У черкаському театрі «порізали щастя на пазли» (ФОТО, ВІДЕО)

Відома київська режисерка Тамара Трунова приїхала в Черкаси, щоб поставити на тутешній сцені драматичну історію з життя бабусі черкаської акторки.

Виставу, офіційна прем’єра якої відбудеться 9 квітня, напередодні показали журналістам.

– Цю п’єсу було написано спеціально для нас, – розповів режисер-постановник Черкаського облмуздрамтеатру Олександр Павлютін. – Торік у липні в Черкасах проходила режисерсько-драматургічна лабораторія, метою якої було створення семи проектів нових вистав для нашого театру. Протягом п’яти днів зустрічалися 7 драматургів і 7 режисерів з різних міст України. Вони поділилися на пари – творчі групи. Брали інтерв’ю у наших акторів, працюючи з ними як із донорами ідей. Із того, що розповідали люди, вибирали для себе теми, які їх найбільше схвилювали. От у жовтні в межах тижня сучасної української драматургії, який щороку проводить київський центр «Текст», була презентація п’яти вже готових, повністю написаних п’єс. Першою для постановки було обрано п’єсу Дмитра Левицького «Лєна».

За сюжетом батьки київського хлопця Руслана приїжджають у провінцію, щоб познайомитися з родичами його дівчини Лєни. Колись її сім’я теж жила у столиці, але була змушена поїхати й зараз буквально животіє. З’ясовується, що у Лєни є давній друг Максим, який насправді вважає її не тільки другом...

Утім, складається враження, що насправді ця п’єса – не стільки про кохання, а про людей, буквально перевантажених проблемами, що перетворюють життя на важкий тягар, впливають на світосприйняття і руйнують психіку. Але загалом сумна атмосфера п’єси не пригнічує глядача – свою справу роблять вдалі жарти, виконані у «фірмовому» наївно-іронічному стилі, й блискуча гра акторів.

Місця для глядачів обладнані просто на сцені – такий підхід став уже традицією для черкаського театру. Виставу одночасно можуть дивитися не більше 70 глядачів. Отже, вона має такий собі камерний характер. У виставі беруть участь артисти Тетяна Крижанівська, Юрій Берлінський, Михайло Кондратський, Надія Корбут, Олег Телятник та ін.

Тамару Трунову, яка поставила «Лєну», Олександр Павлютін називає одним із лідерів молодої української режисури. Вона – лауреат найвищої української театральної премії «Пектораль».

Тамара Трунова. Фото Олесi Моргунець-Ісаенко

– Я служу в театрі Драми і комедії на Лівому березі Дніпра в Києві (художній керівник – Едуард Митницький, який і мій учитель, і художній керівник), – розповіла «Прочерку» сама Тамара Трунова. – Працюю там уже дев’ятий рік, роблю вистави. Це – перший мій виїзд за межі Києва. І я дуже рада, що я ризикнула і приїхала сюди. Це дуже корисно.

– Хто став «донором» історії, яку ви з Дмитром Левицьким обрали?

– Ми обрали історію черкаської артистки Олени Брехарі, яка розповіла про свою бабусю. Ця історія про любовний трикутник і про те, як людина від кохання розбивається на смерть, і стала основою вистави. Це – перша постановка з усіх п’єс, які були написані у межах лабораторії. Свою роботу Дмитро виконав чудово. А я трошки доробила текст із урахуванням того, як він «зустрівся» з живими акторами.

– Як Вам працювалося в Черкасах?

– Для мене це надзвичайний театр. Це – щось інше порівняно з тими театрами, в яких я звикла працювати. Тут є якась така «давньотеатральна» атмосфера, є традиції, є дуже колоритні, «випуклі» актори. З ними було дуже цікаво працювати. З сьогоднішнього прогону мені сподобалося, що вони більше не бояться пауз. Бо це – вистава пауз. Я за це дуже боролася на репетиціях, тому що акторам здавалося, що глядачеві не буде цікаво. Але ми завжди розраховуємо на розумного глядача і взагалі вважаємо глядача розумним, здатним нас зрозуміти. Тому я думаю, що у вистави буде життя на сцені.

– А з якою метою глядачів розмістили поруч з акторами?

– Була така задумка, що всі люди народжуються талановитими, гарними, красивими, здоровими, а вже потім життя їх псує... Чи вони самі себе псують. Згадайте відео, яке демонструється, коли Лєна спускається за сюжетом у погріб, а з іншого боку – наче б то в оркестрову яму, й бачить там людей... Ці прекрасні люди закриті дошками, і на них сидить глядач. Щоб у глядача було відчуття, що «під нами завжди хтось живе». Просто ми їх не помічаємо. «Під нами» завжди хтось страждає, але ми робимо вигляд, що їх немає в нашому житті. Отака була задумка.

– Тут переплетено кілька житейських історій...

– Документальна, донорська – одна. Це історія Лєни. А всі інші ми вже дописували, конструювали навколо неї.

– А яка Вам бачиться мегаідея всього цього? Що об’єднує всі ці історії?

– Коли я була маленька, мені бабуся робила саморобні пазли. Різала вітальні листівки, які потім треба було скласти. Мені чомусь було цікаво складати їх зворотною стороною – тою, де були написані привітання. Ти береш і складаєш розрізані слова – «щастя», «здоров’я»... Сьогодні у свої 32 роки я вже розумію, що розрізати можна, а скласти – не можна. І, мабуть, мегаідея – ось це. Вони живуть у розрізаних вітальних листівках. Час уже не повернути. Ми часто кажемо: «Час плине непомітно». А в цих людей час повзе. Він нагнітає їхнє життя. Вони відчувають кожну секунду. Для них усе, що їх оточує, «більше ніж ти». І вони це знають...