хлопці потрапляють у полон щодня, і потрібно щось дуже оперативно робити». Скажу наперед: підрозділу, який відповідав би за полонених, немає у наших спецслужбах і досі. Мій друг сказав, що створювати відповідну військову структуру недоцільно, оскільки в процесі обміну військовий наражається на більшу небезпеку, ніж цивільний.
Я – цивільна людина, співаю у храмі, маю стосунки із церковними людьми в різних куточках України, в тому числі й на окупованих територіях. Тож підходив для згаданої роботи. Сьогодні таке було б уже нереально. Це стало нереальним уже з середини 2015 року. Над звільненням полонених з’явився політичний дах, і люди, які опинилися в полоні на той момент, «зависли» там на декілька років. А тоді, у 2014 році, все можна було робити оперативно.
Після кожного бою штаб АТО складав списки осіб, які потрапили в полон. Наприкінці липня 2014 року в полон потрапив цілий підрозділ танкістів передового підрозділу. Їх перемістили в Краснодон. Митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан благословив мене вести переговори від імені церкви. А в певний момент з «того боку» надійшла пропозиція, щоб наша людина, бажано священик, під’їхала в Краснодон. Кажуть: «Ми даємо йому позивний 911. Нехай під’їде, нехай з ним буде два-три журналісти. Ми зможемо віддати йому частину полонених».
Я годився для цієї роботи, оскільки був і «людиною від церкви», і журналістом. 16 серпня я з декількома іншими журналістами-добровольцями виїхав у Краснодон... На жаль, сталося не так, як гадалося. Як нам згодом пояснили, «накази не завжди доходять до окопів». Нас прийняв підрозділ, який був віддалений від центральної окупаційної влади, і цей підрозділ поставив собі зовсім інше завдання: заховати нас і не давати «центральній владі» жодної інформації про це. Так ми опинилися в полоні на довгі сто днів...
– Про ці сто днів ви докладно розповідаєте у книжці. А після звільнення вам доводилося бувати на сході України?
– Так. З одного боку, кожен, хто має справу з війною, має вчасно зупинитися, щоб не перетворювати реальну роботу в якесь донкіхотство. У тих, хто відчуває війну як «свою справу», змінюється психіка, виникає так званий «донбаський синдром» – люди залишаються у війні, навіть живучи в мирних умовах. На жаль, декого це спонукає до скоєння злочинів, інші уникають цього, але все одно психічно страждають. Щоб ви розуміли, і на фронті, і в полоні тебе убити можуть у будь-який день. Випадково або не випадково. Будь-яким чином. Хтось напився на якомусь весіллі, «давай постреляем». У кого? «Давай покошмарим наших нациков».
З іншого боку, перш ніж зав’язати з війною, я мав «закрити свій список». Тобто переконатися, що ті люди, за яких я взяв на себе відповідальність, уже на вільній території України. Сьогодні цей список закрито, і я можу його спалити.
Після цих слів Валерій Макеєв узяв запальничку і підпалив документ.
Але цей список закрився не відразу. Коли я приїхав до свого друга в Київ, він запитав, чи я здоровий, а потім розповів, що «звідти» забрали ще не всіх наших вояків, по яких я їздив. Один, на ім’я Святик, залишився – через те, що раніше він втік із полону і відтоді переховувався. Тепер зателефонував у Київ. «Ми йому кажемо: іди здайся, ми будемо тебе обмінювати». А той каже, що чекає «на того, хто за нами їхав». Як ми дізналися згодом, весь Краснодон був завішаний фотографіями того Святика. За інформацію про нього пропонували 17 тисяч гривень. А тим часом хлопця на самому кордоні з Росією переховувала родина міліцейських пенсіонерів. Вони жили в постійному страху, не мали чого їсти, але Святика берегли і намагалися лікувати (коли він тікав з полону, сильно пошкодив шкіру на обличчі, почалося зараження).
Мені дали слухавку, щоб поговорити з ним. «Як ти там?» – питаю я його. «Вірний присязі!» – відповідає Святик. Хлопчина із далекого села каже мені цю фразу! В мене все затремтіло. «Синку, чекай – я по тебе приїду», – сказав я.
Хлопець був дуже хворий, і забрати відразу його було неможливо. Тому ми примудрилися його розмістити там у лікарні. На жаль, ми не знали однієї штуки: хлопець із черкаського села взагалі не вмів розмовляти російською. Святик сім днів, поки лікувався, мусив мовчати...
Десь у середині грудня 2014 року телефонує мені його мама. «Ну що, – каже, – ви встигаєте до 29 грудня?» «Яке, – кажу, – 29-те?» «Але ж у нього день народження 29 грудня!» – каже мама хлопця.
Нам удалося здійснити спецоперацію з його виведення. Але про цю спецоперацію не можна говорити навіть зараз. О п’ятій ранку 29 грудня ми приїхали на Черкащину, до нього додому, і я зміг сказати: «Приймай, мати, бійця!» Цей день для мене дуже багато вартує...
Після Святика в мене на «тій стороні» залишилося ще два бійця – айдарівці, про яких я потім написав художню книжку «Привиди президента»... Я з ними познайомився у Луганській обласній лікарні. Туди в нашу «палату для нациків» поклали чотирьох справжніх героїв, які чудом залишилися в живих після загибелі золотої роти «Айдару», що потрапила в засідку (сподіваюся, що про цих хлопців колись знімуть фільм).
Мені через певні канали вдалося передати інформацію про те, що ці чотири хлопці вижили. А вже після звільнення з полону мені довелося за ними повернутися. Двох із них, які були у доволі тяжкому стані, передав нашій стороні священик Московського патріархату (дуже колоритна постать – в бандані і з автоматом). Того дня я мало знов не потрапив у полон – перебуваючи в будинку Луганської обласної лікарні, побачив, що за мною вже ідуть, але мені Божим Провидінням удалося вислизнути. Відтак довгі дев’ять місяців ми працювали над тим, щоб забрати останніх двох бійців із айдарівської групи. Вони повернулися додому лише на початку липня 2015 року. На цьому для мене війна закінчилася.
– В одному із наших із вами інтерв’ю ви сказали, що людей, які повернулися з війни, ніби щось «заклинює». Вас уже «відпустило»?
– Відходиш від цього непросто. Щороку 16 серпня в мене починається новий цикл: кожного наступного дня я згадую, що в цей день було в 2014 році. Згадуються різні люди – люди честі і люди без честі. Але більше – перші. Стає дедалі холодніше – і я згадую, як мені було холодно тоді (адже мене взяли в літньому одязі – шортах і майці). Згадую літню лікарку, яка мені казала «Мы вас ненавидим», але дала теплу спортивну шапку. Я досі зберігаю цю шапку. Нехай та жінка скільки завгодно «ненавидить» на словах, але ділами вона робить добро. Згадую конвоїра, який зі словами «Та блин, ему же точно холодно», дав мені теплу шахтарку – теплу курточку, яку приніс із дому. «Родители передали, чтоб ты не мерз. И (пошепки) вот тебе ещё сало».
Згадую лікаря із Ровеньківської районної лікарні, куди мене доправили відразу після «гарячого» прийому на лінії розмежування. Той лікар залишився один у лікарні, решта втекли. Щойно я розплющив очі, приходячи до тями, як почув голос конвоїра: «Всё, на подвал!» І голос молодого, років до тридцяти, лікаря: «Никуда он не пойдет! Девять дней минимум, по протоколу!» Конвоїр пересмикнув затвор в автоматі: «Нацика пригрел? Расстреляю!» І спокійний голос медика: «Стреляй, я тут один врач. Лечите сами». Що було в голові того лікаря? Адже запросто могли б розстріляти і привезти в лікарню, приміром, фельдшера з сусіднього села. Але він сказав – і зробив! Я дякую Богу, що ця людина зустрілася на моєму шляху. Я не знаю, які в нього погляди, і це неважливо.
– Чи мають в Україні полонені якийсь офіційний статус?
– Жодного! Жодний полонений не отримав жодного статусу. У нашому законі немає поняття «полонений», «військовополонений». Зі мною хлопці поверталися з полону – хто без ноги, хто без вуха. У всіх інвалідність за «загальним захворюванням».
Я як правник хотів через суд домогтися встановлення того факту, що був у полоні. Мене запитують: «А для чого?» Державу, а особливо Міністерство оборони турбує, що нас таких багато, п’ятсот осіб. Раптом домагатимемося якихось пільг. Дійшли до Верховного Суду – всі інстанції кажуть «ні». Так не тільки з полоненими. Одному моєму знайомому (він воював у «Айдарі») відірвало ногу і руку. Через суд встановили, що це сталося на війні – й Міністерство оборони подало апеляцію, а потім касацію, доводячи, мовляв, що це «загальне захворювання». Можна тільки розвести руками. Як на мене, такі речі нівелюють державність.
Колишнім полоненим реально потрібна допомога. Це люди з дуже специфічною психікою. Приміром, зі мною тиждень займався мій товариш, психотерапевт. Але потрібна не лише психологічна, а й матеріальна допомога. Я не кажу про себе. Колишнім полоненим таку надавали лише двічі. Перший раз – за наказом президента Порошенка (військовополоненим-учасникам параду в 2017 році). І другий раз – при поверненні полонених матросів із Росії, уже при президенті Зеленському – їм меценати дали кошти на квартири. Це ненормально. У людей, які пройшли крізь війну, дуже багато болю. Із цим болем потрібно працювати, а не ховатися від нього.
Коментарі
Если у резидента позывной "парикмахер" - то таки надо.Агент на грани провала....
Та ні, то рошенове с.ане гузно тхне й досі. І хоча Зе не кращий, але не такий кровожерливий і підступний.
Ще одне риторичне питання - Сьогодні на&бнувся гелікоптер з "вагнерівцями"- вони летіли когось брати в полон?
Вже 2-й рік порох не президент, але продовжує ср.. в штани 73-відсотковим
Місто знає його журналістську 'всеїдність'.
Буває.
Але "доброти" його вистачило тільки на психоконсудьтац ію й "Загальні захворювання".
Ненависть Порошенка до добробатівців і волонтерів теж межує з псизахворювання м.
.... Добре що пом'янули Айдарівців.
Стрічка RSS коментарів цього запису