Своїми спогадами про Богдана Ступку ділиться театральний режисер Сергій Проскурня:
Сергій Проскурня. Фото: radiosvoboda.org
«Наша спільна подруга Дзвінка, найкраща львівська глядачка, загальновизнаний театральний талісман, вдивляючись у портрет Богдана Ступки над його труною на сцені театру імені Франка, шепоче мені: дивись, який він високочолий… який інтелігентний, який вишуканий…
Завжди Богдан Сильвестрович був таким, завжди! Він, як ніхто, вмів носити капелюха, що зближувало його з моїми уявленнями про стиль Леся Курбаса. Учень Бориса Тягна, він по школі був «онуком» Курбаса. А ще й львівський парубоцький шик, що був на межі батярства і академічного фасону, а ще гени, а ще – юнацькі враження від моря музики, що оточувало його – статиста у львівській Опері. Ось звідки оце усе! Мій батько теж був львівським стилягою і зіркою балів, поки ми не переїхали у Черкаси…
А ще – середовище, у якому Богдан Ступка… ні! не варився, як прийнято казати, а – кружляв. Саме так. Його гострий розум, який часом колючими іскорками вилітав з примружених очей, його пластика, часом карколомна у вихилясах, його голос, що вмів оксамитово загортати, а міг й фальцетно витончуватися – ось Богдан Сильвестрович.
Для тих, хто наслідує Курбасівську традицію українського театру, неймовірним здався факт переїзду Ступки у Київ, у тоді консервативний і запліснявілий театр імені Франка. Це ж треба таке: поєднати європейську за суттю театральну школу, яку й представляли Сергій Данченко – тоді вже режисер-тандем з Богданом Ступкою, з театром натуралістично-традиційним. Мало хто згадає, що до кінця 70-х у придворний театр цей публіка не ходила. Призначення Данченка головним режисером та переїзд у Київ Богдана Ступки, Віталія Розстального – зі Львова, Володимира Оглобліна, Валерія Івченка – з Харкова, а поруч з цим відкриття нових театрів – Молодіжного, Драми і комедії, Естради – це ж була справжня революція! Й досі дивуюсь, як на це пішла компартія… Саме на тлі цих подій та протиріч й народжувалась нова театральна стилістика і Богдан Ступка став фронтменом цього процесу.
Вродженим інтелігентом був Ступчин дядя Ваня – з його пронизливим монологом «а я б міг стати Шопенгауером!..». А поруч, у «Дикому ангелі» – маленька роль сантехніка, неймовірно гротескова і трагічна. І звичайно ж, Артуро Уї, у легендарній виставі Валентина Козьменко-Делінде на малій сцені театру Франка. Роль ця, як й уся вистава, були маніфестом нового українського театру. Ступка наче брав тебе всього, гіпнотично оволодівав твоєю волею і вів по лабіринтах страху, народжуючи усвідомлення власної беззахисності у тоталітарному світі. Його Уї й сам боявся, і цей страх призводив до жорстокості. Чи мала ця вистава, у підніжжя ЦК КПУ, шанси на публічний показ? Жодних! Але її на безкінечних «закритих прогонах» передивився увесь театральний Київ. Малу сцену закрили пожежники – це був єзуїтський спосіб знищити виставу, та й осередок молодої режисури.
Саме у ті дні, під час Андроповських шмонів, у театрі Франка відбулись загальні збори – треба було виконати чергову настанову керівної сили і обрати у колективі Комісію з партійного контролю. Безпартійний Ступка на цих зборах не сів у партері, а зайняв ложу бенуар, вже цим жестом відсторонюючись від безглуздя. Але коли директор і голова парткому (не називаймо прізвищ) перейшли на пафос – встав і спокійно так, безконфліктно сказав: «Ну добре, ми створимо ще одну комісію, щоби вона слідкувала за нами, потім – ще одну комісію, щоби вона слідкувала за цією комісією… А скажіть, коли ми будемо створювати нові вистави, нові образи?». Директор дозволив собі сказати фразу, яка приголомшила: «Ступка! Якщо ви думаєте, що незамінні – ми швидко знайдемо вам заміну».
Ох, як ця фраза відлунює сьогодні! Ох, яка космічна луна…
Курбас мріяв про розумного актора, про блазня-філософа. Шкода, що він не бачив на сцені і на екрані Богдана Ступку. Ми його бачили і тепер знаємо, про що мріяв Курбас».
Передрук з сайту Фокус.ua.
Сергій Проскурня — режисер, продюсер, лауреат премії Національної спілки театральних діячів України «Експеримент». Починав музичну освіту по класу скрипки у Львівській дитячій музичній школі № 2. У 1969 сім'я переїздить до Черкас, де продовжується навчання. Закінчує 8 класів у середній школі № 8 та 1973 року вступає до Черкаського державного музичного училища імені Семена Гулака-Артемовського, яке закінчує 1977 року по класу альта (клас Маргарити Олексіївни Коновалової).
рекламаЦікаві новини звідусіль
