Журналіст «Газети по-українськи» зустрілась із новим гравцем «Черкаських Мавп» Джейсоном Девісом, щоб з’ясувати, чи звик він до Черкас.
До кафе «Аромат» 26-річний баскетболіст прийшов із 17-річним колегою по команді Антоном Білоусом. Останній був йому за перекладача (У цьому сезоні в баскетбольному клубі «Черкаські мавпи» грають п’ятеро іноземців. Деякі з них розмовляють лише англійською – ред.). Девіс був одягнений у командну спортивну форму, чорну жилетку, на голові – сіра плетена шапка.
– М'ятний чай з медом і якесь тістечко, – каже англійською до товариша. Білоус робить замовлення. За кілька хвилин офіціантка приносить чайник із заваркою та шматок торта.
– А мед де? – запитує американець. – Тоді хоч цукор.
Помічає на столі цукорницю. Намагається насипати в чашку, але не виходить, бо цукор засох.
– О Боже! О Боже! – каже російською і починає їсти тістечко.
У Черкасах Девіс живе близько місяця.
– Не подобається, що тут холодно. Коли приїхав, мав лише це, – показує на жилетку. – Ні шапки, ні рукавиць. У моєму рідному місті Гартфорд найнижча температура це мінус 2 градуси, а тут мінус 20-30. Це скажена температура. Хочу поїхати в Київ на шопінг.
Мешкає в однокімнатній квартирі біля РАЦСу, яку йому винаймає клуб. Харчується у трьох черкаських ресторанах неподалік дому.
– Це єдині заклади, де є меню англійською. До того ж я мусульманин, не їм свинини, тому трохи проблемно з вибором страв. Замовляю пасту, подобаються курячі бутерброди, супи. Добрий борщ. На обід витрачаю 120 гривень, – каже Девіс і починає шукати щось у рюкзаку. Дістає планшет «Епл» і показує фото з млинцями. – Вони були з куркою. Снідаю вдома пластівцями й чаєм. Взагалі, витрачаю по 300-400 гривень у день і не помічаю їх. Не звик до українських грошей, тому не рахую їх.
Із місцевих магазинів відвідує лише «Сільпо» за кількасот метрів від квартири. Купує там бельгійський шоколад. Ходить туди сам.
– Також беру банани, пластівці, чай, мед. Я п’ю чай п’ять разів на день, тому що дуже холодно. Продавці в шоці, коли бачать мене. Дивляться так, наче я з космосу. Можливо, через те, що я чорний, а в Черкасах не так багато афроамериканців. Навіть інколи відчуваю дискомфорт через це.
На тренування їздить на таксі. Ловить його на вулиці і каже назву спорткомплексу «Будівельник». Відпочиває в нічних клубах.
– Ходжу туди рідко. Тільки коли Соломон (друг і гравець з команди – ред.) хоче. Не подобається, що там багато тютюнового диму, – пояснює він.
Американцеві складно було звикнути до того, що дуже мало людей говорять англійською.
– В інших містах, де я грав, багато розмовляють англійською, тому пристосуватися було легше. Але це маленьке місто, я не очікував, що хоч хтось говоритиме. Хотілося б вивчити тутешню мову, – висловлює сподівання хлопець.
На запитання, українську чи російську, сміючись відповідає:
– Так це майже одне й те саме. У кожній країні, де я був, намагався вчити мову хоча б базово. Вже знаю слова «харашо», «я понімать», «пасіба». Знаю одне погане слово, але називати його не буду. Я чув від своїх одноклубників, коли вони кидають і промахуються.
реклама
Коментарі
То для вас, пане Дмитро, це все ще фаталізм?
– Так це майже одне й те саме.
Ех, гаплик нашій мові. Її ні ми не поважаємо, ні іноземці, що живуть у нас.
Стрічка RSS коментарів цього запису