Пригадую, ще десь на початку 1980-х років, коли я директорував у школі на Звенигородщині і пробував дописувати до місцевої «районки», натрапляв на цікаві й талановиті публікації Леоніда Туменка не тільки в обласній періодиці. По-доброму заздрив, читаючи, пам’ятаю, його нарис «Золота симфонія». Трохи пізніше, вже працюючи на кафедрі літератури в педінституті, дізнався, що Л. Туменко закінчив цей же навчальний заклад, а незабутня Віра Федорівна Яценко добрим словом згадувала «Льоню Туменка»…
З тих пір немало часу спливло, давно вже особисто познайомився з Леонідом Григоровичем, читав його численні публікації й за багатьма з них поступово відзначав для себе цікаві й не завжди приємні метаморфози творчої «фізіономії» цього талановитого журналіста: все далі й виразніше він виявляв риси хамелеона, який усіляко прагнув пристосуватися до кожної влади, не надто соромлячись такої своєї риси. Особливо це виявилося в останні 4-5 років, коли Л. Туменко, не щадячи язика й чорнила, прислужував режимові Януковича-Тулуба. Численні провокативно-єхидні дописи Л. Туменка (а також Леоніда Горицвіта, Леоніда Козаченка, Саврадима Левурди, Нимидори Галушки та ін., за якими ховалася його орденоносна «вишиванкова» величність) були спрямовані проти опозиційних політсил та конкретних опозиціонерів. Узагалі, як видно, Л. Туменко полюбляє «обквецяти» когось конкретного, а той уже хай «відмивається». Правда, більшість «обквецяних» нашим героєм старалися не звертати увагу на це гавкання зпідворітні, аби не бруднитися.
Чесно сказати, і я довго вагався, писати чи не писати оці рядки, але в одному з останніх своїх «викривальних» матеріалів про голову облради Валентину Коваленко Л. Туменко забажав, щоб і мені «гикнулося» як завідувачу кафедри, на якій працює Валентина Михайлівна (див.: МЧ. №29-30. – С.2). Майже певен, що вщерть наповнений різними чеснотами, яких і вишиванкою не прикриєш, Л. Туменко відповість на це моє писання, та зазначаю відразу, що відповідати не буду. Хай пише.
Зауважу й на тому, що не збираюся бути адвокатом у Валентини Коваленко, бо вона, будучи цілком самодостатньою особистістю, сама себе відстоїть. А те, що вона не відповідає на очевидні нав’язливі провокації «від Туменка і Ко», тільки потверджує мовлене.
Водночас, будучи її керівником на кафедрі та людиною, яка хоч трохи розбирається в літературі, мушу висловитися з приводу певних «наїздів» Л. Туменка. По-перше, його вочевидь дратує, що В. Коваленко не реагує на його провокації, зокрема ту, що він послідовно хоче протиставити голову облради й голову облдержадміністрації чи й посварити їх, чого б, певно, дуже хотілося провокаторові.
Інший «топос приниження», яким послідовно користається Л. Туменко, лежить у площині літературно-творчій: видатному черкаському журналістові дуже не подобаються, як він пише, «поетичні окуси» Валентини Коваленко, особливо її любовно-еротична лірика. Раз-по-раз єхидно оперуючи образом «форелі стегон», Л. Туменко свідомо чи несвідомо ігнорує той факт, що цей образ із поезії іншого «улюбленого» Л. Туменком поета – Леоніда Даценка. Щодо таких інсинуацій журналіста можу й мушу сказати, що в абсолютній своїй більшості поезія, в т.ч. й любовна лірика, і вся творчість Валентини Коваленко ‒ цілком оригінальне, мистецьки довершене явище в контексті всієї багатої української поезії. Це визнали і про це сказали авторитетні митці й учені. Та, як видно, вони для Л. Туменка – не авторитет, у нього власні думки і враження, від яких тхне дьогтем і квачем.
Одним із улюблених творчих прийомів Л. Туменка є оперування класичними літературними образами, він доволі часто фольклоризує власні писання: мовляв, справжній «народний» журналіст і простецький чоловік, який ріже правду в вічі. Але при всьому цьому незрідка викривляє суть речей, перекручує факти, робить відверто провокативні «домисли». У тій самій статті, де Л. Туменко бажає, щоб мені «гикнулося», він дорікає Валентині Коваленко в оперуванні такими словами, яких «ні у Даля, ні у Грінченка не знайдете»: «кожнорічно» і «посутньо». Просто зворушує турбота журналіста про чистоту рідної мови та глибока його обізнаність зі словниками Даля і Грінченка. Дивно тільки те, що філолог Л. Туменко, здається, забув, що мова – то живий організм, який постійно поповнюється й оновлюється. У згаданих класичних словниках Л. Туменко не знайде тисяч і тисяч слів, які нині є в активному вживанні, хоча б із тої ж інформаційної сфери. Тому єхидно писати про «шедеври», які вживає в мовленні Валентина Коваленко, не слід, бо й ті обидва слова, до яких учепився борець за чистоту рідної мови, цілком «легітимні», бо ж утворені за словотвірними законами української мови. А з чим погоджусь у його дописі, то це з претензією до слова «власне», яке в мовленні голови облради таки вже стало, як кажуть, «паразитом»…
І ще… Я закликаю Л. Туменка не надто перейматися тим, «як і чого навчала кандидат педагогічних наук…» і далі за текстом. Глибокий фаховий спеціаліст, доцент Валентина Коваленко багато чому «розумному, доброму й вічному» навчала, навчає й навчатиме нові й нові покоління студентів, які її щиро поважають і люблять, які, сподіваюсь, стануть добрими фахівцями і щирими, порядними людьми, відданими патріотами України, котрі не вдаватимуться до словоблуддя та провокацій, що їх так багато в писаннях нашого героя.
Володимир Поліщук, доктор філології, професор
реклама
Коментарі
ПроФфесор Полiщук звичайний пристосуванець !
Так это же его Кузя заставил, под страхом увольненмя. Кузя всех прессовал как хотел, выгнал многих
А ти там що робиш у Нью-Йорку? Трешся, як і Тулуб, і даєш поради? Їдь сюди, в Україну, і умнічай тут разом з нами
А.Кузьмінський, В. Поліщук. Життєві шляхи родини Тулубів. - Черкаси, 2010. - 60 с.
Тираж 1000 примірників. Видання ілюстроване з золотим тисненням. Ця інформація доповнює загальну характеристику автора і героя статті.
Стрічка RSS коментарів цього запису