Загальновідомо, що кожна нація вибудовує свій пантеон героїв, на яких базує виховання наступних поколінь. Комуністична ідеологія радянських часів, відкинувши більшу частину національного пантеону українців, «яко буржуазний», перефарбувавши, де це було можливо, решту відомих українців у «марксистів-соціалістів», формувала власний список героїв: есересерівського, республіканського, регіонального та інших масштабів. Водночас ширилося коло видатних людей, вирощених уже тоталітарною системою.
Провал кілька десятилітнього комуністичного експерименту підважив величавість фактично всіх радянських діячів України. За останні 20 років до біографій «обожнюваних вожаків» дослідники повернули чимало «невідомих сюжетів». Невеличкий з погляду суспільного резонансу спротив чинили колишні номенклатурні працівники та інші зацікавлені люди. Існувала й регіональна специфіка. Тим, хто робив комсомольсько-компартійну кар’єру у більш економічно принадних регіонах півдня і сходу України, було що втрачати. Тому в умовах національного відродження такі діячі робили все для того, щоб зберегти радянську міфологію, як частину власної «непоганої історії». Значно слабшими виглядали намагання продовжити життя радянських «цінностей» на заході, півночі та в центрі української держави.
Однак, зараз можна спостерігати пожвавлення спроб реставрації і навіть розширення комуністичного пантеону. Тим паче, коли цей процес заохочує теперішня влада.
Прикладом нової хвилі возвеличення радянських діячів є створення міфу про «українського патріота», «гуманного керівника», «успішного господарника» і «неординарну особистість Черкащини» – Івана Лутака.
Історична довідка. Іван Кіндратович Лутак народився 1919 р. у селі Комарівка Макарівського району, на Київщині. Після років навчання і війни 10 років працював на різних парткомівських посадах Київської області. У 1954-1961 рр. був головою виконкому обласної ради новоутвореної Черкаської області, у 1961-1967 – першим секретарем Кримського обкому КПУ, 1967-1969 – секретарем із с/г виробництва ЦК КПУ, а в 1969-1976 – другим секретарем ЦК КПУ. Із 1971 р. І. Лутак деякий час був також членом політбюро ЦК КПУ, що в ті часи вважалося достатньо впливовим. Ймовірно, це не сподобалося першому секретарю В. Щербицькому, який посприяв «поверненню» Лутака на Черкащину, – тільки тепер уже не як головного виконроба, а як головного комуніста області, тобто першого секретаря Черкаського обкому партії (1976-1988). Після усунення і з цієї посади («у зв’язку з відкликанням у розпорядження ЦК КПУ») останні роки Іван Лутак мешкав у Києві.
Ще 2004 року черкаська журналістка Наталія Рів’єра (нині покійна) взялася розвінчати 6 міфів про Лутака (про його «силові методи керівництва», «слухняність перед начальством», «некомпетентність у промисловості» та ін.), чим власне оприлюднила на загал не зовсім приємні йому і його родині оцінки земляків. Подейкують, що в радянських умовах він був непоганим керівником.
З іншого боку, Черкащиною, мабуть, недаремно ходив вірш:
Жив у Києві Лутак,
Та і ляпнув щось не так...
Привели його в Черкаси, –
То пропало сало й м’ясо.
Заберіть ви Лутака, –
Бо не буде й молока!
У 2008 р. вийшла друком агіографічна, хвалебна книжка про Лутака «Син землі української». Рішенням Черкаської обласної ради 26 грудня 2008 р. йому присвоєно звання «Почесний громадянин Черкащини». А 30 січня 2009 р. він помер.
7 листопада 2009 р. неодноразовому ленінському орденоносцю й Герою соцпраці Івану Лутаку встановили пам’ятник у Сімферополі. Це ж саме на його могилі на Байковому кладовищі 9 квітня 2010 р. зробили представники від Черкаської області. Під час останнього заходу прозвучали слова: «політичний успіх Івана Лутака на Черкащині досі ніхто не перевершив. Уся надія зараз на нове керівництво області».
Віднедавна Черкаську обласну державну адміністрацію очолив «регіонал» Сергій Тулуб, який теж вийшов із виконробівського компартійного середовища. Тепер зрозуміло, чого прагнули упорядники книги «Син землі української», завбачливо пишучи такі рядки: «На жаль, кадровий голод у нинішній Україні якраз і породжений відсутністю тієї дієвої системи вирощування керівників, якою послуговувався Іван Лутак». На фоні іронічного ставлення до незалежності України (до речі, українськими у згаданій книжці є здебільшого Полісся, Перший фронт і РСР) автори формують такий собі метанаратив, згідно з яким лише ставка на кадри комуністичного гарту виведе країну з небуття. При цьому оминається увагою те, що в біографії будь-якої людини є і «світло», і «тіні», що негативний досвід – теж досвід і т.п.
Отже, на позитивній біографії радянського діяча створюється відповідний ідеологічний ґрунт, на якому його молодші вихованці розраховують зростити чи-то поправити власний політичний імідж у Черкаському регіоні. Натомість вдячні вихованці забувають (точніше, нічого не хочуть знати), що возведення комуністичних діячів до ліку святих опосередковано або й прямо повертає Україну до тоталітарної спадщини.
На фото на задньому плані (зліва) І. Лутак під час виступу В. Щербицького
Ясна річ, що Лутак-людина та Лутак-міф це – різні явища. З людини можна зробити і героя, і антигероя (ні те, ні інше не відповідатиме реальній картині). Головне підібрати потрібні джерела й забути непотрібні. Ткачі біографії Івана Кіндратовича упустили те, що:
1. Будучи першим секретарем Кримського обкому КПУ, він чітко виконував інструкцію Кремля не прописувати татар, греків і вірмен, які були виселені з Криму сталінським режимом і намагалися повернутися на півострів. Про це можна довідатися не тільки з щоденника вірменського письменника Леоніда Гурунца, а й з офіційних заяв самого Лутака, який вважав, що «виселення було правильним і необхідним заходом». Боротьбу з кримськими «автономістами» він продовжував і тоді, коли обіймав посаду другого секретаря ЦК КПУ.
2. У тому ж Криму він мав стосунок до змови проти Микити Хрущова у 1964 р. Як відомо, цю ініціативу президії ЦК КПРС від України підтримав тодішній перший секретар КПУ Петро Шелест. Йому було доручено намовити проти Хрущова 36 членів КПРС від УРСР. Лутак знав про це, але не сказав. Хрущов багато відпочивав тогорічної осені у Криму і наприкінці вересня бачився і з Шелестом, і з Лутаком одночасно. Обоє, як підмітив один із начальників охорони, полковник Сергій Корольов, неохоче розмовляли з Хрущовим, хоча субординація того вимагала. Опісля Шелест допоміг Лутакові стати діячем республіканського масштабу.
3. Увійшовши до складу Політбюро ЦК КПУ, Іван Лутак взяв участь тепер у змові проти самого Шелеста. 15 травня 1972 р. у протоколі засідання Пленуму ЦК КПУ на порядку дня було записано: «Про першого секретаря ЦК КП України (пропозицію вносить тов. Лутак І.К.): 1. В зв’язку з призначенням тов. Шелеста П.Ю. заступником голови Ради Міністрів СРСР, звільнити його від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КП України. 2. Обрати першим секретарем ЦК КП України тов. Щербицького В.В. Просити ЦК КПРС затвердити п. 2 цієї постанови». Як відомо, Шелесту приписали «націоналістичний ухил», толерантне ставлення до українських дисидентів, а дехто в його книзі «Україно наша Радянська» навіть побачив абревіатуру УНР. В авторській програмі «Імена» Оксана Марченко з цього приводу цитує пізніший запис Шелестового щоденника: «Дехто особисто «дякує» Брежнєву за те, що він ніби «допоміг оздоровити обстановку на Україні». Тепер уже зовсім стає зрозумілим, що організоване цькування й третирування йдуть від Брежнєва й Суслова. Покидьки, відщепенці і зрадники свого народу Щербицький, Лутак, Грушецький, Ватченко і їм подібні ладні діяти за вказівкою, як хорти. І це називається «принциповістю». Сором!».
Читаєш ці джерела і думаєш: де той патріот, що дбав про Україну та її народ, гуманіст, що діяв усупереч партійній тоталітарній дисципліні, керівник, який готував гідну заміну? Де? Можливо, більшої шани від вихованців він та його родина отримали б особисто? Кому вигідно публічно розкручувати діяння Івана Лутака?
Історик, матеріал читача спеціально для сайту «Прочерк»
* Автор не бажає називатися, аби уникнути
зайвих переслідувань себе і своїх колег
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису