Буцький каньйон… Після Холодного Яру мені давно кортіло побувати саме у цьому місці. Воно не є типовим для Черкащини й навіть для Уманщини, де знаходиться. Отак їдеш, їдеш уздовж охайних ланів, струнких тополь, садків, сіл з назвами, від яких віє чимсь древнім, таємничим — на кшталт Багва, з полишеними, як тепер у багатьох наших селах, сільськими хатами — і раптом перед тобою роздоріжжя, за яким земля провалюється, утворюючи величезну видовжену вирву. Ніби якась невідома космічна сила або сам Творець колись давним-давно встромив сюди пальці обох рук і розсунув земну поверхню, оголивши підземне царство. Навіщо це зробив? Щось шукав? Чи щоби показати людям, котрі прийдуть сюди мільйони років по тому, що все ним створене є прекрасним, неперевершеним, досконалим: і на землі, і під землею?..
У Вікіпедії про Буцький каньйон написано академічним стилем так:
"Каньйон в межах селища Буки Уманського району Черкаської області, на річці Гірський Тікич. Утворений у протерозойських гранітах, вік яких оцінюється у 2 мільярди років. Каньйон починається за 800 м нижче від греблі колишньої Буцької ГЕС. Неподалік від греблі розташований водоспад Вир. Каньйон являє собою оригінальний скелястий берег з виступами сірого граніту, заввишки близько 30 метрів. Довжина каньйону бл. 2,5 км, ширина — 80 м. Площа, що підлягає природоохоронним заходам — 80 га. Рішенням Черкаського облвиконкому № 288 від 13 травня 1975 року цьому об'єктові було присвоєно статус державної комплексної пам'ятки природи місцевого значення".
Якщо ж відволіктися від цього академізму і перемкнутися на живе сприйняття природи, то не вистачить ніяких слів, щоби описати красу і загадковість Буцького каньйону. Що ні крок — то серце завмирає від того, що на тебе чекає, що тобі уявляється, коли опиняєшся серед цього величного скам’янілого царства. Ти простуєш уздовж величезних кам’яних брил, хапаючи себе на думці, що опинився у якомусь іншому вимірі часу. Тебе простромлює неймовірна енергетика кожного валуна, кожного гроту, кожної брили. Та й сама річка, яка вирує, б’ється мов скажена, серед кам’яних тіснин — Гірський Тікич, — вона не схожа на жодну з річок, які течуть собі долинами, мов сонні, лише де-не-де — на греблях, на закрутах — озиваючись тихим дзюрчанням. Гірський Тікич — це невід’ємна частина всієї стихії Буцького каньйону, без якого, мабуть, не було б і самого каньйону.
Турист, який уперше навідується сюди, може натрапити на те, про що він читав або чув, але ніколи там не бував і, можливо, навряд чи зможе побувати. От, приміром, загадкові ступінчаті піраміди ацтеків. У Буцькому каньйоні ви неодмінно натрапите на те, що за своєю формою нагадує ці сакральні споруди: такі ж само ступінчасті, камінь до каменю, брила до брили, та так щільно, що й комашка туди не пролізе. Хто їх так склав? Природа? Чийсь вищий розум?
Або легендарний Стоунхендж — один з найскладніших та найвідоміших у світі пам'ятників, розташований на Солсберійській рівнині у Вілтширі, що на півдні Англії. Культовий Стоунхендж був побудований у кілька етапів між 3000 і 1520 роками до нашої ери. Ви бували там? Ні? Я — теж ні. Зате я побував у Буцькому каньйоні, де на власні очі побачив місцевий Стоунхендж, який мало у чому поступається англійському. Отак підходиш до нього — і тобі здається, що опинився поряд з древнім святилищем. Або перед брамою часу, порталом у невідоме. Що залишився один крок — і ти вже в іншому часі, в іншій добі. Тіло стає легким, воно готово увійти в енергетичне поле цього місця і розчинитися у ньому. Хто стягнув і склав тут ці кам’яні брили вагою у декілька тон кожна? Вочевидь не крани, бо жодна важка техніка сюди не дістанеться. Тоді хто? Навіщо? Нехай над цим поміркують знавці всіляких конспірологічних і містичних теорій.
А от іще одне загадкове місце. Скеля, поверхня якої є настільки гладенькою, що не віриться, що це справа рук самої матінки-природи. Дивишся на неї, задерши голову — і здається, що перед тобою аркуш кам’яного літопису. Щоправда, замість загадкових письмен на ній — сталеві гаки, кріплення, карабіни для линви. Тут регулярно тренуються і змагаються скелелази: ліпшого місця годі й шукати.
Кам’яний грот, де можна покататися на човнах — це місцина, де шал емоцій, які тебе охоплюють, просто зашкалює. Коли пливеш поміж скелястих берегів, то здається, що ці скелі ожили і от-от сунуться на тебе, як чудовиська Скілла і Харбіда сунулися на відважного Одисея, коли той плив на своєму човнику за золотим руном. Поглянеш з гумового човна угору — і здаватиметься тобі голова єгипетського сфінкса. А наш водій і веслувальник — майбутній панотець Володимир Зарічанський — зараз перетворився на сивочолого бороданя Харона із «Божественної комедії» Данте, де той веслував, перевозячи людські душі із цього світу у потойбічний.
Буьцький каньйон для туриста — це райське місце насолоди живою цнотливою природою. А для місцевих жителів, передусім підприємців, місцевої влади — чудова можливість для розвитку інфраструктури, залучення інвестицій для «зеленого» туризму. Люди приїздять сюди не лише з Черкащини, як от ми зі Сміли, а й з багатьох інших куточків України. Лише за той невеликий проміжок часу, поки там мандрували, ми познайомилися з групою туристів, котрі приїхали сюди з Одеси і Кривого Рогу. Такі унікальні місця повинні бути мотиваторами для підприємців і влади без будь-якої іншої мотивації. Тут є що розвивати і у що вкладати кошти. Передусім, повинні бути свої екскурсоводи — не випадкові перехожі, котрі махнуть тобі рукою кудись на скелі й порадять: «Простуйте отуди», — а грамотні екскурсоводи, які донесуть до гостей корисну пізнавальну інформацію про цю місцину. Різноманітна сувенірна продукція, путівники, буклети про каньйон — це само собою.
Якщо ти не взяв з собою попоїсти, то годі сподіватися на те, що це вдасться, коли дістанешся каньйону. Єдиний шинок «Над виром», судячи з усього, ще у планах. Є навіс, збитий із дощок і обтягнутий плівкою, але це кепський «сервіс». Тому куди ні поткнися — всюди натрапиш на сліди стихійних гульбищ: чорні головешки від багаття, пляшки, бляшанки, обгортки… До того ж жодної громадської вбиральні. Якщо комусь — перепрошую — урвався терпець, то вибору у нього залишається мало. Натомість «комерційна» чуйка чудово розвинута у місцевих котів і собак, вони поводяться тут справжніми господарями і добряче знаються на своїй справі. Не встиг розгорнути пакет з бутербродами — вони вже поряд і втупилися на тебе благаючим поглядом.
Одначе варто неодмінно побувати тут, і немає значення коли: навесні, улітку, восени чи взимку. Краса і загадковість цього місця вабитиме вас сюди знову і знову.
Олександр Слєпцовський, журналіст і письменник, фото автора
*допис з "Фейсбуку"
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису