Льотчик-ас з Умані поділився емоціями від перетворення колон російської техніки на попіл

У День Повітряних сил ЗСУ Президент присвоїв звання Героя України цьому підполковнику з Умані, нагадує “Козацький край”.

Ростислав Лазаренко командує ескадрильєю у 299-й бригаді тактичної авіації ЗСУ, «працює» на штурмовику Су-25. Від початку «повномасштабки» на момент нагородження він здійснив 382 бойових вильоти, особисто знищив більше 100 одиниць ворожої техніки: танки, броньовані машини, вантажівки, автоцистерни… Одним з перших нагороджений Хрестом бойових заслуг, є лицарем ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів, кавалером ордена «За мужність» ІІІ ступеня. За словами міністра оборони України Олексія Резнікова, уманчанин, який здійснив декілька сотень бойових вильотів, уже перевершив рекорд легендарного аса Другої світової, українця Івана Кожедуба. До речі, Лазаренко – випускник Харківського національного університету Повітряних сил, який носить ім’я якраз того ж таки Кожедуба…

Ростислав Лазаренко, комеск з 229-ї бригади тактичної авіації, на момент нагородження зробив вже 382 бойових вильоти

Підполковник так описав у Instagram день нагородження: «Мав честь отримати найвищу державну нагороду з рук Президента — «Золоту Зірку»… Здивувався, бо був відряджений з бойового підрозділу на урочистості до дня Повітряних сил ЗСУ «стояти стовпчиком біля літака» — так мої воїни жартома описували моє відрядження напередодні)… Під час нагородження мене не покидало питання: «Чи гідний я цього звання?». Думки хаотично занурювалися в спогади від першого бойового вильоту і до крайнього, та всі ці 382 бойових вильоти були безперечно складними і небезпечними, а деякі з них — нестерпно болючими. Але знаєте, що головне? Я ніколи не був один: всі бойові завдання виконувались в парі з найкращими веденими штурмової авіації, під прикриттям кращих льотчиків-винищувачів, під якісним керівництвом офіцерів бойового управління, безперечним контролем вищого командування і турботливим наглядом передових авіанавідників… Тому не я Герой, Герої — це всі люди, які виконували, забезпечували, керували, готували, контролювали кожен із цих 382 бойових вильотів. А що стосується мене, то я просто відповідальна особа за цю найвищу державну нагороду, яка буде робити все можливе, щоб бути гідним цього звання. І хочу попросити Вас не називати мене Героєм. Дякую всім, хто був зі мною, всім хто вірив і довіряв мені, всім, хто захищав пліч-о-пліч зі мною наші сімʼї, любу Україну і весь Український народ!»

У момент початку повномасштабного вторгнення вивів ескадрилью з-під обстрілу на аеродромі

Велика війна для майора Ростислава Лазаренка почалась у Мелітополі, – про це він розповів у інтерв’ю АрміяInform.

— Ми не знали, чи буде велика війна, але хлопців своїх я готував до найгіршого сценарію, — пригадує Ростислав. — Ми постійно працювали над своєю підготовкою: як будемо летіти, куди, на які аеродроми. Кожен зібрав необхідні речі для раптового відрядження. Коли почався обстріл, нам зателефонували з бригади й повідомили, що Україна у вогні, що основний аеродром теж під ракетним обстрілом… Декілька секунд ми були шоковані. Не хотілося вірити, що це почалося. Але сталося саме те, до чого готувалися…

Ми зайняли місця в кабінах, і майже одразу поряд з нами ворожа ракета влучила в Іл-76. Вибух був дуже гучний. На щастя, злітно-посадкова смуга залишилася цілою. Починаємо запускати двигуни, і в цей час перед нами вирулює інший Іл-76, стає прямо на руліжній доріжці й у нього щось починають завантажувати. А в нас шість літаків Су-25… Тож ми всі вночі під команди авіаційного техніка прорулили під крилом того «Іла». Злетіли, а вже на маршруті я побачив, що майже скрізь у полі мого зору щось горить і вибухає… То була страшна картина, яка навіки залишиться в моїй пам’яті.

Прилетів на визначений аеродром, виконую прохід над злітною смугою і бачу, що вона перекрита автомобілями. А за мить по нас починають стріляти… Ну, думаю, аеродром вже захоплений росіянами. Але один з наших літаків усе ж сідає, буквально перестрибуючи вантажівку на смузі. На землі впізнають наші літаки, починають прибирати машини, і ми нарешті сідаємо. Зрозуміло, що більшість людей були розгублені, бо не кожен ранок починався з війни, але згодом усе стало на свої місця. Доповів командиру, що вивів усю групу й ми готові до бою…

У першому ж бою спалили військову колону росіян

…Ростислав одразу отримав бойовий наказ: «готуй пару на виліт, з боку Криму йдуть колони росіян». Перша колона йшла в бік Мелітополя, а друга — на Нову Каховку, повз Чаплинку. Колона була велика і її прикривали бойові ударні вертольоти Ка-52.

— Будь-яка людина в такі хвилини відчуває страх. Ти розумієш, що це війна, що тебе це не омине, але ти командир і маєш ухвалювати рішення. Де саме колона — невідомо, її потрібно «вполювати» у визначеному районі. Повернувшись до своїх, кажу, що є перше бойове завдання, потрібно знайти і знищити колону противника. Я іду і питаю: хто зі мною? Визвався Сашко Щербаков, мій ведений, капітан. Коли ми йшли вже до літаків, він мені каже: «страшно, командире»… Мені теж страшно, але хто, як не ми? В короткий час виконали всі необхідні розрахунки, обговорили тактичні прийоми та підготували літаки до вильоту. Добре, що колись, ще до вторгнення, я проїжджав тією дорогою від Нової Каховки до Чаплинки і знав, що там і як. Заправка в мене 4,2 тонни пального, цього вистачає на 45-50 хвилин бойового вильоту, залежить від бойового завантаження, маневрів та швидкості. Якщо все тихо, то можна й півтори години літати, але теж залежить від того, які «подарунки» під крилом. Тож часу на все небагато.

Російську колону виявив, коли пального залишалось обмаль. Вона стояла на заправці, стояла щільно, великі 22-тонні «наливайки» заправляли БТРи, вантажівки та іншу ворожу техніку.

Уманчанин із Золотою Зіркою Героя

— Колона була прикрита посадкою, тому знайшов я її практично під собою. В першу мить я подумав, що то, можливо, наші, але побачивши штурмовики, росіяни відкрили вогонь. Я в кіно про Другу світову бачив схожі сцени — коли по тобі відкривають вогонь з усього, що тільки є, а повітря переповнює неймовірна кількість трасерів… Ми й так низько йшли, а бажання було сховатись у рельєфі, тільки там була рівнина й жодних пагорбів. Шурнув обороти на максимальні, дав команду веденому: «Працюємо!». Атака сходу не була можлива, тому ми зробили маневр для введення противника в оману: дали надію противнику, що вони прогнали нас. Через секунд 15 моя пара після маловисотного бойового розвороту атакувала колону в напрямку руху, починаючи з хвоста.

На бойовому курсі помічаю пуск ракети в передню півсферу свого літака… Думаю: ну от і все, але хоч заберу якнайбільше із собою, затискаю бойову кнопку й витягую ручку управління літаком на себе, щоб рознести ракети по всій колоні. Не встигаю вивести літак з атаки, як від влучання перших ракет по російській колоні відбулася детонація машин з боєкомплектом і в ту ж секунду перед літаком з’явилася хмара вогню з уламками, вхід в яку був неминучий. Очі засліпив червоно-жовтий вогонь, у кабіні стало миттєво спекотно… подумав, що загорівся. Вилетівши з пекла, одразу звернув увагу на оберти двигуна: вони були нижче допустимих, тяга різко впала, швидкість була вже мінімальна, і я був готовий до катапультування, але в цю мить оберти почали відновлюватись. Я перевів свій штурмовик на зниження, щоб дати тенденцію до розгону. Швидкість росте і я виходжу з бою. Був готовий уже видихнути, але периферичним зором помічаю пуск ще одної ракети. Миттєво відстрілюю пастки, на які спрацьовує ракета, але вибухова хвиля все ж дістала, через що мiй Су-25 зробив кивок вниз на висоті метрів 20. Вихватив штурмовик буквально перед землею. Я пустий… ні ракет, ні пасток… І дякувати Богу, маневруючи, покинув бій. Позаду залишилась палаюча колона.

На поверненні викликаю веденого, але марно, у відповідь тиша. Сподіваюся, що з ним все добре… Залишається 600 кг пального, я ледве дотягую на запасний аеродром, бачу, що одна гідросистема вийшла з ладу — тиску взагалі немає, у другій теж тиск втрачається, за збільшення обертів з’являється неправильний звук двигунів. Попереджаю землю, що буде аварійна посадка, механізація крила не працює, до того ж в мене немає гальмівного парашута — використав його під час виведення літака з-під удару, кажу: готуйте «пожарку». Але дивом посадка була вдалою, загальмував, навіть вистачило пального звільнити смугу. Видихнув, виліз з кабіни і бачу, що мій Су-25 весь побитий. Кіль, крила — все в пробоїнах. Дивлюсь на лопатки двигунів — жодної цілої, всі побиті. Як він мене довіз — загадка. Пам’ятаю, що чекав на Сашка й усе сподівався, що рація пошкоджена, чи сів десь, але, на превеликий жаль, він загинув. З честю виконав бойове завдання, а потім спрямував пiдбитий лiтак у ворожу колону.

Коли до аеродрому дісталися інженерно-технічні спеціалісти з бригади, то побачили, що літак відновленню вже не підлягає — навіть акумулятор був побитий. Мій Су-25 так і залишився на тому місці, це був його останній політ. Я ставлюся до наших літаків як до живих — є в них душа, хоч і серце з металу. Я вдячний йому, що врятував мене й до останнього подиху двигунів боровся за моє життя. До речі, одного разу під час обстрілу аеродрому ракета влучила поряд із ним, і він прийняв весь удар на себе — жоден інший літак чи людина через той вибух не постраждали…