Спогади Івана Табаченка про пережитий голодомор були втілені у картині художниці Анни Оріон і передано до фондів музею Голодомору.
Іван Табаченко працював у м. Звенигородка на Черкащині разом із Дмитром Бойком. Саме йому у 1988 році Табаченко передав свої моторошні свідчення та зізнався, що завжди хотів відтворити на полотні картину, яка і досі стоїть перед очима, повідомляє музей Голодомору у фейсбуці.
Картину Анни Оріон було передано до фондів музею Голодомору разом з історією, зафіксованою Іваном Табаченком
«Влітку 1933 року я працював на Південно-Західній залізниці — їхав у складі бригади електриків з Києва до Ніжина. Перед станцією Ніжин був підйом, і паровоз, важко пихкаючи, повз під гору. І раптом – семафор закритий. Потяг – стоп.
Був погідний літній день. Хтось із робітників крикнув: «Дивись, хлопці! Оце картина!» Ми повискакували з вагона. Неподалік від насипу була проїжджа ґрунтова дорога, навколо росли сосни… А край дороги, спершись спиною до дерева, сиділа жінка, трохи закинувши голову. На голові — хусточка, благеньке плаття, босонога. До грудей вона притискала дитя. А на витягнутих її ногах, пригорнувшись головою, лежав хлопчик років 5.
Ще здалеку ми побачили, що на голові жінки сидів ворон і методично клював її очі. Ми підійшли, ворон полетів, і ми переконалися: усі вони мертві. Неподалік на деревах сиділо вороння.
…Тоді був голод, і люди всіляко намагалися вижити. У Києві почали продавати (без карток) хліб «комерційний», півтора буханця в руки. А щоб не йшло туди населення, влада заборонила у радіусі 100 км навколо міста продавати квитки туди. Тому народ йшов пішки, щоб стати в чергу і купити хліба.
Черги були по 3-7 тисяч, люди стояли цілодобово біля магазинів. Багато хто помирав прямо там, отримавши або й не отримавши хліб. Кволих і померлих постійно прибирали — вивозили кудись за місто...
Прибувши у Ніжин, ми облаштувалися, оскільки роботи тут було на 2 місяці. А за кілька днів вирішили відвідати те місце біля семафору, де побачили «картину».
Прийшли та переконалися: ніхто померлих не прибрав. Ми побачили ще чоловік десять — вони сиділи і лежали. Усі не дійшли до Києва за шматком хліба.
Увечері всі ми розмовляли про померлих. А потім (хтось із наших «доніс») нас по черзі викликали до «пункту» на станції Ніжин і сказали: «Не говорити про померлих на дорозі!» «Пункт», куди нас викликали, називався «Лінійне відділення ОДТООГПУ ст. Ніжин». ОДТООГПУ — це як зараз КГБ…» – йдеться в спогадах.
Донька Дмитра Бойка розповідає: «Іван Табаченко помер через два тижні після того, як описав цю історію, однак ідея відтворити її у картині жила з батьком постійно. У нього є двоюрідний брат у Москві, художник... Батько йому часто розповідав про рукопис і просив намалювати картину. Однак ця тема для дядька дуже далека, і тепер ми розуміємо, чому. Тож ми вирішили замовити картину в іншого художника. Єдина, хто погодилася, — художниця Анна Оріон. Історія для неї важка і незвична, але коли батько їй зателефонував, вона не відмовилася».
У 2018 році картину було передано до фондів музею Голодомору разом з історією, зафіксованою Іваном Табаченком…
реклама
