реклама Делікат

На фото – старший матрос Віктор Міщенко з міста Біла Церква Київської області

На фото – старший матрос Віктор Міщенко з міста Біла Церква Київської області

Пожежа на підводному човні К-8 у квітні 1970 року стала першою катастрофою в історії атомного підводного флоту СРСР. Більшу частину екіпажу тоді вдалося врятувати, але 52 моряки загинули. Один з них – старший матрос Віктор Міщенко з міста Біла Церква Київської області. Його тіло покоїться на океанському дні, пишуть «Факти».

Днями на батьківщину матроса доставили капсулу з морською водою, набраної в місці загибелі К-8 в Біскайській затоці в 490 кілометрах від Іспанії. На кладовищі капсулу ніс один з членів екіпажу К-8 Іван Олійник із Черкаської області, якому тоді вдалося вижити. Капсулу Віктора Міщенка поховано поруч з могилою його матері.

– Такі символічні поховання – давня флотська традиція, яка не суперечить церковним канонам, – говорить активістка громадської організації ветеранів Північного флоту Марія Русина. – Нещодавно на наше прохання одразу кілька кораблів набрали воду в місці, де затонула К-8. Ми вже поховали капсули з нею в трьох містах Росії. І ось тепер привезли до Білої Церкви.

– Ми йшли в Північну Атлантику, щоб взяти участь у масштабних навчаннях, присвячених 100-річчю з дня народження Леніна, – згадував після церемонії поховання капсули Іван Олійник. – По дорозі спіткало лихо: ввечері 8 квітня пролунали дзвінки аварійної сигналізації, командир передав по гучному зв'язку, що спалахнула пожежа. Нависла загроза над ядерним реактором. Його потрібно було екстрено заглушити. Офіцери, які чергували на пульті управління реактором, випровадили звідти матроса Геннадія Семенова (тим самим врятували йому життя) і, задерши у відсіку, зупинили енергетичну установку. Вони знали, що живими їм звідти не вийти.

Підводний човен здійснив аварійне спливання. Десятки моряків відразу вибралися назовні. Але 16 осіб, які опинилися у восьмому відсіку, задихнулися від диму – не змогли відкрити аварійний люк.

– Він був призначений для того, щоб у разі надзвичайної події можна було покинути човен, – продовжує Іван Олійник. – Я з товаришами знаходився в сусідньому, дев'ятому відсіку. Ми просиділи там без світла, задихаючись від диму, що просочився, три з половиною години. Нас врятували товариші, які відкрили зовні аварійний люк восьмого відсіку, що заклинив. І ми нарешті вирвалися з пастки.

К-8 позбувся зв'язку, і ми не могли подати сигнал лиха. Провели ніч на палубі. Через стрес заснути було неможливо. Просто дрімали. Шматок в горло не ліз. Вранці раптом з'явився канадський корабель. Він не надав допомогу. Зате незабаром над нами стали літати військові літаки країн НАТО. У тій частині океану суду з'являлися рідко, але нам пощастило – на болгарському суховантажі «Авіор» сталася поломка, тому він опинився в цих водах. Через капітана суховантажу, який знав російську, наш командир капітан другого рангу Всеволод Безсонов передав повідомлення про аварію. Він наказав, щоб частина екіпажу підводного човна перебралася на «Авіор». Я повинен був залишитися на субмарині. Однак вийшло інакше: мені наказали супроводжувати старшину Юрія Ільченка, якому напередодні видалили апендикс. Коли спалахнула пожежа, лікар капітан медслужби Арсеній Соловей віддав йому свій дихальний апарат. Спас Ільченко, а сам задихнувся.

До нас підбігли два радянських військових корабля. З борту одного з них спустили товстий капроновий канат, щоб зачепити підводний човен і буксирувати його. Але завадив шторм, потужністю вісім балів. Тим часом корма К-8 все більше занурювалася в воду. Тому командир вирішив переправити на корабель ще кілька десятків людей, щоб не ризикувати їхнім життям. Бачили б ви, як шлюпки, які йшли до нас, кидало на височенних валах: вони то провалювалися в безодню, зникаючи, то злітали на гребінь хвилі. А моряки застрибували в них, як справжні каскадери. Віктор Міщенко міг тоді евакуюватися, але залишився на підводному човні добровільно.

На К-8 залишився бойовий розрахунок – 21 осіб. Усю ніч вони боролися за живучість судна, і все ж о 6.13 ранку воно пішло на дно. При цьому сталося два потужних гідравлічних удари, які вразили кораблі, що перебували поруч. На поверхні води плавало кілька трупів. Підняти і доставити на борт крейсера вдалося тільки одного загиблого. Але командування вирішило не везти його на батьківщину і поховати на місці в океані.

Тільки ми зійшли на берег в Северодвінську, нас оточили автоматники. Супроводили в автобус із завішеними вікнами і відвезли на базу відпочинку. Почалося розслідування. На такому самому підводному човні, як наший К-8, кожен повторив те, що робив під час аварії. Це дозволило комісії відновити хід подій. Вона визнала дії екіпажу правильними. Командир Всеволод Безсонов був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Всіх загиблих нагородили орденами Червоної Зірки, тих, які вижили, – медалями Ушакова.

Зустрітися з нами побажав особисто міністр оборони СРСР маршал Андрій Антонович Гречко. Перед зустріччю наш замполіт придумав заявити міністру, мовляв, вцілілі підводники просять назвати новий підводний човен К-8 і хочуть відправитися на ній у похід. Ніхто з нас не погодився б на таке. Маршал уважно подивився замполіту в очі і запитав: «Ви думаєте, про що говорите?»

– Командир К-8 Всеволод Безсонов зробив все від нього залежне, щоб врятувати човен, – говорить голова Всеукраїнської асоціації ветеранів-підводників капітан першого рангу у відставці Олександр Кузьмін. – Крім того, вперше в історії радянського підводного флоту командир прийняв рішення евакуювати частину екіпажу на іноземне судно. На ті часи – сміливий вчинок. Завдяки цьому вдалося зберегти життя 73 морякам.

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат

bigmir)net TOP 100