«Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» – презентація книги з такою назвою відбулася 29 вересня у черкаському хабі «Всі свої». На сторінках видання одинадцять українок різних професій із різних регіонів діляться своїми історіями – різними, але об'єднаними спільним болем, спільним гартом, спільними надіями і єдиною вірою в перемогу України.
За словами представниці громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» – зачинців створення книги, Надії Нестеревої, авторки, які пережили різні прояви російської агресії: полон, окупацію, катування, сексуальне насилля, втрату рідних, фіксуючи через розповіді свідчення про війну, свої спогади, свої емоції, наголошували на речах, які їх підтримували у нелегкі часи, аби надихнути інших людей на пошук сил для боротьби.
– Для нас важливо показати щось, що буде підсилювати нас, як суспільство, даватиме нам сил продовжувати боротися. Власне, це і стало метою створення книги. Дуже важливо, що ці історії записані. Ви побачите, що емоції авторок непідробні. Книга читається, як емоційний художній текст, вона документує злочини росії, і водночас підсвічує, що попри всі жахи війни, ми – українці – авторки, люди навколо нас, ми стійкі, ми маємо навколо себе ті речі, які допоможуть нам іти далі. В історіях через побутові речі оповідачки підводять до більш значимих, тих, які нас тримають і за які варто триматися: це і збереження пам'яті через документування таких історій, і продовження справ рідних, тих, хто загинув, і об'єднання в спільноти, в громади, – пояснила ідею видання Надія Нестерова.
За понад два тижні, від 12 вересня, з книгою «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» познайомилися у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Полтаві, Вінниці, Одесі. До Черкас завітали дві авторки, які поділилися своїми історіями, одностайно наголошуючи на значимості виходу видання у світ.
Одна з авторок книги киянка Людмила Біленька вже близько одинадцяти років не знає, де її син Роман – щирий патріот, який розпочав боротьбу за майбутнє України з Майдану, у 2014 пішов добровольцем на фронт, потрапив до російського полону, повертаючись із бойового завдання. Упродовж років пошуку Людмила отримувала різну інформацію про сина, наразі достоту не відаючи про його долю, продовжує активну діяльність в громадській організації «Об’єднання рідних зниклих безвісти «Надія», допомагаючи і підтримуючи інших.
– Хлопці, чоловіки, такі, як мій син, йшли воювати, бо вони розуміли, що хтось повинен спинити ворога, щоб дати можливість армії і суспільству організуватися, щоб можна було чинити опір. Коли мені сказали, що можна записати історію мого сина, історію моїх пошуків його, я не знала, чи зможу я написати, не знала, як це зробити, але мені дуже хотілося донести до всіх родин, які переживають війну, що від кожного з нас залежить дуже багато – один вчинок, невеличкий донат, намагання комусь допомогти будь-чим – це тримає такі родини, як моя, бо ми живемо надією, ми живемо надією на перемогу, намагаємося її наближати усілякими способами. Я впевнена, тільки коли ми переможемо, мій син, можливо, зможе повернутися з російського полону. Я дуже хочу, щоб ми закінчили цю війну гуртом, усі разом. І я дуже вдячна Східноукраїнському центру громадських ініціатив, що вони допомогли написати цю історію, бо я щиро вірю, що вона комусь пригодиться, – емоційно висловилася Людмила Біленька.
Своєю чергою 18-річна Марина Супрун, яка зараз навчається у Київському університеті культури та мріє стати успішною телерадіоведучою, поділилася спогадами перебування в окупації. Тоді ще школярка Марина разом із односельцями була запроторена у підвал місцевої школи у селі Ягідне на Чернігівщині, де з 3 до 30 березня 2022 року у нелюдських умовах тримали 367 людей. Завдяки підтримці мами, сестрички, рідних та друзів дівчина не впала у відчай, і її родина врятувалася.
– Ця книга не про те, щоб жалітися, ця книга – про силу, адже прочитавши, ви усвідомите, наскільки сильні люди її писали, і наскільки сильні ви, що переживаєте ці травматичні події у своєму житті. Ця книга дуже щемка, але у кожній історії є та краплиночка надії і життєствердності, що спонукає жити далі. Тут розповіді жінок, які надихають пережити і боротися. Мій особистий меседж – не мовчати, коли вам боляче, говорити, писати, завжди якомога більше проговорювати важкі моменти в житті, – зазначила Марина Супрун.
Авторка виказала бажання, щоб ця книга залишилася в історії, аби нащадки читали її і розуміли, хто є ворог.
Керівник благодійного фонду «Хаб «Всі свої» Олександр Соколовський, який вже понад два роки з однодумцями у Черкасах піклується про переселенців, допомагає Збройним Силам України та організовує цікаві заходи для інтеграції внутрішньопереміщених осіб у черкаську громаду, наголошує на важливості таких зустрічей.
– Нам пощастило в Черкасах, що ми сьогодні в тилу. Нас оминуло те, що не оминуло багатьох людей, які знайшли у нашому місті прихисток. Коли я телефонував нашим постійним відвідувачам і запрошував на захід, багато людей, перепрошуючи, відмовлялися, бо не хочуть згадувати пережиті жахи, тому що їм це болить. Я дуже задоволений, що сьогодні на зустріч прийшли люди з Черкас, я радий був бачити переселенців, які знайшли в собі сили прийти. На жаль, це наша історія, це наше повсякдення, і ці люди, яким немає куди повертатися, люди з поламаними долями, вони є, вони будуть поруч із нами, і нам треба їм допомагати. І дуже важливо допомагати ЗСУ. На мою думку, такі зустрічі, перш за все, допомагають допомагати, а по-друге, ми будемо знати реальні приклади, ми будемо розповідати ці історії через десять, через двадцять років, і тим, хто зараз по інший бік барикад, і тим, хто закордоном, і нашим нащадкам, – зауважив Олександр Соколовський
Підсумовуючи зустріч, представниця ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» Надія Нестерова висловила сподівання, що історії, закарбовані на сторінках книги, дозволять читачам бачити власну силу, власну спроможність, що вони надихнуть рухатися разом, адже, як зазначає наприкінці видання психологиня Лідія Касянчук: «Людині для відновлення під час та після важких подій потрібні інші, і тому важливо усвідомлено помічати цих інших, помічати їхню руку допомоги та підтримки, як і їхні власні страждання та біль».
Книгу «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» можна безкоштовно завантажити за покликанням https://totalaction.org.ua/books/48