«Щасливий, що 50 років лікував дітей», - каже лікар, завдяки якому створено протитуберкульозний санаторій

Лікар Сербін все життя турбувався про тяжко хворих дітей

– Повернувшись із фронту, я пішов довчатися у 10-й клас. Мій учитель математики побачив одного разу, як я допомагаю хворій собаці. І каже: «Толю, іди в лікарі». Так я вирішив вступати до Одеського медінституту, – згадує Анатолій Георгійович. – Я щасливий, що працював лікарем, бо рятувати дітей – то найблагородніша справа.

«Ти будеш жити»

Анатолій Сербін – родом з Одещини. Народився в селі Краснознам’янка у 1925 році. Про дитячі роки згадує з ностальгією, багато спогадів написав у своєрідному щоденнику. Каже: за папір і ручку взявся після виходу на пенсію. Пригадує, як у школі боявся свого вчителя, бо той за провину бив лінійкою по руці. А ще з теплотою розповідає про своє перше шкільне кохання.

– В п’ятому класі я отримав дивовижного листа від дівчинки з паралельного класу. На аркуші було намальовано червоні троянди і написано: «мій ангел, я тебе люблю». Я старався дуже гарно вчитися, не курив і не лаявся, бо боявся, що вона про це дізнається. Таке платонічне кохання відіграло велику роль у моєму вихованні, – каже Анатолій Сербін.

– Роботи було багато, і робота була важка. Але я з гордістю всі ці 50 років носив білий халат, – каже лікар

Він ще вчився у школі, коли почалася війна. А 9 квітня 1944 року  був призваний у армію. Три місяці проходив навчання в запасному полку. Пригадує, як добровільно здавав кров для порятунку поранених.

– Пам’ятаю, як лежав на столі і почув, коли лікар сказав: «400 мілілітрів, вистачить з нього», а потім втратив свідомість. Наступного дня лежу в палатці і очам не вірю: заходить моя мати. Я дуже здивувався, бо у листах не давав адреси, а тільки номер польової пошти. Як вона мене знайшла? Гадаю, то її материнська любов здійснила чудо, –  розповідає Анатолій Георгійович.

На війні Анатолій Сербін несподівано для себе самого став кулеметником. Брав участь у Яско-Кишеневській операції.  Перед наступом всіх солдатів почали приймати в комуністичну партію і комсомол. Збори проводили прямо  в траншеї під розривами снарядів і свистом куль. Але комсомольський квиток беріг і весь час носив у гімнастерці. Бо знав, що комсомольців у полон не беруть, а розстрілюють на місці.

– Під час бою біля мене був станковий кулемет. Раптом помітив, що кулеметник якось нахилився і впав. Командир роти крикнув: чого дивишся, заміняй! Так я став кулеметником. А після операції мені присвоїли звання молодшого сержанта.

У грудні 44 року Сербіна поранило в ногу. Його везли на возі, а командир батальйону побачив. «Ти будеш жити», – сказав тоді.

– Отак і живу досі, – сміється Анатолій Георгійович.

Розповідає, що в госпіталях «провалявся» 9 місяців, переніс 2 операції. Але рани на ногах не заживали. Лікарі почали наполягати на ампутації, та від цього категорично відмовився.

– День Перемоги зустрічав у госпіталі в  місті Ясиновата, на Донбасі. Ми, поранені, стояли, як чаплі на одній нозі. Радості не було, а тільки відчуття задоволення, що закінчилась війна, – згадує Анатолій Сербін. – Коли приїхав додому, не відразу наважився злізти з воза, щоб мати милиць не побачила.

«Викинув милиці у море і твердо вирішив, що ніколи їх не візьму»

Довчившись після війни в 10-му класі, за порадою вчителя Анатолій Сербін вступив на навчання в Одеський медінститут. Щоб прожити, влаштувався підробляти нічним сторожем, бо на жодну іншу роботу не брали через милиці. Три роки він не міг без них обійтися. Допомогло лише лікування грязями в санаторії на Херсонщині.

– Пливучи на пароплаві з Херсона в Одесу, кинув милиці у море і твердо вирішив, що ніколи їх не візьму, як би не боліло, – каже чоловік.

Після 3-го курсу він уже працював фельдшером у підлітковому санаторії. А по закінчені медінституту в 1952 році був призначений головним лікарем дитячого санаторію в с. Боровиця (пізніше – Чигиринського району Черкаської області). Тоді цей заклад мав оздоровчий профіль. Але на прохання Анатолія Сербіна його перепрофілювали в санаторій костотуберкульозний.

– Через кілька місяців санаторій був заповнений важкими хворими дітьми з активним косто-суглобним туберкульозом. Ми вчилися накладати гіпсові пов’язки, робити гіпсові ліжечка. Крім лікування, тут ще й проводили шкільні заняття. Був у нас і баяніст, влаштовував діткам концерти. Вони співали й танцювали – хто ручками, хто вільною ніжкою, прямо лежачи у ліжках… – згадує лікар.

Про свого наставника з теплотою відгукується Світлана Євтєєва. Обоє лікарів є гордістю Черкас

У зв’язку з утворенням Кременчуцького водосховища боровицький санаторій ліквідували. А Сербіна призначили головлікарем дитячого санаторію «Руська поляна». В 1962 році його також перепрофілювали з оздоровчого закладу у санаторій для дітей з активними формами туберкульозу. Зусиллями Анатолія Сербіна заклад почав розширюватися й розбудовуватися. Відкривали нові лікувально-діагностичні кабінети, застосовували нові методи обстеження й лікування.

– Якось у Черкасах зустрівся з головним лікарем обласного тубдиспансеру Василем Онищуком. Він запросив мене на роботу. А я кажу, що працюю з дітьми, у вас же немає дитячого відділення. Він відповідає: «Буде!» Кажу: «От коли буде, тоді й прийду». І таки в 1965 році вперше в області було відкрито дитячо-підліткове відділення в облтубдиспансері і я став його завідувачем. З’явилася можливість обстежувати й лікувати всіх дітей з різними формами туберкульозу. Захворюваність знизилася в багато разів, а смертність була ліквідована, – розповідає Анатолій Сербін.

У 1982 році міністр охорони здоров’я СРСР нагородив Анатолія Георгійовича значком «Відміннику охорони здоров’я». А після виходу на пенсію в 1998 році він знову повернувся в санаторій «Руська поляна».

– Роботи було багато, і робота була важка. Але я з гордістю всі ці 50 років носив білий халат, – каже лікар.

«Пробачте, ви – не моя доля»

Приїхавши в Боровицю молодим лікарем, Анатолій Сербін з головою поринув у роботу й про особисте життя не надто замислювався. Та якось під час робочого відрядження в Кіровограді познайомився з дівчиною. Зводив її у ресторан.

– Вона мені здалася красунею, навіть запропонував одружитися. Дівчина була не проти. Ми вже були на залізничному вокзалі й збиралися їхати до її батьків. Хотіли взяти квитки до станції Любашівка. Але касир відповів, що в цьому напрямку є лише один квиток. Я подивився на дівчину й сказав їй: «Пробачте мені, ви не моя доля», –  згадує Анатолій Георгійович.

З того часу, каже, вирішив для себе, що шукатиме серед дівчат таку, про яку мріє. Після чергових курсів повернувся в боровицький санаторій. Лікар, котрий його заміняв, за цей час узяв на роботу двох медсестер.

– Каже мені: одна з них – ваша майбутня дружина. Вона гарно співає, танцює, вам буде весело з такою жити. Звісно, то він так пожартував. Але до Галі я вже почав придивлятися уважніше, – розповідає Сербін. – Їй тоді було 17, а мені – 27. Звісно, відверто залицятися я не захотів, щоб співробітники її не «з’їли».

Лише через 2 роки після «п’ятихвилинки» наважився заговорити з Галиною про свої почуття.

– Пам’ятаю, як сказав: «Усі вільні, а ви, Галино Іванівно, залиштесь». Майже як Мюллер Штірліцу, – згадує Анатолій Георгійович. І спитав, чи вона не погодиться вийти за мене заміж. «Ви що, жартуєте», – почув у відповідь. Але переконав її, що ні. І Галя погодилась. Я відразу подзвонив секретарю сільради й сказав, що в три години ми прийдемо розписуватися.

З дружиною Галиною Іванівною Анатолій Сербін прожив 33 роки

Не завжди молодому подружжю було легко. Після ліквідації боровицького санаторію наймали кімнату в Черкасах. Сім’ї з двома дітьми було важко прожити на зарплату лікаря й медсестри.

– За квартиру платили 100 рублів у місяць, самі купували вугілля й дрова для опалення, дітей водили в садки у різні частини міста. Це було випробування для наших почуттів. Але я ніколи не почув від дружини докору, – каже Анатолій Сербін.

Разом подружжя прожило 33 роки. Виховали трьох дітей. Та у 1987 році під час операції серце Галини Іванівни зупинилося. Нині пенсіонер живе із сином, має шістьох онуків і п’ятьох правнуків. Улітку любить займатися городом, а взимку – пише спогади і вірші.

– Внуки і правнуки – це моє багатство. Заради них я живу і пишу. І хочу, щоб вони були достойними громадянами України, – каже лікар.