Чи б’ється серце України? (репортаж з Холодного Яру)

У давнiй козацькiй столицi України — Чигиринi, люди чекають нового гетьмана i кажуть, що залишилось уже недовго. Про враження від козацького краю у виданні «Експрес» пише в своєму репортажі відома львівська журналістка Світлана Мартинець.

.

— Як живеться вам нинi? — питаю людей.

— Як ото злидням, — вiд­повiдають.

— А як буде край, що тодi? — знову допитуюся.

— А хiба ж вiн iще не настав? — дивуються.

— Коли хлiба нема, коли хату i землю забирають, — пояснюю.

— Вiзьмемо вила в руки й винесемо те смiття, — хмурнiють.

Чигиринщина, Суботiв, Холодний Яр... «Смiттям», яке погрожують пiдняти на вила, тут називають людей, що керують нинi Україною.

Як живеться нащадкам славних козакiв? Чи є ще дух волi у серцях на землi, викупанiй кров’ю козацькою?

Де гайдамаки святили ножі

«...Покинеш дiм. Любитимеш чужинку. Ти з тих, котрi цiлують спершу меч, а потiм — жiнку...» — за вiкном автiвки залишаються села Черкащини, що загубилися у лiсах.

Холодний Яр — це територiя неподалiк Черкас, що охоплює Чигирин, Суботiв i навколишнi села. Холодний Яр — то наша iсторiя, яку не перепише нiхто. Саме тут, над Днiпром, колись жили люди, сильнi духом та великим бажанням свободи.

У селi Медведiвка й музей є. Козацька шабля там лежить. Справжня. Важка, руку зводить. Про те, як козаки перед боєм шаблi у храмах святили, знають тут i дiтлахи. А тi, в кого вус засiвається, розкажуть i про традицiю козацьку: спершу меч цiлувати, а тодi жiнку любити. У Медведiвцi та навколишнiх селах i досi козацькi прiзвища залишилися: Отаманенки, Осавуленки, Хорунжi та Залiзняки.

Де-не-де ще можна наштовхнутись на хатки, наче перенесені у сьогоденння з минулого.

А згодом, коли московити прийшли й стали забирати з хати коня, корову, землю, — взяли чоловiки у руки хто рушницю, а хто вила й пiшли боронити своє. Виставили варту на пiдходах до рiдних сiл, край назвали Холодноярська Республiка.

— А як вам нинi живеться? Чи полiтики якось помагають? — питаю стареньку.

— Якi полiтики? — щиро дивується. — Ото щось там говорять по телевiзору, як iстукани, самi до себе, що їм до наших бiд? Чи ж вони журяться, що народ бiдує, бараболею перебивається?

— Слава Українi! — вiтаюся до двох сiльських чоловiкiв у селi Мельники, сусiдньому вiд Медведiвки.

— Героям слава! — поважно зупинилися. Один картуз з голови зняв.

— Яку партiю пiдтримуєте? — починаю розмову.

— А ви бачите, кого пiдтримувати? — вiдповiдають запитанням.

Люди у цьому краю скупi на розмови. Хоч i туристiв приїздить на Черкащину багато й зустрiчають усiх привiтно, та придивляються до чужих пильно й так трохи спiдлоба.

Ця мiсцина бiля Чигирина, нинi райцентру, — майже центр України. I чомусь саме тут у рiзнi вiки починалися бунти та повстання. Тут Хмельницький пiдняв козакiв на вiйну, тут гайдамаки палили панськi маєтки. Потiм була Колiївщина. Очолив тi повстання Максим За­лiзняк, козак iз Медведiвки. Тут колись жила воля.

А сьогоднi?

Села тут небагатi. Хати невеликi, набiло побiленi, зi синiми вiконницями. Зазвичай хата вiд хати далеко. Помiж хатами сади, берези i ялини ростуть. Жiнки виносять на дорогу яблука на продаж та квiти. Може, хто троянди купить й на могилу до отамана Чучупаки вiднесе. Чи пiд пам’ятник Богдановi Хмельницькому або Залiзняку покладе у шанобi.

Бiдно живуть тут люди.

Хоча пам’ятники козацьким отаманам тут у кожнiм селi. I хрести на в’їздi-виїздi зi села рушниками вишитими перев’язанi.

Воля України або смерть

...Прапор козаки берегли до останнього — один падав, другий полотнище пiдхоплював. Билися жорстоко. Зрадникiв карали на смерть усiх, не щадячи нi малого, нi старого з їхнiх родин.

Велична постать гетьмана Хмельницького на місцевій горі над відбудованою резиденцією нагадує чигиринцям про ті давні славні часи

Нинi у центрi Чигирина продають мiнiатюрнi копiї прапорцiв тих часiв бiля резиденцiї Богдана Хмельницького, що пiд Замковою горою у центрi мiстечка. Наприклад, за чорний шматочок полотнища, де бiлим виведено: «Воля України або смерть», просять п’ять гривень. Ще книжку «Холодний Яр» тут продають. Буклетики про козацький край i намиста дешевенькi.

Мiсцевi вiдрiзняються вiд приїжджих найперше одягом. Охайно зодягнутi, але бiднiше, i чоловiки у шортах мало ходять.

— Я не раз на базарi стою, дивлюся-дивлюся на ту вишиту сорочку, так хочеться купити, купила б, але куди я її зодягну? — сумно так каже моя спiврозмовниця рокiв 60-ти.

Та не всi чигиринцi можуть дозволити купити собi й сорочку вишиту за 500 гривень.

— Як заплатять менi 200 — 300 гривень на мiсяць, то добре. Дочка без роботи, дитина в школу ходить, зять без роботи. Скажiть, як жити? — питає мене жiнка лiтнього вiку. Пенсiї вона ще не має.

Перепитую про 200 гривень зарплати. Хiба так може бути?

Так тяжко жити, як живуть вони нинi, ще при жоднiй владi не було, вiдповiдає так дивно, а у самої — сльози в очах.

Дивлюся на тi сльози чиєїсь матерi, i меркне краса вiд реставрованої резиденцiї Богдана Хмельницького.

— Хiба то влада? — пiдходить ще одна жiнка. Старенька дуже. — Хай простить менi Господь, старiй, але ото взяла б мiну й пiдклала б її пiд Верховну Раду. Хай би все згинуло, — каже, що багато пережила. I голод пам’ятає, i вiйну.

— Як Голодомор був, село наше енкаведисти оточили — нiкого не випускали. Тато маминi корали вiддав, аби пройти. То тодi брали хабар, а життя — давали, а нинi беруть хабарi й життя не дають, — каже, що революцiї треба вже, ото тiльки бiда людям — отамана немає. Нема за ким йти.

— А у вашiм краю козацькiм стiльки завжди отаманiв було. Хiба не народився новий? — питаю. Бо ж де йому ще народитися, як не отут: на землi Хмельницького, Залiзняка i холодноярiвцiв. У краю, де завжди жив упертий, бунтiвний дух.

— Ви були у наших селах? Ви бачили, скiльки у Чигиринi генделикiв-барiв? Хто не спився з чоловiкiв, то до Москви на заробiтки поїхав. Немає тут уже отаманiв. Вибили їх, винищили.

— Але ж тут у вас серце України. Тут воно б’ється, — щиро кажу.

— Нi, дитино. Серце України ще не б’ється. Ще у нас воно мовчить, — вiдповiдають сумно так.

Розповiдають, що землю пiд резиденцiєю Хмельницького продають. Кому? А тим, хто бiльше заплатить. Чигиринцi не куплять. Бо з козацького багатства їм хiба слава залишилася минула. I ще гора, на якiй стояв замок гетьмана Дорошенка.

Того самого оспiваного у пiснях, котрий iшов попереду свого вiйська, що затято боролося за волю й долю України...

Коли розбудять Богдана...

...Суботiв. Мiсцевi називають батькiвщину Богдана Хмельницького з наголосом на «у». Колись Суботiв був мiстом. Давно то було. Тепер це село — бiдне-бiдне село України. Вмирає село Богданове. З багатства тут — лише Iллiнська церква, усипальниця, яку сам для себе збудував Богдан Хмельницький. Тут вiн хотiв спочивати вiчно.

«На горi високiй домовина України широка, глибока. Ото церков Богданова», — писав Шевченко. Немає у церквi тiла гетьмана Хмельницького. Кажуть, лежав тут сiм рокiв, а потiм козаки сховали тiло, аби з ватажка їхнього i мертвого вороги не поглумилися.

— Козаки приїздять до нас рiзнi, розкiшно так зодягнутi. I в чорних шароварах, i в червоних. I золотом усе на них вишито, а ми? — розповiдають про життя-буття. — Їмо картоплю, борщ на кожен день, сало, якщо є. На свято варимо капусняк iз пшоном, робимо голубцi. А буває таке, що i хлiба немає. То й без хлiба сидимо.

— Як? Без хлiба? — не можу повiрити. — Не може бути такого, — кажу.

— Як пенсiї нема в хатi кому вже брати — вмерли старi, а роботи в молодих немає, то за що ж того хлiба купити? — пояснюють.

Про полiтику тут не говорять, їм аби вижити. А якщо вже починають розмову на цю тему... Ненависть. Уже навiть не зневага, а — велика ненависть до чинного Президента i його партiї.

А от про Богдана Хмельницького у його рiднiм селi згадують часто. I його переяславський договiр тут не мають за зраду. Кажуть: Хмельницький — наш був i є. Може, й помилявся де, але вiн усе робив якнайкраще для свого народу. Я розумiю: про Януковича тут так нiколи не скажуть. I не простять йому нiколи свого зубожiння.

— Баба Галя вмерла, дiдо Iван — умер, баба Оля вже до вмирання, — показують на хати-пустки, де сади на чагарi перетворилися. Та й у живих ситуацiя не краща: дахи на хатинах вгинаються вiд вiку. Таких, що «до пенсiйного» вiку, в селi зо 50 людей. Молодь уся виїжджає до Києва, Черкас. А решта у Суботовi — до вмирання.

Єдине, чим живе село українського гетьмана, то — надiєю на... отамана. Тут, у козацькiм краю, всi його чомусь ждуть.

— Ото, як знайдуть Богданове тiло, то й усе змiниться. Бо знайдеться не тiльки тiло гетьмана, але й новий отаман тодi народиться, — так таємниче менi довiряють суботiвцi.

— А хтось знає, де ж тiло Хмельницького захоронене? — допитуюся.

— Є люди у селах, якi добре знають. Але вони мовчать допоки, — всмiхаються так дивно. Всмiхаються так холодно, наче кожен тут знає, де це таєм­ниче захоронення. I погляди, отi дивопогляди спiдлоба, яких я бiльше нiде в Українi не бачила, так дивно починають блистiти. Наче свiчку яскраву хтось зiсередини, вiд самого серця, запалює.

— Вже скоро знайдуть Богданову могилу. Вже та пора близько, — дарують менi на прощання хустину бiленьку.

Кажуть, аби голову прикрити, щоб нiхто не зурочив. Вiдьом сьогоднi багато на Чигиринщинi, в краї козацькому.

Тут, на козацькій землі, люди привітні і гостинні.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ, Чигирин — Суботiв, фото автора