З дванадцятої спроби черкащанин виграв у лотерею право на проживання у США

Вигравши в лотерею «Green Card» вид на проживання в Штатах, подружжя черкащан спробувало американського способу життя. Після того, як позбувся своєї основної роботи, черкащанин Володимир Ракшанов перепробував чимало способів, аби не згинути від безгрошів’я: працював дрібним чиновником у державній установі, вчителював у школі, гарував різноробочим на будівництві «хатинок» грошовитих українців, не уникав і будь-якої іншої «шабашки», що підверталася під руку. Та засобів для існування все одно бракувало, йдеться у розповіді обласної газети "Нова Доба".
От він якось собі й намислив: а чи не плюнути на всі ті випадкові заробітки й не гайнути за прикладом мільйонів українців на заробітки куди-небудь за кордон? А краще не куди-небудь, а в самі Сполучені Штати Америки! І вирішив зіграти зі Штатами в лотерею. Шанси були мізерними, але, як мовиться, чого в світі не буває? А раптом…

П’ятниця, 13-те…

На участь у лотереї «Green Card» («зелена картка») він надсилав свою заявку щороку. Чекав довго, але все дарма. Та ось одного разу видобув із поштової скриньки конверта. Серце млосно затріпотіло, бо одразу збагнув, що це повідомлення про виграш у лотереї. Майнула думка: «І це за дванадцятим разом!» Утім, лист був адресований не йому, а його цивільній дружині Олені. Виграла вона, причому з першого разу!
У листі мовилося: «Ви серед тих, хто вибраний для подальшої процедури участі в програмі «Іммігрантська віза» у фінансо-вому 2011 р. Вибір не гарантує, що ви напевне отримаєте візу, тому що кількість кандидатів більша за кількість наявних віз…»
Цей лист-звістка уже був шансом! Шансом вибратися з України й пожити бодай трохи нормальним життям!
На підготовку та оформлення цілої купи документів пішов рік. І от, нарешті, після численних митарств  і, зрештою, успішного інтерв’ю в Посольстві США у Варшаві валізи спаковано. День відльоту з Борисполя до Нового Світу – п’ятниця, 13 травня 2011 року.
Уранці Володимира й Олену вже на тому кінці світу в аеропорту Нью-Йорка зустрів журналіст газети «Свобода» Левко Хмельківський – до слова, колишній черкаський журналіст. Завантажили речі в авто й поїхали до квартири Хмельків-ських у Ньюарк. Познайомилися з його дружиною Олександрою.
– Прожили ми в них тиждень, – розповідає Володимир. – Я дуже вдячний Хмельківським за те, що згодилися нас прийняти, дали притулок і дуже багато допомогли.
У неділю всі гуртом відвідали Українську євангельську церкву в передмісті Ньюарка Юніоні. Володимира й Олену здивувало те, що прихожани під час проповіді не стояли, а сиділи. Попереду того, хто сидить, розкладені в чарунці Біблія та пісенники. Окремо в маленькій нішці знайшли конверти для пожертви. Але як жертвувати, скільки й на що – не знали. Тож наступного разу за прикладом інших заздалегідь готували купюри по 1–5 доларів на особу.
На випадок того, що проповідь ведеться англійською мовою, є приймачі з навушниками, через які можна слухати синхронний пере-клад українською чи іспанською мовами.
По середах від держави в церкві видавалися безкоштовні продовольчі набори для тих, хто тільки-но переїхав до США або має малий дохід.

Українська церква у Ньюарку

– Брати й сестри по вірі стараються допомогти приїжджим чим можуть: знайти в ренту житло, роботу, придбати автомобіль, вирішити ті чи інші проблеми, – розповідає Володимир. – У церкві познайомилися з багатьма україн-цями. Пані Марія за власною ініціативою написала об’яву про те, що моїй дружині терміново потрібна робота, й вивісила її в церкві. З допомогою цієї жінки я влаштувався на роботу в бригаду будівельників. Карлос, українець аргентинського походження, зголосився здати нам у ренту житло. Тоні, або ж Антон, продав нам у кредит автомобіль.

Америка – для американців?

Через тиждень по прибуттю в США подружжя Володимира та Олени найняло житло в Карлоса, з яким познайомилися в церкві. Переїхали жити в невеличке ошатне місто Франклін Парк. Житло, на погляд подружжя, було досить пристойним. Воно обходилося  850 доларів на місяць плюс 50 доларів за електроенергію.
Як відомо, в Америці без автомобіля ніхто й кроку не ступить! Тоні (Антон) продав Володимирові авто «Мазду-протеже» 1997 року випуску з пробігом 118 тисяч миль. Домовлялися за 3 500 доларів, та Тоні за своєю ініціативою зробив знижку на 700 доларів. Як каже Володимир,  за українськими мірками, то було ще дуже гарне авто: швидкість набирало хоч і не так жваво, зате мастила не жерло зовсім. А за американськими мірками – гірше нашого «Запорожця».

За страховку автомобіля Володимир заплатив готівкою 538 доларів, як з’ясувалося пізніше – лише за два місяці. На рік страховка коштувала 1 642 долари – дорого для новачків!
На роботу Володимир вийшов із понеділка. Добиратися було далеченько, десь із годину їзди на авто до Лівінґстона. Щоб потрапити туди при такому інтенсивному русі без супутникового навігатора, не було й мови.
– Керував бригадою поляк Маріуш. Він мене й найняв на роботу за 14 доларів за годину, – згадує Володимир. –Другого поляка звали Лешек, третій член бригади – Педро – був з Еквадору.        Спіл-кувалися між собою мішаниною з англійської, польської, української та російської мов. Маріуш трохи тя-мив по-російськи, Лешек – по-українськи, а Педро – лише по-англійськи. Працювали з сьомої ранку до шістнадцятої дня на будівництві котеджу. Наша робота полягала в тому, щоб після улаштування монолітних стін у підвалі обшити їх брусом і дошкою.
Звісно, Володимир із дружиною підбивали дебет з кредитом, і виходило, що його заробітної платні для життя в США не вистачало. 14 доларів за годину на будові – це 126 доларів за день, 1680 – за місяць. Якщо перевести в гривні, то начебто й непогані гроші. Але не для Америки. Володимир підрахував: щоб жити в більш-менш нор-мальних умовах, він повинен або мати власне житло, або роботу з безкоштовним проживанням і отримувати заробітну  плату не менше 40 доларів за годину. А ще зробив висновок, що без грошей, мови та нор-мальної робо-ти іммігран-там важко ада-птуватися в американському суспільстві.

Ця цікава Америка

Володимир з Оленою набралися вражень на ціле життя. Розповідають навперебій.
– Америка вразила мене чистотою, – каже Олена. –Кожні десять днів там стрижуть газони. Під’їжджає невеличка газонокосарка, такий собі міні-трактор. Слідком іде робітник і обкошує ручною косаркою біля дерев, кущів. За ним іде наступний працівник з пилососом – збирає розкидану вітром траву. Вулиці та територію біля будинків ніхто мітлами не підмітає. Одним пилососом  здувається листя, папірці та інше сміття, а іншим – усе всмоктується. Улаштовані гарні доріжки й висаджені на клумбах квіти. У деяких місцях на газонах стоять знаки, які нагадують, що після своїх собачок потрібно прибирати. Контейнери  й навіть безкоштовні мішечки для екскрементів – до ваших послуг. Якщо, не дай Боже, ваша собачка побігла на газон до вашого сусіда й справила там нужду, а ви не прибрали за нею протягом 24 годин, – можете опинитися в суді, і ваш гаманець стане набагато легшим.

Володимир Ракшанов кілька днів ще провів у Польщі

– Усі автомобілісти в Америці чемні, завжди пропускають пішоходів на переходах. Прості американці теж привітні, уважно вас вислухають і, якщо можуть чимось прислужитися, то зроблять це, – розповідає Володимир. – Як не дивно, в Америці багато електричних стовпів. Але що цікаво! Десь на половині з них прикріплені сонячні батареї. Удень вони від сонця накопичують енергію, а ввечері й уночі від них ліхтарі освітлюють вулиці. Багато добротних речей, майже нових, американці виставляють біля своїх будинків. Будь-хто може їх задарма брати. Ми для себе взяли японський плазмовий телевізор «Хітачі» у відмінному робочому стані. Екран десь із метр на метр. Правда, важкий, ледве доніс у квартиру. Трапився ще телевізор «Філіпс» у зріст людини. Але навіщо нам іще один!

– У супермаркетах вигідно купувати нарізку, – зауважує Олена. – Один і той же сорт, одна вага. Але рівненько нарізана ковбаса буде коштувати, скажімо, 4 долари, а нарізка з нерівними шматочками чи окрайцями – 1 долар. Найбільше уваги приділяють в Америці дітям. До школи й зі школи учнів возять автобусами. Коли шкільний автобус зупиняється висадити учнів, водій виставляє знак і весь транспорт чекає, доки не пройдуть учні. Через перехід дітей переводять спеціальні працівники. І теж весь транспорт чекає! На кожному кроці – багато дитячих і спортивних майданчиків. Для інвалідів, котрі пересуваються на візках, побудовані спеціальні тренажери для занять спортом. У парках відведено спеціальні місця для приготування шашликів. Напохваті нарубані дрова, неподалік – контейнер для сміття та відходів. Біля водойм стоять стенди з намальованою рибою, яка тут ловиться. Рибалки рибу ловлять і відразу ж відпускають. Непотрібні снасті та спорядження вони викидають у невеликий контейнер.
– Вечорами частенько прогулювалися по нашому мікрорайону, – продовжує розпо-відь Олена. – Щоб десь почули гучну музику – такого не було. В Америці багато звірів, які геть не бояться людей. У заповідниках через автомагістралі перекинуті мости для них. На мостах-переходах росте рослинність. Звірі з однієї частини лісу по такому мосту переходять на інший бік.
…На превеликий їхній жаль, Володимир з Оленою пробули в Америці всього лише кілька місяців. З’ясувалося, що Олені не підійшов вологий і жаркий клімат Нью-Джерсі. Спочатку боліла голова – гадали, що ще не акліматизувалися. Але коли почалися проблеми з серцем, зрозуміли, що треба шукати щастя в північніших штатах. Уже, було, планували податися туди самотужки, та одумалися, бо ж «звідти товарняки на Київ не ходять!»
Сидячи тепер у Черкасах, вони не полишають думки знову гайнути до Штатів – цього разу куди-небудь на Аляску!
Володимир БЕЗУГЛИЙ