Що в наших серцях? – У Смілі вшанували жертв Голодомору

25 листопада, Україна і весь притомний світ вшановували пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Дев’яносто років тому жорстокий карлик у кремлі вирішив переполовинити вільне українське селянство, яке лякало його своєю незалежністю і самодостатністю. Він убачав у ньому загрозу країні з рабів, яку наполегливо творив. Тож у селян, а по суті у всіх українців, бо наша нація переважно складалася з хліборобів, московські наїзники з допомогою місцевих перевертнів забрала хліб. Узагалі вилучили все їстівне. До десяти мільйонів наших співвітчизників померли страшною смертю – від голоду. На найбагатшій у світі землі! І світ мовчав…

Нині ще один злобний карлик у кремлі, рашист, відомий повсюдно як ху#ло, вирішив переполовинити теперішніх українців, котрі йому мов кістка в горлі. Бо не складається без нас московська імперія. Світ уже не мовчить. Але… Та питання зараз не до нього.

У мене питання до смілян: вшанувати пам’ять невинно убієнних предків у місті вкотре прийшла жменька нащадків колишніх козаків. Ні, зрозуміло, кращі воюють. Та невже з нормальних залишилася таки дрібка?

Присутні говорили про те, що пам’ять про страшні жертви стукає у їхні серця, що після такого геноциду Україна мала б давно і назавжди відірватися від москви, та, схоже, робить це лише зараз. Що ми знову платимо страшну ціну за яловість, конформізм, байдужість. Про те, що обов’язково переможемо, бо маємо нащадків, бо нам є, що їм передати. І з ними не могли не погодитися ті, що були на заході, котрі слухали промовців, котрі прийшли з дітьми. Але скільки їх було…

Священик, військовий капелан отець Михайло Шевчук провів панахиду біля пам’ятного хреста жертвам голодоморів, бо їх було загалом аж три. У своїй промові він з гіркотою говорив про те, що багато наших співвітчизників забули про минулу трагедію, про нинішню війну, сподіваються пересидіти її, ховають дітей у Європі. Вони чомусь ніяк не можуть зрозуміти, що коли ми не переможемо, половину українців загарбники вивезуть до Сибіру, частину вб’ють, а інші будуть воювати за інтереси імперії десь під Варшавою чи Вільнюсом. І поневолювачі не питатимуть їхньої  згоди, не цікавитимуться чи вони хворі, чи мають бронь. Українців знову поженуть на заклання, як худобу.

Священик говорив, а повз гурт небайдужих земляків проходили десятки смілян – молодих, старих, жінок, чоловіків, дітей. І ніхто не зупинився, НІХТО! Що в серцях цих людей? Що має ще статися до минулих голодоморів, репресій, концтаборів, нинішніх руйнувань і загарбання нашої землі, звірств росіян? Що? Адже нічого не змінилося: вони знову крадуть наше зерно, палять українські книжки, нищать мову, катують, оббріхують. А ми знову думаємо пересидіти. Ті що так думали сто років тому, лягли згодом у рідну землю навіть ще живими, їли своїх дітей. Нам що, пороблено?

Я сподівався що вшанувати жертв московських катів до меморіалу жертв Голодомору прийдуть сотні земляків, які тут поклянуться ніколи більше подібного не допустити. Адже такий сумний ювілей. Сподівався, що разом з нами буде влада. На жаль.

Але ж перемогти ми зможемо тільки тоді, коли будемо згуртованими, одним цілим. Коли нас об’єднуватиме одна мета – Україна! Та хіба можна перемогти ворога, коли ми не можемо перемогти власну лінь, захланність, коли ми не можемо вичавити з себе раба? Нагадаю, в Смілі, окрім самих смілян, живе вже не одна тисяча біженців з окупованих росією міст і сіл сходу України, де найбільше лютував Голодомор. Ці люди вже вповні відчули на собі „принади” русского міра. А ще є родичі понад сотні загиблих смілян на нинішній російсько-українській війні, тисячі ревних християн різних конфесій. Де вони?

Звичайно, можна нарікати на воєнний стан, на холод. Але ж тиждень тому на благодійному ярмарку, на якому збирали допомогу для наших захисників, були сотні. Це добре, правильно. І на гробки пом’янути рідних приходять на цвинтарі тисячі. То хіба загиблі від штучного голоду не потребують нашої пам’яті?

Олександр Вівчарик