Володимир Мамалига, відомий у Черкасах в минулому як журналіст, депутат міськради. Свого часу він був серед засновників і керівників УНА-УНСО, побував на війні, в АТО. Побувавши на війні, пан Володимир пішов здобувати ще одну освіту – психолога, щоб легалізувати своє захоплення психологією.
Зараз він – один з небагатьох психологів-чоловіків у дошкільній освіті Черкас. Каже, що діти до нього тягнуться і люблять його. В інтерв’ю «Прочерку» Володимир Мамалига, до речі, сам батько п’ятьох дітей, розповідає, як у час пандемії змінилися діти, та дає поради батькам. При цьому наголошує, що про складні речі він говорить простою і зрозумілою мовою, тому висловлювання його не будуть наповнені складною термінологією.
– Психологія – це наука про душу, бо ми вивчаємо душу, впливаємо на душу, допомагаємо їй. Психолог не лікує мізки, а просто допомагає знайти людині свій власний шлях до гармонії, підтримуючи та приймаючи її, – каже Володимир Мамалига. – Я переважно працюю у методі "Терапія усвідомленням", хоча використовую й інші методи, такі як глибинна психокорекція, травмотерапія, нейро-лінгвістичне програмування тощо. Кожне звернення вимагає індивідуального підходу, тому методи і засоби здебільшого міксуються в залежності від запиту та респондента. Пріоритетом є людина, а техніки можуть бути різними. Консультую дітей, сімейні пари, людей у складних життєвих ситуаціях, ветеранів.
Крім того, офіційно працюю практичним психологом у дитячому садочку. Загалом, кожен садочок має психолога, але зарплати і реалії такі, що подекуди в садочку психолог працює чи на півставки чи навіть сумісником.
– Знаю черкащанина, який виїхав з родиною до Китаю. І там працює вихователем дитсадка. У нас вихователь-чоловік – поки що "дикість". А як щодо дитячого психолога-чоловіка?
– Ну, маємо поодинокі постаті. Так, серед завідувачів дитячих садочків, наприклад, жодного чоловіка, а кажуть про гендерну рівність (сміється – ред.). Так само в школах директорами – більшість жінок.
– Розкажіть про зміни в навчальних закладах, які відбулися через коронавірус.
– Зміни, безумовно, відбуваються. Скажу загалом, що педагогічні працівники садочків і шкіл лише вчаться працювати в нових умовах. Тому все складно. Насамперед дається взнаки матеріальна база закладів освіти. Маємо те, що маємо. Державні мужі спромоглися створити міністерство цифрової трансформації, створили звітність, а тоді переклали на плечі засновників матеріальну базу, а засновники – це здебільшого органи місцевого самоврядування. Що ж виходить? У мене, наприклад, комп’ютер 2003 року випуску. Є і молоток в садочку 2003 року. За потреби десь підбити цвях молоток справляється, а от комп’ютер зі своїми завданнями справляється гірше. Не оновлюється програмне забезпечення. Тож про онлайн-зустрічі можемо говорити з натяжкою. І це я лиш про матеріальну базу освіти. А якщо говорити за дітей, то вони взагалі вимагають безпосереднього контакту, особистісного підходу. В садочку треба контакт з вихователем, нянею, психологом, а в школі потрібен контакт з вчителями. До речі, щодо садочків, то чим меншого віку були дітки в групах, тим більше їх батьки водили в садок.
– Які проблеми в дітей у садочку? Для чого їм психолог?
– Коли дитина малого віку, то всі їх проблеми – це проблеми батьків. Тому тут треба працювати з батьками. Можна десь сприяти в чомусь, спілкуватися. Це якщо немає інклюзії. Якщо ж є ознаки складностей у комунікації, у засвоєнні матеріалу, для поведінці, тоді ми рекомендуємо звертатися до інклюзивно-ресурсного центру. Там вже комплексна комісія визначає особливі освітні потреби дитини. Щодо всіх інших – я намагаюся зустрічатися з батьками. Бо більшість часу дитина все таки проводить з батьками. Тому з ними треба визначати спільно поведінку щодо дитини. Одним словом, я повинен працювати насамперед з вихователями і батьками.
– Як це відбувається на практиці?
– Лише спільна робота батьків, вихователів і психолога. Мені інколи просто радять звернути увагу на ту чи іншу дитину. І далі вже починається робота.
– Розкажіть про освітній процес онлайн з погляду психолога.
– Можна говорити про всю Україну. В час пандемії родини, ніби рідні люди, опинилися на обмеженій території, закриті вдома, на карантині. І виявилося, що не всі готові одне одного терпіти. Це призвело до ускладнення в родинах. З’ясувалося, що батьки не готові розуміти дітей і навпаки. Виникали якісь конфлікти, невротичні стани. Не секрет ні для кого, що батьки часто вважають, що хтось щось їм винен. Мовляв, ми вам дитину в садок привели, ми вам дитину в школу привели, то ви виховуйте і навчайте. Це не так. Навіть згідно з законодавством відповідальність за дитину несуть насамперед батьки. Вони повинні виховувати і вчити, бо найбільше часу діти перебувають з батьками. І з батьками в них найтісніший зв'язок.
Мене питають, які особливі методики застосовувати до малих дітей? Які ж тут методики запропонувати?! (Усміхається, - ред.) Вчіть дитину елементарному – ходити правильно в туалет, їсти ложкою. Ця проблема реально є! Я батькам деяким так і кажу, бо багато приводять малих дітей, а вони цього не вміють. Тож треба сідати вдома навпроти дитини, розповідати, показувати як брати ложку. Здавалося б, елементарно. Так само з подальшим розвитком дитини, пізнанням нею світу. Йдучи по вулиці, не втикайте навушники в вуха і не дивіться весь час в телефон, а розповідайте дитині, що он бачиш ворону, вона літає, ворона – це птах, вона каркає. Скажіть, якого ворона кольору. Показуйте те, що навколо. Бо дитина хоче сприймати світ навколо від батьків. До слова, скажу один нюанс: дітям не вистачає саме батьківського спілкування. Бо матері, так складається у нас, більше часу приділяють дітям, більше спілкуються. А татусі, як правило, більше працюють, перебувають десь на заробітках. Це відчувається, коли я приходжу в садок, і діти тягнуться до мене, бо їм бракує чоловічого спілкування. Дитина адаптується до всього, брак чоловічого спілкування вона може компенсувати, у кращому варіанті, дідусем чи старшим братом, а в гіршому – героями кіно чи вуличними друзями, які не завжди збирають квіти і плетуть віночки, а роблять дещо інше… Тож дитина потребує уваги і потребує, щоб з нею займалися! Хоча, я розумію, батьки в час пандемії самі перебувають в стресовому стані, та це не є виправданням.
– Я десь читав висловлення якогось психолога, що досвід садочку може знадобитися дитині в майбутньому у армії або тюрмі. То чи потрібен взагалі садок дитині?
– Дивіться, психологи також люди. Досвід є різний. Скільки садочків, скільки дітей, скільки вихователів, стільки й досвідів. Тож те, що сказав той психолог, на 99% - він взяв з власного життя. Та й якщо у вас був прикрий досвід в садочку, то варто все ж сприйняти «трагедію» як просто «ситуацію». Може, хтось в цей час уже пожалів про свій вчинок, а це змінює справу. Це досвід.
Вважаю, що нам взагалі треба спробувати підходити у стосунках з тієї точки зору, що апріорі людина добра. Просто інколи вона може чинити погано в силу різних обставин. Особливо це правило діє щодо дітей. Діти тим більше всі добрі і хороші. І від нас залежить, якими вони виростуть і будуть. Якими буде і їх, і наше майбуття. Сподіваюся, що я таки чиню правильно, бо, принаймні, діти мене в садочку люблять. І це радує.
– Ми говоримо про діток, яких в садочку пандемія не дуже зачепила. А от школярі все ж повністю змінили через дистанційне навчання ритм свого життя…
– У мене вдома торік було троє осіб, які займалися дистанційним навчанням. Якщо ми беремо американського професора, який в реальному часі через інтернет веде лекцію, то в нього є камери, і студенти можуть ставити питання в живому часі, як це було б в аудиторії, там є і емоції, і зворотній зв'язок. Наше дистанційне навчання дуже недотягує в плані зворотного зв’язку. Технічно я як батько не був готовий. Уявіть – троє студентів. Та навіть двоє дітей, що навчаються, мають в усіх родинах все необхідне. Та й педагоги не всі готові працювати. Ми не стикалися раніше з таким. Хоча певний досвід уже був. Пригадую, коли я на телеканалі «Антена» працював, ми робили відеоуроки в 2008 році у 17-й школі. Це були не молодші класи, але з 5-го і до старших проводили по всім предметам. Але це був короткостроковий досвід. Загалом нам треба зворотній зв'язок, як це відбувається на уроці, щоб не просто викладач скидав завдання в Вайбері та очікував письмової відповіді. Думаю, в нашої освіти все попереду.
– Що відбувається з нами в стресовому стані?
– Стрес може супроводжувати почуття тривоги, яке може бути ще й підсилене загальною невизначеністю, та ще й не завжди раціональними кроками влади. Влада не завжди може правильно інформувати про навколишні події, заспокоїти людей. Окрім того, пандемія збіглася в часі з виборами. Вибори – це теж стрес для суспільства. А ще люди закриті були в просторі. Зросла нервозність і тривожність. Діти в садок прийшли схвильовані, не такі, як після літніх канікул. Та все йде на краще. Адже буде більше сонця, приходить весна. Що все-таки робити? Вчитися жити в гармонії з іншими, з самим собою, намагатися порозумітися з найближчими. Це дуже важливо. Я не можу вам чітко розказати правила, які вас зроблять спокійним. Потрібно бути обережними з інформаційними повідомленнями. Знаєте, інколи корисно прорахувати до десяти, перш ніж відкривати рот і давати купу порад.
Скажу, що страх і тривогу людина все одно змушена пережити. Без цього ніяк. Ми знаходимо нового друга, ми змінюємо роботу, йдемо на якусь зустріч – все це більший чи менший страх. Треба визнати: «Я дійсно боюся вперше виходити в онлайн-урок!». І це нормально. Інша справа, що в час пандемії в людей був найбільший страх – страх смерті. Тому тривога так і посилилася.
– Що таке щастя?
– Для кожного щастя виглядає по-різному. Для мене щастя - це почуття комфорту всередині, там, де серце. Багато хто прагнення влади, грошей якраз пов’язує з намаганням досягти комфорту всередині. Але не завжди почуття комфорту і гармонії пов’язане з чимось матеріальним. Тобто щастя не обов’язково вимагає великих капіталовкладень. Зараз пандемія, можливо, дала нам можливість таки подумати про себе, полюбити себе, бути з собою в гармонії. От як може вести себе людина з іншими, як ставитиметься до інших, якщо вона не любить насамперед себе? Коли людина всередині в гармонії, то і назовні випромінює щастя.
Знаєте, є версія, що пандемія нам дана, щоб людей об’єднати, адже всі ми дуже роз’єднані. А так сидіння дома дало час нам подумати про себе.
– Ви змінилися в час пандемії?
– Думаю, так. Може, вплинула пандемія, а може - просто настав час. Все, що у світі відбувається, ми не можемо змінити. Але можна змінити ставлення до цього. «Не знаєш куди йти? Йди назустріч самому собі! Неважливо, що нам подарували батьки чи минуле. Важливо, що ми самі собі подаруємо!»
Я переосмислив життя, себе в житті. Визначив пріоритети, виставив орієнтири. Зрозумів, що нікому сторонньому не цікаво підтримувати моє власне «Я». Без нас наші цінності не мають значення. Я вирішив залишатися собою, усвідомлювати себе, рефлексувати, насолоджуватися життям. Життям, як воно є.
реклама
