Назарій Вівчарик: «Книга – це маленьке життя»

30 жовтня 2020, 19:02 Марина Хомка

Вийшла книга переможця літературного конкурсу талантів видавництва ОВК за 2019 рік. Вручення диплому та грошової премії переможцю відбулося в серпні цього – 2020 – року (конкурс трохи затягнувся через карантин) в офісі Видавництва в м. Києві. Опісля відбулося підписання договору на видання книги та підготовка рукопису до друку.

Фото Ігоря Антонюка

Містичний трилер «Потривожене зло» з елементами сучасного українського соціального буття – це розповідь, в якій головний герой Микола прибув з тимчасово окупованого Донецька в Черкаси з непростою місією, яку йому доручив батько. На шляху у нього буде багато перешкод, адже йому доведеться вступити в двобій як з місцевим криміногенним середовищем, так і з найманцями, які отримали завдання ліквідувати Миколу та не допустити, щоб він передав флешку з цінною інформацією українським військовим. Крім того Микола змушений буде вступити в протистояння з потойбічними силами зла, яке оселилось у звичайному черкаському гуртожитку, де тимчасово мешкав головний герой.

«Це дуже густа, насичена і навіть перевантажена подіями проза - наче хмари, крізь яке пробиваються світлі думки й світлі бажання. Смерть тут – і покарання за ниці вчинки, і звільнення від страждань, і порятунок ціною смерті потенційного вбивці. Останнє – дуже несподіване, хоча й логічне», – зазначила, після прочитання рукопису, Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Шевченківської премії.

Як зародився задум написати роман? Над чим автор працює зараз? Про це наша розмова.

Пане Назарію, як би Ви оцінили жанрову нішу «літературний трилер» в сучасній українській літературі?

Такої літератури бракує. Дуже. Особисто мене зачіпали історії Кононовича, Кокотюхи, відкрив для себе Анатолія Шкаріна, Олександра Шелепала. Книга – це маленьке життя. Людям подобається переживати чужі емоції, враження, страхи і можливо навіть стреси, при цьому, залишаючись в безпеці. Читав десь дослідження, що люди, які більше люблять дивитися фільми з небезпеками, навіть жахи, стійкіші до пандемії і стресів у суспільстві. Візьмемо фільми: у рейтингу найпопулярніших багато саме трилерів. Це і «Основний інстинкт», і «Спліт», і «Мовчання ягнят», і «Бійцівський клуб» і «Леон». І я б хотів, щоб мою книгу екранізували і зробили непоганий трилер. Тим більше, що я планував і планую трилогію. Тож попереду ще дві частини «Потривоженого зла».

Розкажіть, будь ласка, як зародився задум написати роман—трилер «Потривожене зло»?

Я хотів порушити тему наслідків війни. Важку тему, але водночас важливу. Колись, у студентські роки, перебуваючи на журналістській практиці в київській газеті «День», я проживав у гуртожитку Києво-Могилянки. Це було ще до 2014 року і Майдану. Не було коронавірусу, я брав інтерв’ю у ще живого сина Януковича, переймав журналістський досвід досвідченіших колег, але найбільше чомусь в душі лишилися спогади про той гуртожиток. Ще тоді я планував книгу, де події мали б відбуватися саме в ньому. Ця локація була принципова. Бо тут можна було змалювати «побутові жахи», і вмонтувати соціальну несправедливість. Гуртожиток – це модель соціального устрою в мініатюрі. Але що для мене київські гуртожитки? Я б так про життя в них не написав. Було мало досвіду. Згодом переніс події в черкаські гуртожитки. Самі Черкаси стали моделлю України. Конотації чи забарвлення додавав сторонній елемент – переселенець. Загалом, зараз я не бачу багато літератури, де б порушувалася тема саме переселенців. А це значна частина нашого населення. І я звів донецького переселенця з черкаським гуртожитком. Зрозуміло, що це все були декорації. Суттю всьому є війна. Бо якщо повернутися до київського життя в гуртожитку, то я там ловив вільний час і читав українського письменника Леоніда Кононовича, де герой внутрішньо повертався до своєї війни, яку пережив. Ба, більше. Навіть тодішня практика в газеті «День» під керівництвом редактора відділу міжнародних новин Сергія Солодкого змушувала думати про війну, бо у відділі відслідковувалися у й конфліктні ситуації в світі. У повсякденній журналістській роботі я не зміг дистанціюватися від війни, тому носив її в собі, щоб згодом вилити в книзі «Потривожене зло», щоб змусити людей замислитися про неї і її наслідки в нашому повсякденному житті, намагаючись створити густу і насичену прозу.

Фото Марини Денисенко

Чи рівнялися Ви на найкращі зразки літератури такого жанру, коли писали свій роман?

Цю книгу я виношував довго, а потім герой ніби сам вів мене крізь своє життя. Я щиро не знав, чим закінчиться книга. Не пам’ятаю навіть, як писав деякі розділи вночі, але вони самі лягали на папір. Та добре пам’ятаю, що в той час читав Лі Чайлда, Данила Корецького, Бюссі Мішель, Лінвуд Барклей, звісно ж, Стівена Кінга, а ще нашого Куркова (його «Бікфордів світ», де герой – військовослужбовець). Багато чого мене наштовхувало на нові думки. Врешті вийшов саме такий роман, з поєднанням елементів містики, бойовика, детективу, пригод…

Чи можна сказати, що роман у дечому автобіографічний?

Герой книги – переселенець, нетутешній. Багато подій з роману дійсно взяті з реального життя, пропущено через свідомість, та загалом це не документалістика, бо все ж це, насамперед, художній вимисел. Я журналіст, і можливо деякі події наближені до тих, про які я писав у повсякденній роботі, наприклад, – це розгром активістами наливайки, де продавали алкоголь.

У Вашому романі головний герой Микола намагається передати військовим секретну технологію боротьби з ворожими дронами, і тут все закручується навколо нього: вбивства, розслідування, стрілянина, бійки, кохання…. Чи потребував сюжет особливої підготовки?

Сюжет я складав як кубик Рубіка. Варто було в якийсь момент заплутатися, і все б пішло шкереберть. І справа не в глобальному, а навіть в деталях, здавалося б, на перший погляд, незначних. У якийсь момент я зупинявся, бо дійсно могло бракувати знань у певних галузях. Я дякую тим, хто мене консультував, а це і один дуже хороший тренер з карате, і АТОвець, і колишній міліціонер. Знань бракує завжди, бо знати все неможливо. Наприклад, я б не написав ніколи про війну зсередини, бо я не був на війні, але я живу тут, на мирній території, де живуть поряд як військові, так і переселенці. От через призму мирної людини з неокупованих територій я і подав історію. Бо бачу цей конфлікт так, як бачить більшість громадян, але, звісно, я гіпертрофував чиїсь вади або, навпаки, здобутки і таланти.

Фото Світлани небилиці

Над чим працюєте зараз?

Знову пишу роман. Щоправда, насичена виборча пора і певні питання здоров’я вносять корективи. Література – це те, у що треба вкладатися сповна. На роботі в мене «конвеєр», там треба писати і писати, змальовуючи реальне життя. Це щодня тексти, замітки, новини, інтерв’ю, статті. А література для мене більше – медитація і можливість заглибитися в себе. Тож я лиш збираю по крупинках нові характери, нові образи. Я планую містичний детектив, спробую показати, що в кожному з нас живе як щось добре, світле, так і зле, демонічне. Від нас залежить, що переважить. Не так багато людей, які переймаються, умовно кажучи, неприкладними, непрактичними питаннями…

І насамкінець побажання читачам від Назарія Вівчарика.

Бажаю більше читати і привчати до читання дітей. І бажаю отримувати від читання задоволення та нові знання.