Екс-заступник міського голови Черкас Павло Карась, якого не так давно разом із депутатом міськради Максимом Булатецьким розшукувала міліція за нібито організацію штурму органів влади, нині активно долучається до політичного життя міста. Павло Карась сам став ініціатором зустрічі з журналістом «Прочерку» після конфлікту з депутатом Олександром Радуцьким. Вже на початку розмови відчувалося, що Карасю є що сказати. Чого боявся Павло Карась? Де переховувався? Звідки в нього закордонна засмага? Про що він шкодує та чи мають звинувачення в його адресу щодо співпраці з регіоналом Сергієм Тулубом якусь правдиву основу?
– За короткий проміжок часу ти переосмислюєш дуже багато, переосмислюєш своє життя, що і як ти робив. По-перше, все почалося задовго до 23 січня, до першого штурму Черкаської ОДА. Для мене не існувало питання вибору ще з тих далеких часів, коли я вперше побував у Євросоюзі, конкретніше – у Німеччині. Я побачив, наскільки кардинально відрізняється життя там і тут. І для мене не стояло питання, яким шляхом розвиватися нашій країні. Маючи певну громадянську позицію, бажаючи щось змінити, я в 2002 році став депутатом міськради. І після перемоги Помаранчевої революції фактично створив і очолив управління європейської інтеграції в міськвиконкомі. Тоді про вступ у ЄС ще не говорили. Та, за моїми переконаннями, жити за європейськими принципами можна було і в нас. Коли почався минулорічний Майдан, я працював заступником міського голови і відповідав практично за 70% роботи міськвиконкому. Я відповідав і за житлово-комунальне господарство, і за архітектуру, і за будівництво. Тоді щодня, коли проводилося Народне віче, я виходив на черкаський майдан. Людей тоді збиралося небагато. Сто осіб вважалося великою кількістю. Та переломним моментом стала загибель перших людей. Тоді в Черкасах вийшло більше людей. 22 січня ми спершу пікетували телекомпанію «Рось». Потім громадськість пройшлася бульваром Шевченка до площі 700-річчя. А вже наступного дня планувався більший мітинг.
– Хто організовував людей?
– Я не є представником і лідером жодної з політичних сил, але тоді чомусь було так, що нікого з лідерів не було. Ні 21, ні 22, ні 23. При цьому на черкаському майдані було повно людей. Та лідерів «Свободи», «УДАРу» чи «Батьківщини» не було. 23 січня ми розуміли, що ситуація напружена. Чи планували ми штурм? Ні. Ми планували піднімати людей, бо розуміли, що для зміни ситуації в місті 5-6 тисяч осіб на Соборній площі – це була мала кількість. Тож ми з Максимом Булатецьким планували мітинг на Соборній площі, а далі збиралися ходою йти до мікрорайону «Митниця» і закликати людей приєднатися до нас.
– Що б це дало?
– Нині це не питання. Тоді був такий план за повної відсутності опозиційних лідерів. У них була зручна відповідь: «Ми на майдані». Коли ми з Максимом Булатецьким підійшли на Соборну площу 23 січня, там була депутат обласної ради Наталія Старікова. Очевидно, молодь, яка вийшла на Соборну площу, мала одну мету – громити будівлю влади, цей символ злочинного режиму. Чи було це ірраціонально, необдумано, неправильно?... Питання в тому, що в них була така ненависть до влади, що іншого виходу вони не бачили.
– У ЗМІ звучала інформація від опозиції, що обласну адміністрацію штурмували привезені провокатори…
– Більшість цих хлопців і дівчат – це жителі міста Черкаси і навколишніх сіл. Звідки вони привезені? З Хуторів, з Худяків? Коли почалися зіткнення і були травмовані, то я питав їх, звідки вони і чи потрібна їм допомога. Це були черкаські хлопці і дівчата. Говорити зараз, що це була провокація… Я не можу звинувачувати цю молодь, що пішла на цей штурм. З моєї точки зору, це була не зовсім правильна річ. Треба було зібрати сили, щоб було десь 15 тисяч черкащан. Прийти, зробити барикади і взяти в облогу адміністрацію, як це було, наприклад, у Полтаві чи Чернігові. Проте черкаська молодь вирішила інакше і, ще раз повторюся, що не можна їх засуджувати.
Були заклики з боку деяких місцевих громадських лідерів оголосити цих молодих людей, що штурмували ОДА, екстремістами. Мовляв, вони не з нами. Так, ми різні, хтось радикальніший, хтось поміркованіший. Але кинути їх не можна було. Вже вночі, коли люди просто громили символ влади з боку Будинку рад, мені повідомили, що з Києва був направлений спецпідрозділ силовиків для стабілізації ситуації в Черкасах. І я отримав попередження, що стосовно мене і Булатецького була дана команда затримати нібито як організаторів цього всього штурму.
– І ви вирішили втекти?
– Ми змушені були терміново покинути Черкаси. З різних причин. Найперше – через те, що наша міліція нас, як мінімум, могла зробити інвалідами, або й взагалі не залишити в живих… Так чи інакше, та ми б потрапили під гарячу руку Сергія Борисовича Тулуба. І коли ти переховуєшся від несправедливості, бо тобі загрожує 15 років тюрми за організацію захоплення державних установ, то багато чого передумуєш. Пізніше я дізнався, що за пошук нас з Максимом Булатецьким навіть була оголошена нагорода. Причому нагороду оголошували представники «Батьківщини». Потім було оголошення в розшук, перехід кордону України по пішохідному переходу, перебування за кордоном, реальна перспектива не побачити рідних і близьких наступні 10 років чи більше років, перспектива бути біженцем разом із громадянами Сирії, Афганістану, Мозамбіку.
– У якій країні ви перебували?
– Спершу перейшли державний кордон України з Польщею. Потім сидіти просто так,склавши руки, було важко, бо поряд в Україні відбувалися важкі події. Тож ми вирішили змінити місце перебування і перевірити, де ж живе Сергій Борисович Тулуб, коли літом покидає Черкаси. І ми переїхали на південь Іспанії і протягом тижня шукали і таки знайшли його знамените помешкання. Шукали три дні, поки нам не допомогала місцева поліція. Поліцейський просто підказав, де це. У них же в Іспанії не люблять диктаторів після Франка…
– Коли змогли повернутися?
– Коли зняли арешт. Це було 25 лютого. Повернувся 27 лютого і побачив, що політична ситуація в Черкасах різко змінилася. Коли я їхав, то був у меншості, був фактично один без підтримки. А мою позицію не розділяв ніхто. Зараз виявляється, що усі були проти Януковича, усі були проти Тулуба, усі ненавиділи його і воювали з ним. Тобто усі були за Майдан і народ. Хоча коли я їхав, то не бачив цих людей на мітингах, не чув їхніх публічних заяв… А тепер усім треба ділити пиріг. Це прикро, бо для мене не важливі посади. Для мене важливі принципи. До речі, саме через це я дивуюся такому непереборному бажанню однієї людини – депутата Олександра Радуцького – очолити міськраду. Та Майдан стояв саме за те, щоб кримінал не йшов до влади. Крім того, міськрада себе дискредитувала. Вона давно не представляє інтереси виборців міста Черкаси.
– До речі, щодо звинувачень на вашу адресу, що ви насправді контактували з Тулубом та його командою?
– Я був заступником міського голови, а Едуард Івакін був заступником губернатора. Так, я спілкувався і з Тулубом, і Івакіним. У мене було сотні питань, пов’язаних із життєдіяльністю міста. Розумієте, що Тулуб був губернатором і 90% еліти міста з ним спілкувалося, у тому числі керівники політичних сил. От що робив в Івакіна директор невеликого комунального підприємства Олександр Радуцький? От це питання. А я стверджую, що він там був однозначно не рідше, ніж я. Більше того, скажу, що в кабінеті і Тулуба, і Івакіна мали вестися записи. І ці записи є у відповідних органах. І я можу чітко сказати, що жодного разу на зустрічах з цими високопосадовцями я не обговорював питань, які не стосувалися роботи. Я не просив щось для себе, я не просив посад, преференцій. А ті питання, які в робочому процесі виникали, я звісно старався вирішувати. І це були питання життєдіяльності міста. І мені не соромно за жоден день роботи. А от коли Сергій Тулуб переконував мене протягом двох годин підтримати Віктора Януковича і заявити свою позицію, що я помилився в Майдані…
– …То ви кинули в нього портретом Бандери, що висів у вас в робочому кабінеті?
– Ні, я такого не зробив. Я сказав, що вже стільки років за Євроінтеграцію, скільки Тулуб з Януковичем разом. А портрет Бандери я так і не зняв. Мені, до речі, цікаво, де він…
– Ви шкодуєте за чимось?
– Ні, лише за одним: що не вдалося ту дівчину, Ольгу Галушко, в яку кинули вазона з вікна ОДА невідомі, вберегти від цього. У цілому, я радий, що за один рік у політичних Черкасах не стало Одарича, Тулуба і, сподіваюся, не стале Білоусова і Радуцького.
Усі фото з Фейсбуку Павла Карася.
Коментарі
РЕСПЕКТ
На этоф фото вообще можно увидеть, в какой точке стоял Павел и откуда его фотографировали :
http://www.pro-israel.ru/wp-content/gallery/mezhdunarodnyj-aeroport-tel-aviva-ben-gurion/8.jpg
Сразу видно по лицу, тех кто кушает мацу
Стрічка RSS коментарів цього запису