“Златодар” – це державне підприємство чи великий приватний «колгосп»? ( Фейлетон)

Дороговказна зірка. Коли Володимир Лук’янець ходив до школи і був ще не високоповажним Володимиром Лукичем, він як і всі школярі проходив п’єсу Карпенка-Карого «Сто тисяч». П’єса як п’єса, школярі залюбки читали і сміялися над тим, як заїжджий пройдисвіт обдурив хазяїна Герасима Калитку. Але Володимиру, мабуть, дуже запав у душу монолог Калитки про землю. Бо з часом слова про загрібання землі в одні руки стали дороговказною зорею пана Лук’янця. Пам’ятаєте, як у п’єсі: «Ох, земелько, свята земелько – божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо – усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито: і все то гроші,гроші, гроші…кусочками, шматочками купував…».

Саме з позиції Гераська Калитки стають зрозумілі деякі сьогоденні дії генерального директора великого державного підприємства й недавнього керманича області Володимира Лук’янця.

«Златодар» - це державне підприємство чи віртуальне об’єднання приватних бізнесменів?

Аграрне об'єднання навколо "Златодару", про яке часто говорить його директор на великих нарадах, насправді - приватний бізнес

 Як писала одна поважна обласна газета (цитуємо): «Володимир Лук’янець, депутат Черкаської обласної ради і свого часу губернатор Черкащини (…) колись на початку своєї кар’єри був головою колгоспу й зараз говорить про себе як про «голову великого колгоспу» І для всіх, хто його знає, це не здається дивним, бо всім відома його пристрасть до землі. Саме тому він заснував при роки тому промислово-аграрне об’єднання «Златодар». Читаєш ці слова, і диву дивуєшся. На перший погляд, ніби жодної крамоли. Але ж ні для кого не таємниця, найвідсталіший фермер в області знає, що Володимир Лук’янець після свого губернаторства став директором державного підприємства «Златодар», яке закуповує і зберігає державний запас продовольчого зерна в Золотоноші. Підпорядковане Державному комітету по матеріальних резервах.

А виявляється під орудою пана Лук’янця не ДП, а «великий колгосп» з точнісінько такою ж назвою – «Златодар». Чого, за загальноприйнятими правилами аж ніяк не може бути. Якщо першим було все таки «ДП «Златодар», то створений три роки тому «великий колгосп» має носити не бренд державного підприємства Держрезерву, а щось інше – «Златобар», «ЗлатоКіТ» чи «Златолук» приміром.

Тому й виникає питання: чим керує пан Лук’янець – державним підприємством? Великим колгоспом? Чи приватним маєтком? Чи може вже державне підприємство стало просто додатком до земельних маєтностей пана Лук’янця і К? …

Бідному Калитці і не снився такий розмах

Хрестоматійний Герасим Калитка мав лише 200 десятин і ще мріяв прикупити 250 десятин пана Смоквинова. Пан Лук’янець давно явно переплюнув свого шкільного кумира: він і його хлопці (про них – трохи далі) на сьогодні підтягли дев’ять сільгосппідприємств із 22 тисячами гектарів землі. Що тих смоквинівських 250 десятин проти такого царства-государства! І це все,за словами Володимира Лукича, - всього за три роки.

Звичайно, такий шмат роботи зрушив не самотужки…

 «Діти лейтенанта Шмідта» або Лук’янцеві козачки

 Ось тут ми й підійшли до головного: хто ж працює в тіні неширокої спиниВолодимира Лукича? Не сам же генеральний директор державного «Златодару» засновує сільгосппідприємства, вершить у них всі справи і здійснює рутинне повсякденне керівництво на освоюваній «святій земельці»?

Для цього під скромним крилом Лукича ховається надійна команда його козачків, непоказної зовнішності та не прагнучих публічної слави надійних хлопців. Про таких кажуть, що вони із піску вірьовку сплетуть, із води сухими вийдуть, а із вареного яйця курча висидять. Вони, доки Лукич приймає і відправляє різних провіряючих і приїхавших за досвідом гостей, як ті діти лейтенанта Шмідта вперто гнуть свою лінію і пхають свого візка до повної світлої перемоги. І Вадим Криворучко, і Костя Тітаренко, і Іван Романій, і Володимир Запасний, не дуже афішуючись, спритно перетворюють світлі мрії начальства в реальність. Ясна річ, ніхто й себе при цьому не забуває. Той, дивись, генделик відкрив, той на маркет замахнувся, той маєток опорядив. А що, хіба забороняється?...

Один з найяскравіщих образів Герасима Калитки зі "Ста тисяч" втілив артист Богдан Бенюк

Як «КіТ» ледве «Ліктьом» не став

Говорячи про свої царства-володіння пан Лук’янець обов’язково згадує рідне Бакаєве, де родився і виріс. Згадуються Канівці, недавно охоплені золотодарівським сяйвом, Плескачівка та Коробівка. Але не згадує таке собі маленьке сільце Хвильово-Сорочин в Золотоніському районі.

А там є невеличке сільгосппідприємство із загадковою назвою «КіТ». Не ламайте голову, нізащо не розгадаєте, на честь якого кота воно назване. Бо й справді «КіТ» не кіт, а то так зашифрувалися його засновники – Лук’янцеві козачки Криворучко і Тітаренко (скорочено – «КіТ»).  Подейкують, що у засновників був спочатку до цієї абревіатури і прізвище шефа долучити, вийшло б щось типу «Лікоть». Але патрон відмовився.

В тому «Коті» - рай, якого будь-яка душа забажає. Дарма, що всього землі як у того Герасима Калитки, але тут є і свині, і кури, і кролі, і бджоли, і вівці. Все це під контролем Володимира Запасного. Формально, це – ніби підсобне господарство «Златодару». Але навряд хоч один рядовий працівник ДП «Златодар» може похвалитись, що смакував мед чи шашлики із «котячої» баранини. Вівці – то велика любов великосановного начальства. Крім Хвильово-Сорочина є овеча отара і в Бакаєвому. Хоча тутешні ярочки і баранчики як ті інопланетяни – вони ніби і є, хтось може їх і бачив, а формально їх немає. Ніде, ні по яких «формах-24» у Бакаєвому нема жодного ягняти, а фактично – гарненька отарка вгодованих овечат з яких виходять чудесні шашлички-смаколики. Але ті бакаївські барани – не для ДеПеЗлатодарівського сушильника, вагаря чи слюсаря чи електрика. Таке лише для панського столу, для вгощання численних перевіряючих, які люблять інспектувати ДП.

Сам продав собі, сам у себе купив?

Володимир Лук'янець - найяскравіший представник Блоку Литвина у Черкаській обласній раді

ДП «Златодар» повинне закуповувати сировину у сільгосппідприємств для закладення їх на зберігання в недоторканний державний резерв. Так має бути за ідеєю. Але насправді підприємства і Лівобережжя, і інших районів фактично не мають змоги продати своє зерно «Златодару», бо він закуповує зерно в першу чергу від своїх господарств. Дослівно рядки пана Лук’янця з обласної газети: «Своя земля і сільськогосподарські підприємства наполовину забезпечують комбінат сировиною…». Що тут коментувати? Хіба те, що діє пан Лук’янець за принципом: сам  собі продав, сам у себе купив? Везе підопічним Лукича «Валтасам», «Котам» і «Мріям»…

«Свята земелька – божа дочечко» так і залишається дороговказом для Володимира Лук’янця…