Закарпаття – терра інкогніта. Але це не Донбас…

Як уже писав, у березні мені пощастило побувати разом з групою журналістів (переважно з Київщини) в інформаційному турі на Закарпатті. Прибувши до Сваляви, ми переїхали в Іршавський район, де поселилися в чудовому санаторії „Боржава”, що в селі Довгому. Після ґрунтовного ознайомлення з цією оздоровницею і селом, яке більше схоже на містечко, нас повезли у Виноградів.

На території санаторію „Теплиця” можна придбати котедж і жити все життя на курорті

Я знав, що це місто лежить на кордоні з Угорщиною і Румунією, що до 1946 року воно називалося Севлюш і що тут живе багато угорців. Хоч від нього ближче до румунського кордону (10 кілометрів), ніж до угорського (16 кілометрів), мої знайомі, які бували у Виноградові, розповідали мені напередодні поїздки, що місто переважно угорське. Їхні слова підтверджували й дивні СМС-ки, які прийшли на мій телефон на під’їзді до Виноградова. Мене привітали… в Угорщині(?!), запропонували підключити послугу „Вільний роумінг” і розповіли про стандартні тарифи в Угорщині. Схоже, для оператора мобільного зв’язку „Київстар” Виноградів уже не Україна… Однак, біля санаторію „Теплиця” (наголос на першому складі) нас таки зустріли українською мовою. Пізніше я також дізнався, що кількість угорців у місті складає лише 13, 5 відсотків, а українців – 82, 1. Тобто, українці переважають тотально. І все ж, україномовний варіант газети „Новини Виноградівщини” має наклад 1827 примірників, а угорською мовою – 649… Напевне угорське населення більше читає, більше цікавиться новинами краю.

Виноградів – європейське україно-угорське місто

Але повернімося до санаторію, який нам з гордістю показали його господарі. Відразу скажу – він привабливий. До цього я якось не замислювався над тим, що і на Закарпатті багато санаторіїв. Сприймав цей край як особливий, відмінний від іншої України, насамперед, у традиціях і побуті його жителів. І аж тепер дізнався про „Боржаву”, „Теплицю”, тощо.

санаторій „Теплиця”; 5– такі качки вільно гуляють територією санаторію

Однак Закарпаття і справді виявилося доволі специфічним, надзвичайно цікавим, незвичним для нас, журналістів з центральної України, краєм. Щоправда, міфи про інакших, ніж в іншій Україні, людей виявилися перебільшеними. Нас усі чудово розуміли, усіх розуміли ми, а коли це було треба, то закарпатці демонстрували і пристойне володіння російською мовою. Тож про „Теплицю” нам емоційно і фахово розповідали і українською, і російською. Цей санаторій схожий на ті, які мені доводилося бачити в інших регіонах, і водночас він має своєрідну закарпатську специфіку. І не лише в архітектурі. Закарпаття має інший температурний режим. Воно за Карпатами, тут погода майже як у Криму. Тому і місто зветься Виноградів, бо тут чудові виноградники. І не тільки. Ми були в місті у березні, але у дворах виноградівців уже цвіли абрикоси.

Звичайно, це теж приваблює людей до місцевого санаторію. Його так і рекламують: „Теплиця” – кліматобальнеологічний курорт в чудовому м’якому кліматі і щедрої на дари природи. А основним лікувальним і оздоровчим фактором санаторію є власні термальні і мінеральні води, аналогів яким в Україні нема”. Тож і ми із задоволенням скупалися в басейні з термальною водою, яку видобувають зі свердловини майже кілометрової глибини. Вона має температуру 39 градусів Цельсія і лікує захворювання опорно-рухового апарату, серцево-судинної та периферійної нервової систем. А мінеральна вода показана для лікування сечокам’яної хвороби, хронічних колітів, холециститів, пієлонефритів. Узагалі, лікування тут не вимушений тягар, а – радість.

На даний час з’явилася ще одна приваблива родзинка цього місця – котеджний комплекс „Містечко здоров’я”. На території санаторію звели шикарні котеджі під ключ. І їх продають. У них враховано все до найменшої дрібниці для комфортного життя. Вони навіть частково умебльовані і мають усі необхідні надвірні споруди. Містечко охороняється, воно затишне і з нього відкривається чудовий краєвид, зокрема на легендарну Чорну гору. Найголовніше, що в кожний будинок подається звичайна, технічна, термальна і мінеральна вода! Ціна котеджів – 1,5 тисяч у.о. за квадратний метр. Тож у кого є зайві 300 тисяч доларів, можете купувати. Гарантую, не пошкодуєте. Сам би купив, але… Зрештою, перші покупці вже є. А для дуже примхливих снобів передбачена можливість купівлі лише землі і замовлення власного проекту. Усі комунікації підведуть. Отже, у Виноградові можна все життя жити просто на курорті. Або наїжджати час від часу туди до свого будинку і привозити на відпочинок родичів і друзів…

котеджі на території санаторію, які можна придбати у власність

Чорна гора з вікон котеджів

Царську рибу вирощують у Броньці

Хто з нас не чув про форель, яку ще називають царською рибою. Мешкає вона у гірських водоймах Карпат і Криму. Це хижак, який живеться безхребетними і дрібною рибою. До поїздки в Карпати я ніколи форель не куштував, хоча знав, що вона дуже смачна і корисна, адже знижує рівень холестерину у крові, допомагає роботі головного мозку, зміцнює нерви і артерії. А товариш, який був на заробітках у Польщі, розповів, що там форель коштує уп’ятеро дешевше, ніж в Україні… Воно й не дивно, у Польщі вирощують в холодноводних ставкових господарствах 18 тисяч тонн форелі в рік, у Вірменії, приміром, де живе усього два мільйони населення, – 3 тисячі тонн, а в Україні аж… 100 тонн! Тому у нас ціна на цю рибу царська, а в Польщі форель коштує дешевше, як у нас заморожений хек.

Та все ж форельні господарства є і в Україні. В одне з таких нас, журналістів, повезли на Закарпатті. Як на мене, ми приїхали у рай на землі, який називається село Бронька Іршавського району, що на однойменній річці.

Рай на землі під назвою Бронька

Саме на ній розташоване приватне підприємство „Еко пструг”, яке вже 14 років займається вирощуванням і розведенням форелі озерної райдужної. У Броньці плаває, так би мовити, аборигенна струмкова форель. Але акліматизована трохи більша і легша в розведенні. Як нам пояснив співвласник господарства Дмитро Продан, пструг – загальновживана в Європі назва форелі. Ця риба дуже примхлива до умов проживання і може жити тільки в чистій, проточній, насиченій киснем воді. Така у Броньці. Тому її і відводять на рибне господарство. До товарного вигляду риба росте два-три роки. Нам дозволили ловити на вудочку трирічну рибу, а потім засмажили і подали з медовухою, яку виготовляють тут таки з меду, який беруть з вуликів, що розташовані на території господарства. Тобто теж екологічно чистого з гірських квітів. Скажу вам, що задоволення ми отримали неймовірне. Не дивно, що сюди їдуть туристи навіть з-за кордону.

Спокій рибного господарства охороняють ведмеді

У таких ставках розводять форель

Підприємство у Броньці продає в рік близько 6 тонн товарної форелі. 70 відсотків її купують на місці туристи і більше половини від цієї кількості у засмаженому вигляді. З медовухою… Подібних господарств на Закарпатті, на жаль, лише три. От чому форель така дорога. Але якщо ви поїдете на лікування до „Боржави” чи „Теплиці” не забудьте порадувати себе і фореллю у Броньці. Мандрівка буде того варта.

У Джублику відбулося об’явлення Матері Божої

Зачудовані і ошелешені побаченим і почутим, насичені смачною їжею ми їхали з Броньки до духовного центру місцевих греко-католиків – місця появи Пресвятої Родини, яке зветься Джублик. Дорога була така, як у нас, але незвичні для українця з Наддніпрянщини села, вражаюча кількість величезних теплиць і парників, а також вкриті лісом гори робили нашу мандрівку особливою.

Навесні земля у селах на Закарпатті немов снігом вкрита парниками і теплицями

Ми мовби потрапили в іншу країну. Гарним і незвичним був і Джублик – урочище біля села Нижнє Болотне в тому ж  таки Іршавському районі. Як розповів наш екскурсовод Василь Німчук, – це греко-католицьке місце прощі, де відбулося об’явлення Матері Божої маленьким місцевим дівчаткам Оленці та Мар’янці. Незвичайна подія сталася 27 серпня 2002 року біля джерела, до якого вони часто ходили по воду. Тоді дівчата вперше побачили прекрасну білу Пані. Вона стояла на хмаринці, всіяна чудовими живими квітами. Того разу діти злякалися. Вони прибігли додому і розповіли про побачене батькам. Однак ті, зрозуміло, не повірили і дорікнули дітям за вигадки. Лише батько Мар’янки порадив їм, якщо таке ще раз станеться, перехрестити цю особу і себе. Діти так і зробили. Але світла Пані лише посміхнулися і теж перехрестилася. Дівчата запитали, як її звати, і у відповідь почули, що вона Пресвята Діва Марія.

Оленці і Мар’янці об’явилась Матір Божа

Дівчатка бачили Діву Марію не раз і в різних місцях. Згодом батьки попросили їх запитати у неї, чого вона хоче, чого прийшла. Діва Марія відповіла, що прийшла допомогти. „Скажіть своїм батькам, – казала вона, – щоб вони йшли з вами молитися під Джублик, туди, де ви мене вперше побачили”. У диво повірили священики, єпископ Іван Марґітич. 31 серпня 2002 року стало днем, коли вперше у лісі під Джубликом було відправлено Службу Божу. Ще й не просту, а Архієрейську, за участі Єпископа. А коли священики через дітей запитали Матір Божу, у чому вона хоче допомогти, та відповіла:

– Я хочу допомогти відновити авторитет священиків у народі, об’єднати цей поділений народ і об’єднати Церкву.

8 вересня 2002 року над Джубликом „затанцювало” сонце. Воно кружляло, а тоді на його тлі з’явилися різні знаки і букви. Як пояснила Богородиця, то був знак для тих, хто не вірить. Його можна було бачити весь наступний тиждень з різних куточків Закарпаття.

Згодом дівчатка почали бачити між священиками не лише Пресвяту Діву, але й Ісуса Христа. Часто приходила і вся Пресвята родина – Ісус, Марія, Йосиф. Чимало людей дістали тут зцілення.

У грудні 2002 року Папа Іван Павло II прийняв делегацію з Джублика на чолі з єпископом Іваном Марґітичом і благословив дівчаток. 7 липня 2004 єпископ Мілан Шашік заснував у Джублику монашу спільноту Згромадження Собору Пресвятої Богородиці, яка поділяється на два монастирі – чоловічий і жіночий. 22 грудня 2005 владика Мілан освячує в Джублику каплицю Матері Божої. 25 грудня 2004 року від Львова до Джублика проклали Хресну Дорогу Єдності.

Моляться тут щиро

Ось такі дивовижні речі розповідав нам Василь Німчук. Ми слухали його, роззявивши рота. Адже ніхто з нас не чув про Джублик і з’яву тут Матінки Божої. Мені важко якось коментувати почуте і побачене. Скажу лишень, що тут дуже добре і спокійно. Душа відпочиває і йти звідси не хочеться. Тож усі ми без будь-якої принуки пожертвували, хто скільки міг, на будівництво храму в Джублику. Тут уже, до речі, побудовано літню відпустову церкву Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, два монастирі: чоловічий монастир з каплицею Серця Христового і жіночий з каплицею Пресвятої Родини. Також збудовано готель, будинок для паломників, в якому знаходиться каплиця Івана Хрестителя. Над джерелом, де з’явилася Богородиця, стоїть дерев’яна каплиця Матері Божої, а довкола святині прокладено Хресну Дорогу.

Я таки не втримався і запитав місцевих людей, чи бувають у Джублику паломники з Черкащини. І мене запевнили, що кожного серпня сюди їдуть люди не лише з усієї України, а й світу. Отже, не всі такі неофіти, як я. До Боржави ми поверталися мовчазні і зворушені. Мимоволі думалося про високе, а також про те, скільки всього цікавого і пізнавального є в Україні, а ми все шукаємо чогось кращого десь. Особисто для мене Закарпаття вже не є незвіданою землею. Воно є гарним і гостинним українським краєм, який я ще не весь побачив, але до якого хочеться і хочеться повертатися.

Люди на Закарпатті непогані, от тільки декого зіпсувало національне питання

Як би там не було, але мушу написати і про те, що не сподобалося. Першим, хто нас зустрів у Сваляві, був екскурсовод Михайло Фанта. Він чомусь відразу повів мову про те, що на Закарпатті живуть русини, і що це окремий народ. Аргументував свою тезу й тим, що, приміром, велосипед галичани називають ровером, а для русинів це біцеглі. З цього дивним чином випливало, що галичани не окремий народ, а русини – окремий. А коли він ще й супроводжував декого з наших колег у поїздці до Ужгорода, то зумів їх переконати в тому, що угорські райони на Закарпатті від України невдовзі відійдуть. Адже всі місцеві угорці мають, мовляв, паспорти Угорщини і жити в Україні не хочуть. Якщо це справді так, то куди дивиться українська влада? Невже і справді хоче другого Донбасу? Подвійне громадянство у нас заборонене. Тож, якщо хтось дуже хоче бути громадянином Угорщини, нехай буде. Але хай віддасть український паспорт і живе в Україні без українського громадянства…

Скажу відверто, пан Михайло особисто мене засмутив, але не здивував. Я чув про політичне русинство на Закарпатті. Знаю також, що у різні часи всіх нас називали русинами. Закарпаття відпало від материнської України давно і дуже довго було у складі інших держав. Тож і ослабли зв’язки з Україною, не розвивалася в одному руслі мова. Не дивно, що ще у 1940-і роки, відразу після Другої світової війни, етнографи України були вражені розмаїттям мовних діалектів Закарпаття, законсервованими народними традиціями, які своїми коренями сягали ще часів Київської Русі. Це могло би стати родзинкою міжнародного туризму, але стало підґрунтям сепаратизму. Вже у царській Росії влада з ініціативи Третього відділення, поліції і царської охранки в першій половині 19-го століття ініціювала фінансову підтримку слов’янським рухам у Центральній Європі. Саме тоді Росія почала активно фінансувати й „русофільство” серед русинів Угорщини, Чехії та Словаччини, тобто серед предків сучасних українців Закарпаття, які потерпали від  денаціоналізації. Це робилося задля утвердження Росії в Центральній Європі і на Балканах. Не дивно, що частина проросійськи налаштованих русинів-інтелігентів – Кімаки, Грабарі, Балудянські, Лодії, які потерпали від мадяризації, виїхали до Росії. Але і тоді були патріоти русинства-українства,  як от Олександр Духнович, котрий у 1850-ті роки писав на Словаччині про русинів та  їхніх братів на Схід від Карпат.

Москва не забувала про свої „інтереси” у цьому краю і в часи Сталіна, котрий запровадив тут Московський патріархат, і в часи розвалу СРСР, коли Михайло Горбачов дорікав своїм колегам у Києві, що вони не можуть придумати якийсь удар у спину „клятим націоналістам-галичанам”. Тож  місцеві партійні бюрократи Михайло Волощук й Іван Мигович виконали у 1989-90-х роках прохання Горбачова і створили політичне русинське товариство в Ужгороді. Відтоді найбільш радикальна промосковська частина русинських активістів („Сойм Підкарпатських русинів”) у столиці краю і ставить питання про окрему націю і окрему державу – Підкарпатську Русь, під московським, звісно, протекторатом.

Зліва прапор „Сойму Підкарпатських русинів”, справа – Росії. Робіть висновки…

Не секрет також, що й „хресний батько” політичного русинства американський професор-славіст угорського походження Пол Маґочі свого часу вільно їздив до СРСР, на Закарпаття, під супроводом КДБ. Документи про співпрацю Маґочі з філією КДБ в Чехословаччині (СТБ) були оприлюднені під час процесу люстрації в Чехії.

Тому балачки місцевих екскурсоводів про окремий народ русинів не є такими безневинними, як це може здатися на перший погляд. Вони створюють громадську думку, тло, яке може дати привід російському керівництву „здійснити похід” не лише до Криму, а й до Закарпаття. А політологи наголошують, що з точки зору нестабільності і проявів сепаратизму Закарпаття на другому місці після Криму…

Та заради справедливості зазначу, що розмови про русинів, як окрему націю, і відповідно претензії на власну державність під час туру на Закарпаття ми чули лише від однієї людини. Усі інші, з ким довелося спілкуватися, були цілком притомними українцями, привітними, працьовитими людьми. Незабутнє враження, приміром, справила зустріч з місцевим вівчарем, невтомним трударем Василем Мотилем.

Вівчар Василь Мотиль

Професіоналом і чудовою, приязною людиною виявився комерційний директор санаторію „Боржава” Олег Гриценко. І подібне можна сказати майже про усіх, з ким довелося зустрітися. А своєрідним підсумком вражень про людей Закарпаття стала репліка водія автобуса, який віз нас на потяг уже до Сваляви. Коли він почув про мої побоювання сепаратизму на Закарпатті, подібного до так званого новоросійського, то сказав лаконічно: „Такого у нас не буде”. „Чому?”, поцікавився я. „Бо Закарпаття не Донбас” – почув у відповідь…

Олександр ВІВЧАРИК,

Фото автора