Із Черкасами хочеться залишитися…
У Черкас багато облич. Щонайменше 300 тисяч. І розкриваються вони не відразу, а приблизно так, як під час бурхливого роману. Спочатку у новій знайомій подобається все – обличчя, фігура, манера одягатися, поводити себе і навіть недоліки, що в очах коханого стають маленькими примхами. Потім до позитивних рис звикаєш і перестаєш їх помічати, а недоліки вже не здаються такими милими. Опісля настає усвідомлення того, що час або розійтися, або залишитися разом. Із Черкасами хочеться залишитися…
Розуміння цього прийшло до нас після довгих блукань зимовими вулицями міста. Ми зустрічали абсолютно різних людей. Хтось нагадував суцільний сонячний ранок, від якого ставало світліше навіть у сутінки та дощ, хтось «траурну маску», хтось був справжнім «продуктом розкоші», хтось підкорював мудрістю та поважністю, хтось вражав сліпучою, майже неймовірною вродою, хтось червонів, ніби закохане дівча, хтось був справжнім авантюристом, хтось жив «на автопілоті», хтось брав занадто велику висоту, хтось сміявся над собою… Ми ловили їхні емоції, створювали їхні портрети такими, якими вони є у житті (без віднімання років, зморшок, зміни кольору очей), записували на диктофон їхні розмови, намагалися зрозуміти, про що вони думають. Ми орієнтувалися на різні прошарки населення (різна вікова категорія, соціальний статус, стать). Ми керувалися не романтичними міркуваннями (Черкаси – найкраще, найкомфортніше і ще багато най- най- місто), а хотіли документально та достовірно відобразити характер міста через місцевих жителів.
Результати нашого творчого пошуку пропонуємо незабаром переглянути у проекті «Обличчя Черкас». У спеціальній рубриці нашого сайту ми регулярно публікуватимемо фото людей з вулиць Черкас. Разом з короткими розповідями про них…
Наталя Філіпова з донькою Анною:
- Я – домогосподарка, живу у Черкасах 42 роки. Яке може бути хобі у мами з двома дітьми? Прийшла оце з малечею, на санках покаталися, у сніжки погралися. А ще ходимо на танці і на музику. Мені подобається, що у Черкасах є великий вибір гуртків, і по грошах нас все влаштовує. Що буде через 10-15 років, і чи будуть перспективи розвиватися далі – поживемо-побачимо. Черкаси для мене місто, у якому відпочиває душа.
Інна Дяченко, 23 роки:
- Квітка у моєму волоссі – це частина мого сьогоднішнього образу. Черкаси дарують гарний настрій і спонукають створювати певні образи. Я щаслива у цьому місті. А ще щасливою мене робить моя робота. За спеціальністю я вчитель інформатики, астрономії і фізики. Але нині працюю вихователем меншої і середньої групи у дитячому садочку № 34. Це пов’язано з тим, що по-перше, я не змогла знайти роботу,а по-друге, на мене вплинула одна мить. Прогулюючись у парку я побачила маму, що гуляє зі своїми дітками… Мені так захотілося обійняти ту малечу, гратися з нею, стати для неї другом. Саме тоді я вирішила, що хочу стати саме вихователем, а не вчителем. З маленькими дітками мені цікавіше. Чого я вчу своїх вихованців? Все залежить від вікової групи. Але насамперед, я вчу дітей думати. Старшеньких я готую до школи: ми і читаємо, і рахуємо, і аплікації робимо, і малюємо, і у шашки граємо. З малечею інша специфіка: більше ігор та вправ. Так приємно бачити, що моя професія – дуже корисна. Завжди з усмішкою сприймаю слова мам про те, що дитинка вдома переповідала, яку ми сьогодні вивчили букву. А відчуття, коли тебе обіймає маленька дитина, якій буквально три з половиною роки, і каже: «Інна Вадимівна, я вас люблю!», ні з цим не порівняти.
Ім’я, прізвище та вік?! А кредит не будете оформлювати?
Віталій Лі, 20 років:
- У 1995 році батьки переїхали до Черкас із Узбекистану. Займаються тут, знаєте, як ото корейці, цибулею, капустою. Я не хотів продовжувати їхню справу і тому поїхав вчитися до Києва. У Черкасах людям національних меншин непогано живеться. Ну, звісно, не без того, що буває підвищена цікавість. Наприклад, бабці під під’їздами із словами: «понаєхалі тут». Але зараз, особливо, коли у мене є така шапка… сприйняття зовсім інше. І знаєте, якщо порівняти ставлення киян і черкасців до людей іншої національності, то різниця дуже помітна. Нещодавно проходив через трамвайний турнікет і не міг нормально пробити талон. Жінка-вахтерка питала, як такі тут вчаться. А ще у Києві рух скінхедів і т.д. У цьому плані у мене приємні асоціації з Черкасами. Тут можна дуже легко познайомитися з новими людьми: чи-то у кафешці підсісти, чи-то у парку заговорити. До речі, саме у парку я зустрів свою кохану. Було це на День незалежності. Я «ввімкнув» режим «іноземець». Плюс топіки з англійської, пройдені у школі. І почав знайомитися. Зустрів дуже гарну дівчину і вирішив домовитися про побачення. Для цього потрібно було обмінятися телефонами. Вона толком не могла продиктувати цифри і вирішила записати контакт у моєму телефоні. Я вже був витягнув мобільний з кишені, та згадав, що інтерфейс же російською. Тоді я сказав, що телефон зламався, пиши на руці. Поки я дійшов додому, остання цифра стерлася. Довелося вгадувати. Дзвоню перший раз – якийсь чоловік бере слухавку. Удруге – спрацювало! Коли зідзвонилися, довелося пояснювати, що я нормально розмовляю російською. Чому я вирішив саме так знайомитися? Просто складається враження, що до іноземців особливе ставлення: ніби вони ніколи не зроблять нічого поганого. На сьогодні я студент КПІ, який практично кожних вихідних повертається до Черкас. До міста, у якому його родина та друзі.
*просимо з розумінням сприймати зимові фото наших героїв. Над проектом ми почали працювати ще зимою… реклама
Коментарі
а персонально детектору - не подобається проект то вали купуй журнал черкащина і читай про героя україни тулуба. там не банально і аж понад 150 фоток з героєм.
Стрічка RSS коментарів цього запису