На «Черкасиводоканалі» Станіслав Завертайло працював машиністом насосних установок цеху ЕВКНС. Цю ж посаду раніше займав і його батько. Така собі родинна «водоканалівська династія». Та коли прийшов час стати на захист України, Станіслав Васильович, не вагаючись, зробив це. Зізнається – півроку на Сході були надважкі і мало не коштували йому життя. Але вони змогли зупинити не один наступ ворога. Сьогодні він оговтується від серйозного поранення і поділився із нами спогадами про бойові будні.
«Із машиніста – в стрілецький батальйон»
«Мій батько працював на водоканалі 40 років. Теж машиністом насосних установок. Він змалечку прищепив мені любов до цієї справи. Тож, я не задумуючись, пішов вчитися на цю професію і влаштувався на «Черкасиводоканал». Роботу свою дуже любив, бо вона приносить користь людям, всьому місту. Відповідальна, цікава, нелегка, звісно, але дійсно корисна.
З початком війни, я рвався на фронт вже з перших днів. Я раніше служив, у 92-94 роках, був водієм в армії. З приходом повномасштабного вторгнення у 2022 році, я пішов спочатку до тероборони мого села. Офіційно ж служити почав десь близько року тому. До речі, мій старший син теж за мною пішов у ЗСУ, бо не може мовчки дивитися, як вороги намагаються знищити Україну. Я потрапив у стрілецький батальйон. І більша частина моєї служби пройшла на Донеччині».
«Врятував побратимів і сам мало не загинув»
Спочатку були кілька місяців під Бахмутом. Всі знають, яка там ситуація. Постійні обстріли, просто нескінченні. Нас навіть хлопці не могли змінити на позиціях, бо постійно стріляли. Доводилося добиратися просто повзком. Так, пам’ятаю випадок, коли подолати дистанцію у 30 метрів, хлопці, що прийшли нам на заміну, не могли – аж 6 годин...
Далі був в районі Соледара. Це були ще більш запеклі бої. Так, аби захопити, тобто повернути сто метрів нашої рідної української землі, доводилося боротися близько тижня. Також, пам’ятаю, що за два місяці ми змогли повернути аж 2 кілометри посадки, такі важкі були бої і обстріли…»
«Зупинили наступ, ледь не втративши життя»
«Зараз я в лікарні, в Києві, отримав серйозне поранення. Нас було тоді 5 на позиції. 2 хлопців - в «землянці». Орки почали обстрілювати, сунути на нас, я стояв в окопі, був сильний годинний обстріл, я стріляв з автоматів просто без перестану: відстріляв і одразу кидаю хлопцям в «землянку» заряджати «магазини», а в цей час - переходжу до кулемета, і так понад годину. Але я не здавався. Я розумів, що якщо зупинюсь, аби хоч 30 секунд відпочити, можуть загинути мої побратими. Ми мали зупинити той наступ. І ми його зупинили! Аж раптом сильний вибух… В мене вирвало суглоб і плечову кістку, хлопців оглушило. Поки прийшли в себе, почали один одного перев’язувати, рука просто висіла, як нежива, ще ногу сильно мені травмувало. В цей час ще над нами ще й «дрон» летів над, намагалися «добити»…
Біль я не відчував, напевне був больовий шок. Ми півтора кілометра виходили під обстрілами поранені, пішки, потім ще кілометр мене несли хлопці… Далі приїхала машина «на евакуацію», повезли в Краматорськ в лікарню. Потім були лікарні Ізюму, Харкова, Києва. Шалена крововтрата, гемоглобін 60, втрата ваги, постійні переливання крові. Зараз вже мені зробили більше десяти операцій. І ще чимало попереду. Антибіотики, чистять рани, намагаються врятувати руку, хоч там немає взагалі плечового суглобу. Далі потрібна пересадка м’язів та капілярів, потім – в перспективі протезування.
Але я тримаюся, все добре, вважаю, що цей просто дар Божий, що я і сам залишився живий, і наступ ми зупинили, врятували хлопців-побратимів. Тож, вірю, що ми сильні і Україна обов’язково переможе. Дуже вже хочеться миру на нашій рідній землі…»
Пресслужба Черкасиводоканалу
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису