Олег та Олена Малкови колись мали в Черкасах свій медіа-бізнес. Керували телекомпанією «Вікка», засновували одну з обласних газет та FM-радіостанцію. Нині вони живуть у селі, добратися з якого в Черкаси – не так і просто. Але про своє рішення не шкодують…
- Я до цього йшов давно, - каже Олег Малков. - Місто втомлює. Живеш і не встигаєш навіть оглянутися, подивитися на небо. Та й усе моє дитинство пройшло у селі.
Олег Малков каже: набридла постійна боротьба. Розвивати телекомпанію було дуже непросто, бо нікому не потрібні незалежні ЗМІ. Витратили багато сил і нервів і вирішили продати свій бізнес.
- Я побудував дім у селі Деньги Золотоніського району. Не скажу, що шикарний, але достатньо великий. І коли почав їздити з міста спершу як на дачу, мені все більше й більше подобалося, хоча добиратися туди непросто. І от з 2000 року сім’я живе там, - розповідає чоловік.
Спроби повернутися до міського життя, як каже, були. На запрошення нового власника «Вікки» декілька років працював там знову. Але найманим робітником бути уже не зміг. Пізніше зайнялися гральним бізнесом, та у зв’язку із його забороною залишилися ні з чим. Нині живуть на заощадження, які, як кажуть, швидко тануть. Мають город і навіть невелике господарство – вирощують курей. Та якось узимку, коли надворі робити нічого, з’явилася думка: чому б не спробувати себе в письменництві.
«Не підписуйся моїм прізвищем»
- Пам’ятаю: пішов сніг, на городах усе було прибрано. І чомусь захотілося писати. – Комп’ютера в нас тоді не було, я писала першу казку ручкою на жовтому папері. Чоловік пошкодував дати білий, щоб не псувала, - з усмішкою згадує пані Олена. – Ще й наказав: як будеш кудись відсилати, не підписуйся моїм прізвищем, не ганьби мене.
Олег Малков зізнається: спершу таки не вірив у літературні успіхи дружини. А коли прочитав її казку «Новорічне бажання», побачив, що виходить непогано. Нині подружжя пише вдвох. Сюжетну лінію та героїв придумує чоловік, а дружина все викладає на папір.
- Узагалі я дуже люблю книжки, - каже Олег Миколайович. – Пам’ятаю, як був малим, тітка працювала завідувачем бібліотеки. Я читав сам з 6 років. Коли підріс – полюбив фантастику, пригодницькі твори, езотерику.
Пані Олена ще з юності мала бажання писати – хотіла навчатися на факультеті журналістики, однак не вступила. Зате стала студенткою інституту зв’язку. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком.
- Подумалось: а в нас же ніхто серйозно белетристикою не займається. Скрізь – засилля зарубіжних авторів. То чому б не спробувати? – розказує пан Олег.
Так з’явився роман «Камінь Бога», де автори намагаються розкрити таємниці Києво-Печерської Лаври. Олена написала ще кілька повістей – «Чемодан», «Любовные хроники страны Сэкондхэндии» і «Добро пожаловать на тот свет». Утім, опублікувати їх за браком коштів поки що не вдається.
Найперші критики черкаських письменників – їхні діти – син та дві доньки.
- Син наші твори схвалив, підказав, що треба допрацювати. Він у Києві працює телережисером, знімає «Пороблено в Україні», - не без гордості кажуть Малкови.
«Поки сюди не переїхали, був ледачий, як усі чоловіки»
Малкови розповідають: живуть на околиці села, спілкуються переважно з дачниками. Останнім часом захопилися здоровим способом життя. До цього їх привчає середня дочка Лєра, яка й узагалі вирішила стати вегетаріанкою.
- У нас довго не було ніякого господарства. Лише город, на якому я, до речі, працюю дуже бездарно, - зізнається пані Малкова. – Але якось мені на День народження подарували півня. Кажуть: суп зварите. Але як таку красу варити? Довелося підкупити 10 курок. Потім сусідка почула, що в мене є кури і принесла квочку з яйцями. Отак ми й завели птицю.
Подружжя каже – друзів у Черкасах у них не залишилось, та їх особливо й не було.
- Олег – одесит, тому тут, можна сказати, чужий. А ще не п’є. Тому й не знаходив з багатьма чоловіками спільної мови…- каже пані Олена. – Це ще з давніх часів так – у нас троє дітей, особливо нема часу, ми жили сім’єю…
Малкови зауважують: від благ цивілізації відмовлятися не збираються. Навпаки – страждають від того, що в селі повільний Інтернет.
- Слідкуємо за політикою в країні. Якби була можливість, то я б і сама пішла в політику, - не приховує жінка.
Спостерігають і за своїм колишнім телеканалом. Відзначають: приємно, що недавно він святкував своє 20-річчя і не змінив назву.
- Ми ще повні сил і енергії, могли б багато чого зробити, - каже пан Олег. – Але я не вірю, що можна щось реалізувати в нашій країні…
Розповідають: коли почали жити в селі, багато чого навчилися робити своїми руками.
- Чоловік уже червонодеревником став, - сміється пані Олена. – З нічого робить меблі – столи, шафи, дзеркала. Спочатку каже, що не знає, як і що. А потім мовчки сідає і робить.
Олег Миколайович зізнається: поки не переїхали в село, був «ледачий, як усі чоловіки».
- Я зрозумів, що якщо буду лежати на дивані, читати журнали і дивитися телевізор, то в мене буде чималий живіт, - усміхається.
Подружжя каже: найголовніше для них – це сім’я і діти. Хоча свого часу вагалися щодо третьої дитини.
- Ми жили в малесенькій квартирі… Звістка про вагітність стала несподіванкою. Мені дорікали, мовляв, штунда, куди ж третю? Але зараз як гляну на доньку, аж страшно стає, що її могло не бути, - згадує Олена Малкова.
Нині вони тішаться внучкою і кажуть, що в їхньому великому будинку на всіх дітей із їхніми родинами вистачить місця.
Для бажаючих ознайомитись з творчістю Малкових пропонуємо роман "Камінь Бога".
{slideshare}[slideshare id=9787985&doc=random-111020063802-phpapp02&type=d]{/slideshare}
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису