Черкащанка Лариса Кукоба в’яже речі для немовлят. Мініатюрні черевички і шапочки, кофтинки і жилетки схожі на іграшкові. Вив’язані елементи на деяких із них – узагалі «ювелірна» робота. 

Утім, для Лариси в’язання – то захоплення чи не всього життя. Однак усерйоз за нього взялася лише нещодавно – створила в мережі «Фейсбук» і «В контакті» свої сторінки, де викладає фото робіт.

І хоч поки що свої витвори не продавала, а переважно роздавала родичам і знайомим, каже, що охоче сплете річ і на замовлення.

– Я дуже люблю діток, мабуть, через це мені приємно створювати для них одяг. Здавалось би, річ така маленька, але простору для фантазії – море. У дитячій речі треба поєднати простоту і вишуканість, смак і якість. Адже виріб повинен бути зручним, безпечним і надійним. А ще – і це дуже важливо – виховувати смак у дитини, – зауважує Лариса.

Майстриня каже: в’язати дитячі речі треба спеціальними нитками: вони екологічно чисті, не викликають алергії, легко перуться.

А взагалі рукоділлям Лариса захопилася ще в дитинстві. Коли було 6 років, побачила, як плете сусідська дівчинка. Вона й показала малій основне, як набирати петлі, як орудувати спицями.

– Я одразу ж почала в’язати лялькам шапочки, вони були такі малесенькі, як наперстки, але я невтомно поповнювала цей гардероб. А десь у класі другому дивилась якийсь дитячий фільм і побачила там у дівчинки шарф – довгий, з різнокольорових смужок з китицями. Мені так захотілось мати схожий  шарф, що я зв’язала його. Це була перша моя робота, за неї мені не соромно, бо вийшло непогано, – згадує майстриня.

Наступною роботою була вже складніша – з жакардовими мотивами. Але і це дівчині вдалося. Підтримала захоплення доньки і мама, яка купувала книжки і журнали по в’язанню.

– І досі бережу журнал, який мене «навчив» в’язати шкарпетки, причому не найпростішою технікою. Відтоді я спробувала по-різному їх плести, але той перший варіант – найкращий. Перші я зробила для тата. Узагалі, він був невередливим і дуже вдячним: усі мої роботи – светри, жилети, шкарпетки – татові дуже подобались. А мама любила кофти на ґудзиках та ще й з кишенями, – розповідає Лариса.

Каже, що навіть капців у родині ніколи не купували, бо вона постійно їх в’язала – бабусям, мамі, татові.

Згадує, що по-справжньому оцінила роль в’язання в не дуже приємній ситуації – коли на 5-му курсі університету потрапила надовго в лікарню.

– Лежати довелося півтора місяця, через це перенесли весілля… Мама мені привезла зо 2 кілограми ниток і спиці. І я почала в’язати майбутньому чоловікові светр, потім шкарпетки. Мені ставало краще, я не сумувала, за улюбленим заняттям не було коли думати про погане. Пригадую, як лікар прийшов на обхід, а я в’яжу. Він запитує: це що за мішки? Бо в чоловіка розмір ноги 47, то шкарпетки були «чималенькі».

Коли в Лариси народилася донька Алла, то вже за тиждень молода мама сплела їй жилетку. Але, зізнається майстриня, вона дуже не любить зшивати готові речі. Тож жилетка пролежала місяць незшитою, поки за неї не взялася Аллина бабуся.

– Шкарпеток дитині я ніколи не купувала. Платтячка, комбінезони, штанці, спіднички, сарафанчики, шапочки – усе це робила власноруч. Мені дуже подобалось, що такого більше ні в кого немає, вигадувала гарні моделі. Алла нізащо не хотіла носити жилетки, а коли я зв’язала кишеньку – полуничку – одразу погодилась, – усміхається Лариса.

Підрахувати, скільки часу йде на одну дитячу річ, нині не може. Каже: це залежить від моделі. Пінетки (черевички) може виготовити і за кілька годин, а от зі складною річчю доведеться помудрувати й кілька днів.

– Мені ця робота дуже подобається. Буває, дивлюся на годинник – вже майже північ, завтра на роботу, а я не можу відірватись. Починаю собі команди давати: ось дійду до пройми і – спати, потім – до плеча, аж поки чоловік не скаже, котра година. Десь серед нездійсненних мрій у мене давно є одна: займатися тільки в’язанням, і  щоб моя робота приносила задоволення людям, – розповідає майстриня.

реклама