«Поводир»: трагедія не для обраних

Якби фільм знімали зараз, коли в наше життя ввійшло так багато болю й крові, він вийшов ми менш трагічним. Але його робили в часи Януковича, коли митці намагалися висловити протест проти того, що з Україною робив тодішній режим. Тому фільм і вийшов таким, яким він є. Про це, представляючи в понеділок стрічку «Поводир» черкащанам, розповіла Ірина Саніна – виконавиця однієї з ролей у фільмі й дружина режисера-постановника Олеся Саніна.

Із синопсису «Поводиря»:

«Україна, тридцяті роки. Американський інженер Майкл Шемрок разом із сином приїздить до Харкова допомагати будувати соціалізм. Тут він закохується в актрису Ольгу Левицьку (Джамала), на яку давно накинув оком впливовий співробітник НКВС. За трагічних обставин американець гине, а його сина рятує від переслідувачів сліпий кобзар. Не маючи інших шансів вижити на чужині, хлопець стає поводирем. Їхня подорож, сповнена небезпечних пригод, відбувається на тлі найдраматичніших сторінок української історії та руйнування людських доль».

Фільм, хоч і претендує на голлівудську Оскарівську винагороду, не має важливої ознаки більшості голлівудських фільмів – щасливого кінця. Закінчується він так, як це відбулося в справжній історії – фізичним знищенням більшості українських кобзарів... Втім, нещасливий фінал – це вимога трагедійного жанру. Маємо бути «вдячні» авторам за те, що вижив бодай головний герой.

У глядача складається враження, що фільм від моменту створення сюжету претендував на прокат за океаном. Інакше чому головний герой (хлопчик-поводир) і за сценарієм, і за походженням актора, Антона Святослава Гріна, – американець? Але орієнтування на голлівудські канони, мабуть, пішло картині тільки на користь.

По-перше, технічна якість – те, на що завжди звертаєш увагу в першу чергу.

– Ми дуже-дуже вдячні компанії «Фільмотехнік», яку створив українець Анатолій Кокуш, власник двох технічних «Оскарів», – розповіла журналістам Ірина Саніна. – «Фільмотехнік» забезпечував зйомки «Титаніка», «Аватара»... Ви розумієте, який це технологічний щабель?..

По-друге – динамічний сюжет, такий нетиповий для традиційно «поетичного» українського кіно. У «Поводирі» маємо й швидкий перебіг подій, і сцени дивовижних боїв на палицях між сліпими кобзарями та їхніми кривдниками, і зміни пейзажів. У фільмі позитивні герої чітко відокремлені від негативних, присутнє все багатоманіття людських почуттів – дружба і ворожнеча, самовідданість і зрада, щире кохання і насильство. Є навіть досить цнотлива сцена, яку з натяжкою можна назвати еротичною (без еротики, як відомо, в сучасній кіноіндустрії не можна). Багато, але не надлишок, різних символів і «відсилок» до інших кінокартин. Коротше, фільм – не для обраних цінителів кіномистецтва, а добротний продукт для широкого кола глядачів.

А актори! Крім професійних – Станіслава Боклана, Олександра Кобзаря, Джеффа Баррелла – у фільмі зайняті й непрофесійні: талановитий юний американець українського походження Антон Святослав Грін, співачка Джамала, сучасні кобзарі й кілька десятків незрячих і слабозорих людей. Режисером монтажу став колишній черкащанин Денис Захаров.

– Мені було цікаво й корисно знятися в цьому фільмі, – розповів кореспондентові «Прочерку» відомий кобзар із Великого Хутора, що на Драбівщині, Михайло Коваль. У фільмі він знявся у кількох епізодах. – Такі речі, як знищення цілої верстви кобзарів, хоч і трагічні, але їх треба показувати. У наших історичних знаннях і досі багато великих плям. Те, що нині коїть на українських землях імперія, для багатьох із нас стало несподіванкою, а між іншим, ця імперія багато разів показувала своє справжнє обличчя. 1930-ті роки – це болючий відрізок не тільки нашої, української, а й світової історії. «Поводир» – це фільм-застереження, це яскрава й потрібна картина. Олесь Санін – молодець, що її зняв.

Ми можемо закинути творцям фільму непереконливість деяких персонажів, нелогічність якихось їхніх учинків, певні проблеми з монтажем (через надлишок відзнятого матеріалу в деяких місцях події буквально перескакують через окремі епізоди)...

Але чи треба це робити, коли ми, українці, чи не вперше отримали не лише серйозний, а й справді видовищний вітчизняний фільм?