Київського актора Тараса Денисенка назвали таким іменем, бо мама грала одне з кохань Шевченка – Ядвіґу Гусаківську, пише «Газета по-українськи».
– Мій уже покійний батько Володимир Денисенко зняв фільм «Сон» про Шевченка 1964-го. Я народився в березні 1965-го. Усе моє приутробне існування моя мати, актриса Наталя Наум, працювала над цією стрічкою.
У Денисенка перерва в лекціях для студентів-дикторів у театральному університеті. Закурює в аудиторії.
– А можна, ми залишимося, послухаємо інтерв'ю? – просить молодь.
– Так, тільки не жужжіть там, – поглядає на студентів, які щось жваво обговорюють, нахилившись під парту.
– Коли я у 17 років їхав учитися у ВДІК, батько подарував мені «Кобзаря» і підписав, що це друга Біблія українського народу, – продовжує Денисенко. – Це було радянське видання кінця 1970-х зі значними купюрами, але дуже гарними ілюстраціями. Цензурні виправлення були не такі важливі для мене, як прагнення залишатися собою в чужому середовищі Москви.
– Часто відкривали книжку?
– Регулярно. Мені бракувало спілкування зі своїми. У середині 1980-х це було можливо лише у довгих листах чи через міжміський переговорний пункт. Та й більшість українців у ВДІКу були стукачами. Залишалося читати Шевченка. Принаймні ти знав, що він на тебе анонімку не напише. Моїм сусідом по кімнаті був режисер із Північної Кореї. Пояснив йому, що читаю головну українську книжку – щось схоже на їхню ідеологію Чучхе Кім Ір Сена. Хлопець мене зрозумів. Він теж не хотів бути, як усі. Приїжджав пізніше у Київ у гавайській сорочці, з «Полароїдом» на шиї та з двома дівахами. Шепнув, щоб називав його японцем. Чув, що його північнокорейські спецслужби викрали з Москви і розстріляли за те, що не хотів жити за комуністичними ідеалами.
– З образом поета ви вперше зустрілися, коли знімалися в серіалі «Тарас Шевченко. Заповіт» Станіслава Клименка?
– Не зовсім. У ВДІКу на іспитах зі сценічної мови я читав вірша «І мертвим, і живим». У комісії була лише одна викладачка українського походження – Алла Радченко-Шрайбер, донька розкуркулених селян. Але перекладу з мене не вимагали, отримав «відмінно». На зйомках фільмів «Заповіт» і «Поет і княжна» переконався, що не можна робити біографічних стрічок про видатних людей. Шевченко до публіки звертається своєю творчістю. А показувати, що він ходить у туалет, миється, займається сексом – те саме, що виставляти в музеї брудні труси.
Більшовики постаралися, а ми підхопили і зробили з Шевченка ікону. На фільмах працювала костюмером літня жінка. Розповідала, як із сумського дитбудинку їх повезли в Київ. Увечері повели в театр, на оперу «Тарас Шевченко». Вона мало не знепритомніла, коли на сцену вийшов поет у фраку, а не в кожуху й селянській шапці. У виставі Шевченко – член товариства «мочемордів», у нього зовсім не святенницький спосіб життя. Для неї це був культурний шок, і вона пішла працювати на кіностудію.
Якщо знімати кіно, то про Тарасові внутрішні злами, а не про революціонера-демократа, який любив жінок і випивку. Він хотів поїхати в Італію як художник, уже мав гроші від мецената Тарновського, але чомусь залишився в Російській імперії.
– Ким є Тарас Шевченко для теперішніх українців?
– Для закріпачених, забитих сучасників він був супермен. Пан, який розмовляє їхньою мовою, приїздить на фаетоні – явище космічне. Почали його одягати в кожух скрізь, а самі думати: якщо він зміг, то й ми колись будемо на фаетонах. На Черкащині під час святкувань 150-річчя народження Шевченка зробили нову дорогу. Мали прибути іноземні делегації, тому відремонтували всі придорожні хати в селах, бо соромно було за солом'яні стріхи. Мій батько казав, що в тих краях тоді народилася примовка «Спасибі Тарасу за шифер і трасу».
У Євгена Плужника є вірш «Мовчки зросте десь новий Тарас // Серед кривавих піль!» У нашого народу досі є надія, що прийде новий герой і всіх врятує. І байдуже, як зватимуть «нового Тараса» – Ющенко чи Янукович.
рекламаЦікаві новини звідусіль
